Баль привидів

Україна, як Попелюшка, прибула балювати. Приїхала просто - у гарбузі, мишами приїхала, зі щуром-машталіром. І лахи ті, що коло роботи була, чорнісінькі.
Фея обіцяла зажидати коло воріт. Але щось не склалося.
Україна однак іде на европейський баль, викрешуючи іскри, кришачи кришталеві черевички (як у самої цариці!).
Ґотицький замок повен блідими, але не схвильованими гостями. Чудова музика, рухи менуету - тонкі, як павуть на лицях і руках. Ніч попереду й дванадцята ніколи не вдарить - трохи запізно.

Вершник без голови

"A horse, a horse! My kingdom for a horse!", - кричить одважливий ангелянський король. "Коня, коня! Полцарства за коня", - кричить переклад де-котрою мовою.
Овва! Як ув ощадливій народній козочці московскій: обіцяє не все, та й того ніхто не дасть. Але-ж і коня московському князеві ніхто не приведе.
Дарма! Князь і з назви вершник, так і скаче без голови. 

Civility of have-beens and might-have-beens

Civility is the surest and the most agreeable way to escape any publicity. Since the day of Lord Byron it has presented the best paved road to obscurity and oblivion. Civility is punctuality of those, whose time is over.

1300 ступенів у вічність

Ну що, заступники народові, поживилися автоцефалією? Бідолашні, розцерковлені люде! Живете лиш миттю, називаючи її життям. Немає історичного моменту — є непорушне плесо історії. Церкві пам'ятний її Сьомий собор. 1200 років ні про що й не думалося, з'ясованість бреніла, остаточність. І тільки сто років, відколи почали замислюватися, чи не скликати Восьмий. А пів століття тому й готуватися зачали. П'ятдесят років — то не довго, то зблиск у ночі миті історичної.
Де була Вкраїна 1300 років тому? А де буде за 1300 років? То чи треба нам автокефалії в тій вічності ненашій?
Що-правда, 100 років тому дуже нечемно вкраїнці таки вхопили були її, не дану. А п'ятдесят років тому — де була в нас церква, де були в нас українці? Ще за п'ятдесят років може хто й дасть нам автокефалію. Може, автокефалія буде дешевим крамом, що лежатиме на коцикові при дорозі, а повз той коцик летітимуть у своїх справах якісь новітні машини з новітніми людьми.
П'ятдесят років — це два покоління, вдвічі більше, ніж треба, щоб цілим суспільством відпасти від Церкви й від Христа.
Сто років попереду — чи стануть вони віком пекучих роздумів про долю християнства, чи будуть иньші питання?
А 1300 — чи ще стоятиме сьвіт?
На одне куценьке життя, що припало нововцерковленому поколінню, вже немає надії. То все буде вже без нас. І без тих, хто їде чи не їде тепер на всесьвітні собори. Але буде так, як вони зробили, як вони ухвалили. Людство того певне.
Боже, хай буде воля Твоя! Ми — лиш маленький ступінь у вічність.

Сто років самотности

Не хотіли самостійности — схотіли самостійности. Не хотіли війська — стали його отаманами. Не хотіли гетьмана, та загетьманіли — й скинули знов. Хоч і знали, що так Україна стратить уперше здобуту, вимріяну міжнародню суб'єктність. Не хотіли Криму — взяли Крим — загубили Крим. А Кубань? Ряд не дійшов.
УНР-Гетьманат-Директорія... УРСР! І червоною ниткою — соціялізм. Така велика хліборобська країна — й така безхлібна й безвідна культурна кляса. Тихі води не напували. А ясні зорі поналивалися червоною кров'ю. Й стали колючі — тільки на дріт.
Сто років промайнуло — після тієї знов тієї: якесь суцільне повстання конфедератів. Але стривайте лишень, почитаймо бодай побіжно життєписи наших колишніх невдах, нездар і нероб. І порівняймо з тим, що маємо: якась пустеля розуму, звичаю й чуття. Сто років самотня пустеля. 

Аж зашкарупилися

Не люблю я спеки: та кліматична проява не для таких шкарбунів, як я. Чи я маю у власному поту втопитися чи зваритися, який ґльобальний задум того сьвітового уряду? Так потеплішало, що з цього вирію треба вже летіти кудись у холодок. А хто дорогу пам'ятає? Та й крила нерозлітані...
От і смажимося, от і печемося — аж зашкарупилися...

