У неділю рано

 У неділю рано зілля копала... Бачила, як люде сунуть до церкви крізь сіре сьвітання. А сам копала... І ще либонь устигла неділею до причастя — звичай-бо такий. У понеділок іще ретельно прополокала — так по хазяйському. У вівторок — варила цілий день, уважно поглядаючи в рецепт, що ворожка писала. І вже аж у середу... який сьвятий терпець! Ми визнаємо за Марусиною дівочу повновласть копати, полокати, варити... й навіть труїти нас, гриців. На те звичаєве право! А наше право (та й звичай) — опасуватися.

Людська кров — не водиця

 Передосіння комарня вже не має надії напитися крови й продовжити комариний рід: пізно. А кусає тяжко, передсмертно, ніби намагаючись оддати злу отруту й піти у вічність чистою, як вода. 

Ну, звісно

 Од интелиґента може ще й почуєш оте "звісно". А народ, так зветься, ввесь наголо з найвищою осьвітою, докидає акуче, глевтякувате "канєшна". Ну, звісно! Скучив люд за нашим багатозначним словом "конешний". Кого кохає, за тим і зідхає. Не журіться, добрі люде: запевне вам буде. 

Мов гадина в'ється

 Он воно ніби й наша людина, а балакає, звивається, наче біс. І очі ті, відвічні вічі! Хтось і скаже: "Та нехай собі, аби наше було." Немає наших бісів. Наші сьвяті.

Дефенестрація

 Яке дзвінке слово — дефенестрація! Заради його я навіть готовий у нашій мові вимовити "ф". В йому дзенькіт широкої кришталевої шиби — ой, не встигли прочинити вельможному. З невисокого palazzo злітається над пласким містом, ще вчора таким покірним і зрозумілим; по орлячому змахується руками: а ну-ж, чи насьмілиться ница бруківка цьомнути володаря в черлені вуста? Не можна поточитися з високого місця — хіба злетіти. Хоч-би який був той лет — буде високий.