Комар з дуба впаде, то скікне

Невмисно й навмисно — як близько і як далеко! Це-ж іще розчути треба! І такими дзвінкими й прозорими, мов тятива, нитками підперезаний увесь зачарований мовний сад. Там царівна-наречена, али чи хто наважиться майнути через мур?

Вразливість завбачливої краси

Де-хто просто на диво вміє складати своє життя: вправно, зґрабно, розумно й доречно, вчасно й красно. Ніби стіс дров, де кожен рубанець сам собою пишається, сам собі зугарен. Тепло й втішно грітиметься душа всю зиму життьову!
Проте чомусь у таких здатних часом пожиття буває, як ото теперішня зима: без снігу й морозу, коли-не-коли дощ.
А як-що хтось невмисне чи спересердя підпалить суху дровітню, невідомо скільки сьвіту вигорить.

Хоч раз, та гаразд

Перекладник і поет, побрязкуючи синонімічними ключами, відмикають протилежні двері до тої самої словесної скарбниці, але зрідка натрапляють у тій скарбниці одне на одного.

Краса з добром єднатися повинна

Селянин, видершись на стріху, може бачити й споглядати красу ще вчора дикої природи, поліпшеної його власними руками. Містянин, видершись на вежу, може не бачити й не визнавати краси дикого окола, поліпшеного руками вчорашнього селянина.

Ідеал розкішного пана

Просьвітник просьвіщає, щоб темнішала темрява, щоб із чорних закутків потяглися до просьвітителя тіні — розуму позичати.

Позавчорашній дідух

Стільки свят, хоч у церкві ночуй! Вчора був Собор Пресвятої Богородиці, нині — Степана, Різдво було завчора — так про те всі знають.
Як-же ті люди напостувані дожидали своїх сьвят, гостей, тої пісенної молитви й тої дружньої бесіди!
Тепер, ясно-ж, діждали. Розваг сьвятками про всяку днину стільки, що нема коли й у церкві празникувати, веселі ноги не несуть.

Чи шпак, чи хом'як, чи перепелиця — що воно за птиця?

Ми тепер усією громадою тяжко заходилися довкола середньої кляси. А проте як-раз перед цим поступові елементи громадянства щось із двісті років робили все, що змога, аби лиш ту середню клясу згладити зо сьвіту. От хіба що називали вони її йнакше, по вченому, на французький лад — petite bourgeoisie або, звичайнішою тепер мовою, petty bourgeoisie, це-б-то дрібною буржуазією. Ця здрібніла буржуазія, походженням із побільшеного селянства, особливо мулила собою очі поступовцям (не плутати з опортуністами). Малюків-буржуа підставно вважали за носіїв усіх нікчемних рис, що викривають незглибиму дурість споживацького життя призбирайлів.
Що-ж відтоді змінилося так докорінно, й де загубилася дорогою нешановлива прикладка, відколи заступила її ваговита поважність означення "сердня кляса"? Середня кляса найбільше за всіх пролетарів хоче жити в безклясовому суспільстві, сказать-би то, межи своїми. Знедолені кляси теж бажали-б жити в тому самому безклясовому замісць його тубільних дрібнобуржуазних осадників. А велика буржуазія перебуває майже в одволіклості, призбиравши стільки, що не то що тут дожити, а в пеклі місця-часу не стане злічити й розподілити. Тому великій клясі доводиться шукати затули від вітру нісенітного в щирій доброчинності: взяти розумно все те, що погано лежить, і потроху давати дурням так, щоб і в них хати держалося.
Як бачимо, первень (субстрат для дрюкованих) дурощів і тут ліг міцно й несковирно. "Дурість незмірно дивовижніша за розумність: бо розумність має свої межі, а дурість не визнає жадних." Це Клод Шаброль, невтомний дослідник дрібної буржуазії, її дурощів й апокаліптичних хиб. За те й взивали його часом комуністом. Він-же й розкриває нам правдиву альхемію перевернення дрібної буржуазії в середню клясу. У фільмах Шаброля з буржуїнства що-найперше стягається покрив католицької віри, зрізаються гамівні пута християнства. А на що вони хом'якові? Хай дурненька тваринка як слід погуляє, волею потішиться! Бо "викликають смуток (песимізм) не самі люде, а те, як вони живуть.".
Саме тому в творах добродія Шаброля хом'яки вбивають, як вовки, й свинячать, як свині. Домінік Молль зафільмував кіно про хом'яка в образі несибірського лемінґа (несибірський виявляється звичайним). Це таке кіно, що переглядаючи його прихапцем, я був певен, що воно — Шабролеве.
Нікого не шкода: ані Шарлотти Ґінзбурґ, ані Шарлотти Рамплінґ, навіть Андре Дюсольє — дарма, хоч я його й давніше знаю. Не відомого мені близько Льорана Люка — й поготів.
Але жаль бере через бідолашну тваринку. Люди-людці, попри всі свої заплутані паскудства, живуть далі й навіть наміряються сплоджуватися, а безневинний лемінґ, що, за законами самої Природи, мав-би плодитися й намножуватися, безборонно, безглуздо гине — без пари, без приплоду!
То хто-ж вона, та живуща середня кляса, що й далі заховує в собі найпотаємніші й найстидкіші гріхи дрібної буржуазії, що й далі шукає крутити революцію й по дурному кому попадя віддавати солоні овочі революційні? А то ми з вами, люди добрі, як-що поталанить і не стеряють! То будьмо-ж богобійні!