Наша будова

Конституція — то лад і склад, і будова. Чи до ладу будуємо? А чи до прикладу? І який тепера наш склад, чи надійний? Чи-ж таки міцна й будова наша?
Що й казати, не раз на рік треба застановлятися над таками питаннями! Але хтось міркує там на помості, потроху соваючись у високім кріслі так, що аж підвалини стогнуть і риплять. От тільки чи витримає Вкраїна? Адже-ж нездужалу має конституцію...

Не виходячи зо зла

Добро не змагається зо злом: добро все обіймає й колись усе поглине. Добро ніколи не спуститься зо злом на один щабель.
І зло з добром не бореться й не змагає його. У злі в самому криється люта сутичка: зло повсякчас перемагає зло. І ті перемоги ми бачимо, визнаємо й сьвяткуємо. Зловтішаємося над подужаним злом, зо зла не виходячи.

Сплетення історії

307 років триває Полтавська битва: Московське царство все змагає, Европейське королівство все знемагає, а нашого бою ніхто й не завбачає. Як-би примудритися вплести вкраїнську червону нитку в те історичне плетиво?

Д'Артаньянова дилема

На віщо пам'ятати, що ти ґасконець, як-що збираєшся служити Франції?

There's still time to change the road you're on

Британія дає нам прецедентне право не ходити нікуди: мовляв, ми йшли слідком за Great Britain, але ще здалеку почули вибух на розпірці, й отепер стоїмо:
"There's a feeling I get when I look to the west,
And my spirit is crying for leaving."
Але-ж Британія, цариця морів, не піде до Москви. От і ми не мусимо. Маєм десь і своє, звичаєве право:
"Our shadows taller than our soul." А хіба ні?
Нічого в сьвіті поки ще не ясно. Але навіть коли не ясно, треба патрійотично пильнувати. І тут кожному своє:
"Rule, Britannia! rule the waves:
Britons never will be slaves."
А ми тут держатимем перед над рештками лісостепів і що там іще залишилось. Порядкуймо доки що!
А одностайність і одноцільність самі десь ізнайдуться слушної пори:
"When all are one and one is all
To be a rock and not to roll."

Час виривати насаджене

Що тільки настає 20-е число будь-якого місяця, то починає здаватися, що ми живемо в державі лиш на те, щоб у свій час до останку сплатити комірне. Комірне - то квітнесенція життя, його сума й підсумок. По його сплаті відчуваєш, ніби нічим більше жити з почуттям виконаного обов'язку.
Після того, звісно, далі коморуєш у країни, і буття знову якось наклопочується, напинається дмуханою силою, але новий рахунок 20-го числа виявляється ще точнішим, ще остаточнішим наводом на те, що пора вже й совість знати, що час виривати насаджене.

Менший од горобиної душі

Не треба мені, Боже, цілосьвітнього здвигу вірних, не треба мільйонового намиста парахвій і брацтв у сьвіту на шиї. Я готовий забитися в Твою шпарку й молитися, дзижчати, як комар, аби знати, що Ти там увесь — Сьвятий, Кріпкий, Безсмертний.
І ще другого, як не третього, комаря пошли мені, Господи, щоб Ти був між нами.

Собор у риштованні

Тринадцять століть не скликалися вселенські собори. Десь дорогою прикро розійшлися на католиків і кафоликів християни західні й християни східні. Соборна лишилася сама Східня Церква. Завтра, на Клечаних сьвятках, буде її собор.
Чи окриє її єдиний Дух, хоч називаний Сьвятим, Св'ятим чи Святим? Молімся за те. Щоб хоч принаймні було харизматичне звіщення того, що, поки по маґнацьких замках і кріпацьких хатах ми століттями втямлювали свою окремішність і відрубність, свій цілосьвітній розкол, усесьвітня людність відкололася від вселенської Церкви, бо наспіла доба апостазії.
Сьвятий знає, чи буде той Собор останній. Як ліпше порядкувати: цілим конґресом чи посекційно? Чи судилося нам Страшним судом дати віповідь хмарі питаннів, чи ми просто огорнемося нею й запишемо нишком велику істину про те, що Чорна море зливається з Середземним?
Собор у риштованні. Що там лагодять і як, ми не знаєм. Але швидше з обідом, бо Батько не видно як приїдуть.

