Минущі заходи

 Слухаю The Passing Measures Давидові Лянґові. Мінімалізм — що тут скажеш! Нічого доточити. І любиться мені — ще й тому, що давно, можна сказати, постійно, перманентно, ніби пергаменно,  живу посеред жвавих, оперативних, а все минущих заходів. Вони здіймають таку куряву, що й сонця не видно. Чи місяця вночі. Застують усю вічність і неминучість. 

Козацькая здобиченька марне пропадає

 "Свої болі — пусте, сьвітове горе велике." Так, здається, має думати Вкраїна. Воно й слушно виходить. Наша біда показала, який тепер сьвіт настав. Про христинина то й не несподіванка зовсім, але чогось не лекшає: знав я, знав та ще й вірив-вірував, а що з тим удіяти? Чим зарадити сьвітовому горю? Лягти вмерти. Дак уже не раз виглядали кончини сьвітові. Полежиш-полежиш, а кончина все не йде. А в животі бурчить і бурчить. Одно напевно, як і дума думала, а пісня піяла: козацькая здобиченька марно пропадає.

Болюче розширення

 Екран, чую, "розшарюють". Ніби розшаровують фасеткове око. Так швидше. Не зрозуміліше, а швидше, без тями. Бо де тяма, там і болі ширяться — ширяться, ширяють, здобичи виглядають.

Чия то була заля?

 Ностальґійно згадують УССР і її ТБ. От хоч узяти "Катрусин кінозал". Не сікатимуся й не питатиму, чого не "кінозаля". Дуже добре пам'ятаю ті часи: аби мультики, а там хоч як уже назви. Бо йнакше доведеться шукати за кінозалею чи, бува, дивитися якийсь московський "Будильник". І дуже добре, що була Катруся: хоч не Катюша, дякуєм і за це. Т'але чого з Катрусею нянькалася тьотя Катя? Катруся-ж од тітки Катрі походить. Чи здалося поліпшувачам мужичої мови, що тітка — занадто грубо, а тета — надто вже по галицькому, що Київ — таки не Львів? Що-правда, в Грінченка знаходимо слово "тьотя" з поясненням, що то "у дѣтей: всякая женщина". Зате Каті й там ніде нема: маємо Катерину, Катериноньку, Катериночку, Катрусеньку, Катрусечку, навіть Касю й Каську знов галицьких. Мало! Треба таки Каті. Скільки кругом Кать! І ні однісінької Катрі.

Наслідуючи поета Андрія Підпалого

Звін — дзвін. І навіть він.

Зірка — й од дзюри — дзірка. І тільки дірка, дзюрочка від зірки.

А де-ж городина?

 Скрізь ходжу й бачу тільки "Овочі та фрукти". Ще назвіть "Овочі й садовина": repetitio est mater studiorum et vas consolationis. Але де-ж та городина?

Серед книжок

 У книгарні "Букініст на Печерську" двоє продавців сумно сіли самі серед книжок. Один мацає телохвон, а другий лапає лапанку.

Яке воно й що воно?

 От ми геть аж і "Міністерство охорони навколишнього природного середовища". України, звісно, щоб ніхто, бува, не поплутав. Що середовище природнє, то слушно буде. Бо в нас середовище химічне й физичне буває. Осередок природній теж може бути, т'але й не тільки. А от чого воно "навколишнє" середовище? Як чого? А "окружающая среда"! У суперстратній мові первинно цей вираз означав около, оточення, зовнішній окіл, се-б-то людей, товариство, суспільство. А далі якось нишком і на природу воно перейшло. Наші й собі всіх прибічних, всі обставини околишнього, навкружного життя потягли в середовище. Та щось незлюбили околишнього й навкружного. Можна казати й "навкружний і навкружний". Маємо й прикметники "наокільний", "окружний", що тепер кругом суперстратно "окружний". Та й чималенько всього маємо, т'але щось не вабить — вадить. Того й поважне урядництво (вѣдомство) назвалося, як переклалося, й уже на тім стоїть.