Кривотлумачення

Якби волхви ненароком заблудили й забрели до Ирода, той мабуть не здивувався-б і дари як належне взяв. А чого-ж? Золото — багацтво, ладан — слава, а смирни-смерти такі царі теж не бояться: то-ж не для себе, а для людей, в державі — знадобиться.

Держава та Церква

 Держава достоту не знає, чи відокремлена від неї Церква, чи ні. А от себе бачить од Церкви цілком одрубною. Церква покладає перед Державою розкішну красу всіх своїх дарів. Але Держава бере лиш те, що може носити.

Як вітер у порожнім димарі

У добірно сказаній неправді, як у кришталевій домовині, лежить смертенною, отруєною правдива мовна краса. Але в нас тепер мало красномовців, мало тих, хто зугарний прикидливими похідниками надводити правду до погребу.
Брешуть просто, поганувато.

Той сумний жаль, та пекуча згризота

Молодеча підсьвідомо відчуває, що їй потрібна инакша мова, й півсьвідомо обирає покидь і негідь, незавважно вмішуючи настояну на дурзіллі воду в вино, широко розливане серед народнього загалу. Так із роду в рід нікчемніє всяка мова, навіть щедро й розкішно вживана. А для нашої, великотерпної, це просто кара.

Насукір Кафці

Обіцяю сам собі що Різдва наново вроджуватися, з велетенської комахи знову повертатися в хоч невелику людину.

Під уночішнім покровом

В Усемережжі — як у всесьвітнім харемі: не треба бути ні мудрим, ні вродливим, ні шанобливим, ні красномовним. Можна мати будь-яку стать, можна — ніякої: сиди собі мовчки під скривалом — nomen est omen. Але й там усі, хотячи чи не хотячи, дожидають Молодого.

Варте діло

Діти мої! Шануйте старших! Бо, дасть Біг, і ви колись поробитесь чиїмись предками. А як не поробитесь, то лишитесь нащадками й доведеться вам поважати старших уподвійні.

Лиха пригодонька

Людина-горбочок: кожен віз як не вломиться, то перевернеться. Але справді цікавою стане, тільки як-що ненароком почнеться вибух лави, й із вулканової безодні вивергатиметься глибоко покладена, розпечена совість.

Як бубон

Хто з'ясував тобі, що наг єси? А ніхто не з'ясував! Того й ходить гоголем, ніби не голий. Ганяє гнаних, змушує говіти голодних...