Словесна виграшка

Бавимося словами, як немовлята материнським намистом з дукачами: стягнули на-діл, порозсипали, обслинили й лишили посеред калюж, а то й куп.  

Під нявкіт нявок

Місто - то фльора, де тепера величаються цапоногі фавни нашої фавни. Де вистрибують мавпами наші мавки.
Бахус сам на селі рачки долизує з ночов потьмарене хмільне.

Непоблизька любов

Кого-б такого злюбити? Хто на те сповна дальній?

Оголений потенціял

Революція - то весна суспільности. Весна іде, красу несе. Але тій красі радіє не все.
Революцію беззастержно вітають юди. Революційна доба - то, певно-ж, їхня доба.

Юридична база

У нас і безборонність узивають "незахищеністю", підводячи під беззаступність виправдну юридичну базу.

У сідлі

Ангелянська мова безборонна проти безлічи своїх носіїв, зате верхи в ній їздять тільки вершники, а не стадники, як у де-кого.

Солодка вода

Без московської домішки вкраїнська мова починає смакувати спрісніло: її тоді можна пити, як воду. У щирій український мові, що без гіркої соли, та вода так і називається "солодка вода". Тут наша вода збігається з ангелянською "sweet water", і ми можемо нарешті потішити уряд мовними здобутками.

Революція глузду

Як-що "здоровий глузд" переназвати назад у "добрий розум", то працівники умислової праці доконечне з'їдуть з глузду.

Його вустами гріх глаголить

 Це тільки в нас заступника голови парляменту соромливо називають "віце-спікером". Ангелянською він зветься відверто — "Vice-Speaker", "речник гріха". Хтось таки має говорити відверто. 

Негетьманське місто

Полтавці ремствують:
— Наш славний гетьман Мазепа ходив у безліч походів, мав тих перемог до смутку — чого-ж йому поставили чесня в єдиному місці, де зазнав поразки?

Без уздоровлення

Комп'ютер — то медичний прилад, що вживається для підтримної терапії в разі прокрастинації.

Нарцизокотія

Споглядаючи сьвіт мережевої фльори та фавни, я дійшов згубного для біологічної розмаїтости висновку: нарцизики й котики - це те саме, немає між ними виразної різниці. Бо, хоч скільки накручуй на палець мережеву стрічку, нічого живого, крім котиків і нарцизиків, там не побачиш. І от тепер з'ясовується, що вони - одно.
Єдина відміна в тому, що нарцизики сьвітляться самі, а котиків сьвітлить хтось иньший. Але й та відзнака не надто переконлива: бо нарцизики, як і котики, чудово вміють показуватися й виставлятися.

Така краса

Така краса, що більше ні на що й дивитися не хочеться — тільки що на себе. Але, задивившись на себе, можна важко впасти й тяжко забитися.
Піймати свій одбивок у вітрині — й розбити вітрину. Пойняти свій одлиск у сьвічаді — й розтрощити сьвічадо. Пізнати свій одсьвіт у воді — й розкласти воду на кисень і водень. Пропали гроші, щастя, цілий сьвіт.

Як голий з маку

Ото начитаєшся авантурних історій з життя вкраїнської культурної кляси ХХ ст. - і починаєш почуватися, ніби на нудистському пляжі в Парижі, заснованому совіцьким вивідачем малярем Глущенком і пацифістом-соціялістом письменником Винниченком. Після всього того, що сталося з ненькою-Вкраїною бурхливих 20-х двадцятого-ж століття, справді лише нудистського пляжу бракувало: олійний імпресіонізм і словесні пов'язі.
А в Парижі ми й досі як голі.

Филозофські друзі

От помер филозоф і виявилося, що він "мав друзів". Кого, колеґ, що з ним пильно й ненастанно билися за панську ласку? Чи, може, серед публіки, що так злюбила-знавиділа отого "по-за розумом сущого"? А чи послідовників, що тільки й дивляться, щоб "виправити й вдосконалити" попередника?
Ні, правдивий филозоф ніде не має друзів, а тільки заперечників-опонентів.
А от політики тільки на друзів і багаті. Все, що вони чинять, чинять як друзі своїх друзів. Ото правдиві політики, добрі друзі. А ті, що самі називаються "друзями народу", виявляються страшними филозофами, відпущеними на практику.