З важливого

 Занотував на незабудь, гарненько склав, дбало заховав — і не знаю, де поклав. Оце тільки й пригадується з важливого.

Перші-ліпші

 Маю вже спомини про переклад тільки такі, як ті думи в нічниці: тут зганьбився, тут дав собі в кашу наплювати. Тоді як нормальні перекладчики знай пригадують: отут вони перші, а тут вони ліпші. Перші-ліпші.

Чорна невдяка

 Вкраїнська мова їх годує, рідненька ненька, а вони з єю не знаються й не кумаються: навіть і в хату не плюнуть — хіба з хати виплюнуть. Чорна невдяка — аж чорнорота.

Борщ у хлібині

 У Буковелі на торговищі піджоджу до ятки:

— Даруйте, господине, я вивчаю вкраїнську мову.

—?

— Чи можна по нашому сказати "рщвхл"?

—?!

Бо на вашій ятці написано: "Бо-рщвхл-ібині".

Залюднене місце

 Що менше сельбище, то охочіше показують дорогу новоприїжджому.

Усі раді

 І я радий, що ще їм за суперника, й вони тішаться, що вже за подужаного.

Українська очевистість

 Так із Руданським сталося: в родині культура московської штучности, а кругом — розмай укранської очевистости. І те диво, що Руданський вийшов в український сьвіт, і те диво, що багато поповичів лишалося й лишається в сімейній штучності. Чи доля така судилася, чи воля лучилася?

І ще потім через 5

 "Буду через 5 хвилин", — упевнено пише крамарчучка на шибі своєї крамнички. І я впевнений, що принаймні через п'ять іще буду. А далі-ж що? Тут і метелик не позаздрить і здивується: мало п'яти, він добу жити наміряється. А тут людина ціла, то вже більше часу має на гаяння: через п'ять буття й далі ще п'ять — і так далеченько: цілий метеликовий сьвітовий лет. 

Кореша на крови

 Київського фунікулеру надійно береже дідусь мого віку, т'але старезного, геть непризовного вигляду. Не криючись, читає яскраву книжку — "Кореша на крови". Надзвичайно актуально!

Ґречне поводіння

 Гарна сукня гарно приховує обжерність й огрядність. Так і треба казати просто в вічі. Тільки, прошу, без обжерности й огрядности. І без сукні. Подивитися, зняти очі до неба й одволікло промовити: як-же гарно! Ото й вийде сьвідомий етикет — наличко на дикій натурі.

На все гарне

 Краса — то гарно. І коли вам навратливо бажають гарного дня, то вам зичать саме краси. А чи будете ви гарні нині, взавтра чи й зовсім опісля? Хе, а чи буде вам добре, як скажеться "на все добре"?

Тай по всьому

 За часів моїх уже далеких молодощів була така приказка між нами: хто хіпує, той дійме. І треба сказати, що тодішнє хіпування діймали не тільки самі хіпани, т'але й решта суспільства, купно навіть і з тими, хто теє хіпування геть аж ненавидів. А теперки, хто хіпує, хто діймає? Всяк Іванець дбає в свій гаманець. Ну, шаравари — взатра будуть галанці, ну, наколки — взавтра будем виводить. Ну, кульчик під носом на доведення того, що й шмаркля бува крицева, — так то просто висмикнеться, хіба ще певний час ув отвір якась нюхачка набиватиметься. Тай по всьому.

Не припадає

 Щоб бути справді елеґанцьким, треба на почин бути справді гарним. То-ж не сумуй, що врода опадає з личка, а надто-ж коли вона й не припадала до личка облудною машкарою. Як нема краси, то нема й потреби на працю єдино заради елеґанцькости.

Спасибі за danke

 Невтішна звістка: наше "дякую", що геть уже вичавило з мови рідне "спасибі", — сутий германізм. От німецькі перекладники теє давненько знали, т'але німували з такого приводу. То як-же виходить: наші вкраїнці без німецького показу й подякувати не потрапляли? Чи не було кому, не було за що? Чи обійдеться? Е, ні вже, спасибі, danke треба дякувати. 