Який салдат, така і битва, який молець, така й молитва

Треба примудритися так, щоб любов до дітей стала молитвою. Молитовної любови не потрапить сьвіт перебити.

За дітовільність

Нехіть мати дітей — то боягузливе самогубство, відкладене на потім, перекладене на дальші покоління, що ніколи навіть не зарясніють. То — осичина, власноруч забита від небіжчика. Не біймося, бо навіть за сиротою — сам Бог з калитою.

Минаючи, не минаєм

Уже знають телемовці, що проходити мимо не мо'на. Поки що проходять повз (не сказавши, повз що). Але не минають жадної мальованої московської верстви.

Напаливши цегли

Як-що нагло прокинеться генетична пам'ять Донбасу, то ми станемо сьвідками порухи в муруванні вежі посеред славного міста Бабеля-Вавилона. Й розтечеться той Басейн струмочками...

Найуподібніша лялька

Якось, пригадую, з важливим клієнтом був присутній на семінарі з передовицтва-лідерства, призначеного для вищого фірмового проводу. Серед неминучих дисциплін — самонавіювання. Ясно-ж: перше ніж навієш ближньому, треба самому стати Вієм, навіяти собі, що сьмієш віяти.
Тренер з автотренінґу показував власного сина-шестилітка. Київський малий на плівці запевняв себе, що має найліпших батьків, їсть найсмашніщу їжу, сам красень і розумашка. Щасливий тренер і батько, бачивши мене "з самим", підійшов і запитався:
— Чи до смаку вам моя техніка?
— Не знаю, що й сказати: сам я що-вечора й що-рана молитовно, палючими, сьвятими словами кажу собі, що гіршого за мене немає на сьвіті.

Закон проти Благодати

Мали ми Закон, мали ми по Законові Благодать. Після Благодати знов постає закон. Ще взаконює свою ласку, а вже напинається й бубнявіє, щоб зробити Благодать беззаконною.

Вложи руку в ребра

Небоговірний чоловік — як невзуваний черевик: ніде не ходив і може ніде не піде.

Непоборна справа

Року Божого 1742-ого Арсеній Мацієвич, з роду волинських шляхтичів, не погодився сповідати крайнею суддею російську імператрицю, сповідаючи натомість Крайнім Суддею лиш Самого Христа, й одмовився од місця в Сьвятійшому Синоді, вже тепер Синоді без Патріярха. У Петербурзі.
Про Арсенія Мацієвича Юрій Шевельов пише: "Він з дивовижною впертістю боронить програну справу — незалежність церкви від держави. Для нього світ обмежений рамками церковного життя. Смішний, надокучливий...". Це писано в Бостоні року Божого 1954-го.
Церква як суспільна установа, може ніколи й не виграє тої справи, але церква, як спільнота сьвятих, осьміяна бути не може: Арсенія Мацієвича поновлено в сані митрополита року Божого 1918-ого, канонізовано року Божого 2000-ого. У Москві.

В чужий край не залітай, щоб крилечка мати

Иноземне нас вабить, та не забуваймо, що воно чуже: чуже слово, чужа мова, чужа література. Обертаймось, не привертаючись.

Богівська мова

Письменник красний тим, що сам будова його мови запалює творчим розрухом читця й чительника. Та мова, наче потужна гнучка рибина, тішить на мить радістю виловлі, а далі сама щасливо повертається в море, бо тільки там може заховуватися, хоч мусить дихати, виринаючи.

Бита голова

У житті, як у боксі: думаєш, що тебе просто лупцюють, а насправді для мордобійця в тісній оборі ринґу переможна хода звивається за законами вищої спортової математики, в товченій кулаком голові атлета миттю спалахують і переставляються мікросхеми руху. Просто, хоч як це парадоксально, до того, кому ламають писок, ця вища математика ніяк не стосується.