Сьогочасний спорт

 Брехати за правду, брехати заради правди —то такий сьогочасний спорт. Принагідно згадаймо, що спорт первісно прикладався до мисливства й рибальства. І ще можливо збирання грибів. Мисливці-збирачі й були тоді спортовці, що по славній забаві несли до печери правдиву поживу. Отак і тепер: набрешуться щиро й тут таки потішно собі понаїдаються.

Совіцька аристократія

 Дуже добре її пам'ятаю. Нічого елітарнішого, нічого віддаленішого, нічого так страшенно далекого від народу, після того вже й не бачив ніколи. Хоча тії вже елітаристі були зовсім близесенько: знімеш шапку, підкинеш і перекинеш легко через ніби високо піднесену голову. Бо-ж тільки ступінь ступити. Т'але який-же широчезний, невступенний був той ступінь! Тепер і відстани в суспільстві ніде такої нема. Ми вже легко — лиш руку простягни — мацаємо за писок і багацтво, й старшинство, й гідність саму.

А починалося-ж воно звичайно, як у людей: тямучий до науки сільський хлопчина переїздив на науку до Київа, несьвідомо, та легко далаючи звуковий барієр. І зразу в житлогурті надибував скромну старанну колгоспну дівчину з довгою косою. Виявлялося, що й там, у далекому кутку нашої тепер славної, а тоді приголомшеної Вкраїни, в кутку, куди найчумакуватіші старости зроду-віку не заїздили по наречених, теж колупали книжку такі схожі на наших українські дівчата. Побралися, на культурному безлюдді поробилися якимись академіками, й дорогою привели діти: хто рідненьке-одненьке, а хто часом і двійко розумненьких, гарненьких дитинчат. І яке-ж життєрадісне, життєздатне було те друге культурне покоління! Поїдеш до баби — корені свої народні, міцні, відчуєш. Повернешся до Київа — з балькона престижної сталінки споглядаєш людців, що непотрібно вештаються зеленим, затишним середмістям: оті мешканці хутора Відрадного, Дарниці чи Вітряних гір. Ти сьміливий, вільний, красний і на вроду й ув ідейологічному розумінні, й хороше водять тебе батько-матір — вистроюють як на баль.

Головне — вірити й тямити, що то — меритократія. Що-правда, слова такого не було, то можна й спроста сказати — по заслузі. Бо ти меткий, уродливий, молодий. І батьки такі бистрі були: взяли самі себе за чуприну й косу й витягли з болота в злото.

Т'але вічно несправедлива до наших земляків мачуха-історія ледве дала запленитися й зродитися третьому поколінню, а далі знов попорозкидала солом'яні хатки. Хто не виїхав учасно на Москву, мусів захлинатися в розбурханому потоці нової сільської й містечкової зміни.

А хто не мав і такого, хто змушений був залишитися поколінням другим і останнім? Ось пані на незабудь краси й гідности чужого, чи не краденого в мерців аристократизму, міцно замкнула його в очах, що, як дві парі кришталевих кліщів, стискають у погляді ще не вмерлий, хоч і пригаслий, совіцький елітаризм. 

Мізерний хист

 От і не хочеш уже писати — цур йому, пек!, — а воно все саме вилазить і вилазить. Хист який мізерний виклюнувся, чи що? І вже, диви, бігає курча. Зразу готове до виробництва: без голови.

Нема де

 На козаку, кажуть, нема знаку. Т'але то зчаста тому так буває, що на козакові нема де лягти знакові. І сісти смакові.

Викладачі-провізори

 Уже які хочеш джерела маєш до перекладу: й машина поможе, й люде охочі за так грошей підсоблять. Але наші врядництва й усякі заклади державні вперто все якимось своїм богом переложують. Ось минаю фармацевтичний факультет із гордою вивіскою "Pharmacist Faculty". Чи не подумає бува якийсь ангелянин, що то не Depatrtment of Pharmaceutics, а просто собі провізори у жадібку викладають? Чи таки здогадається, ретельно прочухавши потилицю, як і завсіди мусить угадувати, що Ukrainian English буде?

Коло хліба

 Робимо, бо всякого кортить потім сісти хліба ззісти, засмачуючи страву гостим еґом. А майстерство — то химерна, назазнавана потреба, надто вже интимна, аж стидка. 

Зірки й зірки

 Як-же коректно звернутися до зірок обох статей, як то вже в нас за звичай? Вона — зірка, а він —зірко. Т'але від обох слів множина одна: зірки. Так і кортить тонко сказати: "Дорогі наші зірки й зірки!" Та либонь не зрозміють, не оцінять. Тут у пригоді стане "зіркун": буде "дорогі зірки й зіркуни."

Ukrainistan

 В американській комедії "Zotz!" 1962 року засновок такий, що прохвесор мертвих східніх мов випадково натрапляє на чарівний амулет, знайдений на розкопах у сучасному Юкрейністані. Ніби як ув Узбекистані, тільки трохи далі, бо вже аж на "Ю". Ну, чи не мило це, чи не кумедно?! І як одверто! Ми-ж знаємо, що тепер і вираз такий є: stan countries. У вільному перекладі це десь там, ген у далекому краї, за дев'ятьма ріками, за дев'ятьма лісами. За скляними горами — це щоб нам видніще було. Одно слово, в якомусь царстві, та, хвалити Бога, не в нашому господарстві.

Неробуче ймення

 Ім'я вже не працює на чоловіка, хоч як дбало ти його ліпи. Навіть і до Монтеверді не всі признаються, а що вже ми, грішні? Треба ще довести, що те, що з доброго на тебе поначіплялося, — правда щира. А з роками доказів де-далі, то все менш. То з превеликою надією й завзяттям люде вже при першім випадковім знайомстві швидко та рясно зразу переказують своє резюме, ніби справді якусь суть.

По-за нашим полем

 Що-до перекладу, то я вже давненько переживаю там out-of-body experience: як ніби то не я, а якийсь астронавт нишком вийшов ув астрос, ой, вибачайте, космос, і зазирає в ілюмінатор, бачучи там себе самого при пильній роботі.

Тільки насправді саме робота становить хоч і поганенький, перехняблений, а таки космос. Я-ж із того захищеного капсулею космосу мимоволі виходжу собі в неймовірний хаос. І з того вже замуту спостерігаю зосередженого перекладаря, що знестямки дає роботі свій кривуватий лад. Спершу я бачив так лиш себе, а далі почав бачити всякого — неможливо, нищівно об'єктивними очима: не жаден ні хліба, не жаден ні грошей.

Спис до читання

 Мій спис до читання, а не "список читання", як у вчених людей, відбиває, а не "відображає", як у дрюкованих, всьвідомлений, а не "осмислений", як ув очитаних, намір націялятися, а не поціляти.

Марний уплив

 P.D. (з дому Джеймсівна, в заміжжі Вайтова) почала писати романи, маючи десь сорок років, родину, вічно хворого чоловіка та ще й державну службу, де сумлінно пропрацювала аж до самісінької пенсії. Прожила 94, написала 14 романів, що дуже добре продавалися. Шкода, що я передше не був із єю знайомий: либонь і моє життя під таким добродатним впливом не наразилося-б на марний уплив.

Щоб скот плодив і хліб родив

 На Гербертовому Велзовому прикладі ми ясно бачимо, як прості, зате хвилясті соціяльні ідеї надійно запліднюють творчу уяву письменникову, змушуючи її буйно, химерно вплоджуватися.

Щось драматичне

 Добрий, але роками не визнаваний перекладник, як і добрий, але роками не визнаваний артист має всігди стояти в готові: ану-ж, хто визнаний не зможе чи відмовиться, й доведеться таки раз на віку зробити щось драматичне.

Незмога збагнути

 Завіякуватий чоловік одрізняється од звичайного не буянням уяви, а незмогою збагнути простоти.