Добривечір, пане дохтор!

Добрий вечір помалу повертається в тісний і теплий добривечір. Надворі сутеніє, а в голові розвиднюється.
А тим, кому "добрий вечір" ще не обернувся на "добривечір", слід утямити, що мовного живчика ми звідуємо не вченим пальцем, а народнім язиком.

Братаймося-єднаймося

"Давайте кохати одне одного!" — довго, незґрабно, не встигнемо! Кохаймося — так зручніше! Любімося — так тісніше й так нас більше!

Звичайний дрібногляд

Безумний каже в серці своїм: нема Бога! А вустами промовляє: нема й України! І не ганяє він по пустелі, не живе в гробах — видирається на дахи й звідти голосить, ніби бачить далеко.

Тільки в сьвіті правди, що рідная мати

Ненька Україна має тепер доконечно сказати синові, хто його батько, бо далі ховатися з тим не можна.

Сім літ мак не родив — а голоду не робив

Юрко Зелений слушно чинить, що жене цілий табун безверхих росинантів на вітряки ангелянської мови. Вона прикидається ангельською, крилатою, але там ходять жовна, жують жорна, перемелюючи всі мови сьвіту купно з завмерлими й застиглими, зникомими й утеклими. Якась занадто жива й жвава мова — ніби блекоти наїлася.

Один спосіб пожиття

Снігу нема. Сніг тільки на душі й на шпалерах мобільника, відтак — в ідеальнім і матеріяльнім сьвіті. Хоча ні: мобільник — то повна жменя ідеального життя, красно-корисне модло з усім його марним потребом, — ану, відніми!
Води в життя нема, але воно саме спливає собі поземно самотокою.

Ведмежий кут

Зимую, як ведмідь: знаю, що бер, знаю що ліг, тямлю геть усе; й тільки дожидаю, щоб справдешній сніг застелив тверду ліжницю моєї спочивальні й завіяв і покрив риштовання з наламаних галузів над моїм перебутним прихилищем. Відаю, де мід, але до дуплища не піду: всі манівці вимащено лінощами, вся околиця надвір колеться, а в хаті вилежується й ніжиться, мов пані з Басані, — бо тепер сон. Законний сон, хоч і займаного, оголеного лісу.
Недремне небесне око натрохи припорошується скоролітними пушинками, але білий пилок встигає на мить скластися в ухвалу вічної мови: усе тінь минуща, одна річ живуща — сьвіт з Богом.

Котра година?

У Київі знов стрілянина: б'ють сліпими набоями, цілі вулиці січневого повстання. А ну як янгол засурмить збір! Чи всі ми тут, панове вояки? Про день-же той і годину ніхто не знає...

Без сорома казка

Новий рік лягає на стару голу землю, нічим навіть прикрити соромот. В снігу лекше було-б казитися, в снігу й дурень сказиться. А ти спробуй на голому — як на бубоні.

Що хатка, то й иньша гадка

Поки вона ще не дошкутильгала до нас, намагаюся уявити ту марюку — азійську синю деревляну коняку (бо її, бач, рік). Збожеволіти можна від самої гадки, що ваготить на душі. Це — як сучасне мистецтво: нічого не зрозуміло, проте все ясно. А люде тішаться! Ну, дай Боже... 

19-е грудня

Приємно бути безпешно, хоч і недалеко, відлегдим од того часу, що для иньших людей є день нинішній. От 24-го грудня буде Різдво. Ми обертаємося навіть довкола сонцезвороту. Особливо незвичайне, піднесене почуття людини майбутнього виникає тоді, коли простолюд сьвяткує білий совіцький великдень — Новий рік за новим таки стилем. Тут уповні відчуваєш свободу від поганської минувшини. Але найбільша пільга — то звільнення від новорічного телевізора: просто нестерпно бути йому за сьогочасника. А на Обрізання Господнє навіть телескриня буває лагідніша до нашого уявлення про красне, корисне й пристойне.