Треба покаяти

 От думав, що не маємо ми слова "каяти", а воно, диви, й знайшлося в старого Желехівського в словникові. 1886 року Божого, а надто в галичан, частка "ся" ще писалася від зворотніх дієслів окремо й не конче ззаду. Одначе чудова яка лексикограхвічна знахідка! Треба відродити, бо багато кого кортить каяти, та не катися. А ще потім карати й не каратися, мучити й не мучитися.

Надворі й у городі

 Усяк свою натуру має, а відтак і звичай: хтось геть не терпить тарганів, а комусь людиська, як ті вже кракочі, манджаки, постанці й саси здаються. А хтось таки любить, але зате псів і то так, щоб була ціла зграя, щоб аж пряно, корінно курилося ними й у хаті, й надворі й у городі всьому.

Просто зшивач

 У канцелярській крамниці покупцям пропонують "швидкозшивач". Невмируща клясика: тека білого недорогого картону й усередині бляшане вспособлення зшивати папери. Це булий совіцький "скоросшиватель". Надійно, та чи буде воно скоро? Бо перше треба в клямбри взяти, а потім уже шпуги заганяти. Либонь тому й звалося воно в нас оддавна просто зшивачем.

На сусідів

 Ой, чи настане пора, коли ми забудемо на наших сусідів?

У Кийові

 Згадуючи наше давнє польське минуле й недавнє минуле обстрільне, скажімо, що то в Кийові не всі здорові, а зовсім не в Львові. Бо коли в Київі все скасовується, у Львові все тільки відміняється.

Агностики без гностиків

 Теперки багацько таки розвелося невір, але рекомендуються вони химерно: з мене, кае, агностик. Тю, а з мене шо — гностик буде? Ще й, на лихо, читав був я якісь одкинені од гностиків хвостики: ні, не моє то. Тай делеко куцому до зайця. Тому, здається, не наражаються на опір теперішні агностики, навіть на супорря не натрапляють. А таки кортить нам, вірним, щоб десь іспіткав якого агностика хтось із борборитів чи навіть і сам Валентин-хвилозоп і нагодував тривними гностичними товчениками.

Влітошні модні й молоді

 Хто не зносив сього літа бодай підсоняшної чорної хвутболки чи пари парких чорних кросівок, той не молодий і не модній.

У неділю рано

 У неділю рано зілля копала... Бачила, як люде сунуть до церкви крізь сіре сьвітання. А сам копала... І ще либонь устигла неділею до причастя — звичай-бо такий. У понеділок іще ретельно прополокала — так по хазяйському. У вівторок — варила цілий день, уважно поглядаючи в рецепт, що ворожка писала. І вже аж у середу... який сьвятий терпець! Ми визнаємо за Марусиною дівочу повновласть копати, полокати, варити... й навіть труїти нас, гриців. На те звичаєве право! А наше право (та й звичай) — опасуватися.

Людська кров — не водиця

 Підосіння комарня вже не має надії напитися крови й продовжити комариний рід: пізно. А кусає тяжко, передсмертно, ніби намагаючись оддати злу отруту й піти у вічність чистою, як вода. 

Ну, звісно

 Од интелиґента може ще й почуєш оте "звісно". А народ, так зветься, ввесь наголо з найвищою осьвітою, докидає акуче, глевтякувате "канєшна". Ну, звісно! Скучив люд за нашим багатозначним словом "конешний". Кого кохає, за тим і зідхає. Не журіться, добрі люде: запевне вам буде. 

Мов гадина в'ється

 Он воно ніби й наша людина, а балакає, звивається, наче біс. І очі ті, відвічні вічі! Хтось і скаже: "Та нехай собі, аби наше було." Немає наших бісів. Наші сьвяті.

Дефенестрація

 Яке дзвінке слово — дефенестрація! Заради його я навіть готовий у нашій мові вимовити "ф". В йому дзенькіт широкої кришталевої шиби — ой, не встигли прочинити вельможному. З невисокого palazzo злітається над пласким містом, ще вчора таким покірним і зрозумілим; по орлячому змахується руками: а ну-ж, чи насьмілиться ница бруківка цьомнути володаря в черлені вуста? Не можна поточитися з високого місця — хіба злетіти. Хоч-би який був той лет — буде високий.