За пальми

 Хтось смагліє під пальмами в споднях із гаслом "I love Ukraine", а в мене тільки сподні з пальмами: люблю я пальми, хоч іздалеку, платонічно, але люблю.

Стихійний розвиток

Промовців, що не знають української мови, тепер називають не мовцями, а "спікерами". Це мова так розвинулася. Розвинули її, самі того не знаючи, ті, хто її не знає.

Невільність совісти

Те, що ми тепер звикли називати "свобода совісті" (мабуть давальний відмінок), за часів правдивої для вкраїнської мови державности називалося "воля віри", це-б-то кожен вірить, як хоче, але вірить хоч у щось, не даючи свободи своїй совісті.
Ще говорили й писали "воля совісти". Тут уже бачимо, що совість вільна. Якусь совість усі мають, але дають їй волю. Бо часи-ж які? Так, скажімо, рік 1926-ий, дев'яносто літ тому. В червоному календарі ще й Великдень червоний. А що-ж? Воля совісти, але й воля віри.
Ми, християни, і в вірі невільні, й совість у нас на припоні. Совість дає закон, судить і карає. Яка з тих владних гілок пов'язується в нас із волею?
Воля в нас тільки не ходити на суд, відкинути закон й уникати кари. На цьому сьвіті, а на тім? Тому християни не можуть дати свободи совісті. І совість християнам не дає свободи.
Але не бійтеся ніхто, в кого совість увільнена. Тих бо християн — маленька меншина.

Через пливучість

Ідеал недосяжний, але людина, що бачить його й силкується досягти, здорова людина. Поламані люде завсігди були й будуть. Але Пандориній скриньці повинно стояти надійно замкненою; хай те, що має вилізти, просмикується крізь шпарки й щілини. Ми знаємо, що на споді тої заказаної скрині лежить надія. Надія на те, що, коли нездоровля назвати здоровлям, то й лікувати нікого не доведеться; як-що біду назвати особливістю чи обставиною, то лиха не буде; як не лагодити нічого й не тримати в готові справного зразка, то розмаїття брухту можна буде вважати за розмаїття металевої природи.
Та надія лишиться лежати, де лежить, але вже в скрині, що замкнулася міцно й навіки. Ідеал-же недосяглий для своїх наслідовників, так само як і недіткненний для своїх руїнників.
Кінець-кінцем, корабель пливе на морську ліхтарню не тому, що хоче її відвідати, а тому, що не хоче зозвідати морської безодні. Це все через пливучість.

Відкидна традиція

Гоголь, запевне, видатний письменник. Але вкраїнська гоголівська традиція є відкидна - то традиція не писати вкраїнською.

Co-working

Цілий сьвіт обернувся на суцільний co-working — цех для спільної праці, бойчукістську робітню, де не знати, хто що робить і чи робить хто що.
Але то з погляду чоловічого. Жінкам усе відомо, вони-ж бо звикли до західливости: за все хапатися, все встигати, просто називається воно тепер грізно — multitasking.
Та західливість не для нас. Ми могли-б як леви: лежати в холодку, в нелюдській красі й дожидати свеї левової частки — полядвиці з ловів. Так було-б сьвітові навіть дешевше. Але ні — таки теліпаємося в арієрґарді жіночого ловецтва.
Одно слово, спасибі нам за те, що ми досі поруч.

При повній параді

Всенький сьвіт гордо парадує, перевітрюючи свої гріхи. Це тепера єдиний спосіб визнавати їх.

Вподобана сторінка

 Ті люде, що вподобали сторінку "Вкраїна" з її мальовничими описами й іще мальовничішими малюнками, ніяк не можуть тої сторінки перегорнути.

Gaelic Revival

Якби я народився Джонатаном Свіфтом, красне ангелянське письменство ніколи не збагатилося-б на "Gulliver's Travels". Якби я народився Оскаром Вайльдом, красне ангелянське письменство ніколи не збагатилося-б на "The Picture of Dorian Gray". Якби я народився Бремом Стокером, красне ангелянське письменство ніколи не збагатилося-б навіть на "Dracula".
Зате вже ірляндська мова пишалася-б красно! 

З голосу Пана

Слухаючи маму, заплющив очі і раптом почув той самий голос, що й над колискою. Голос іще без образу й без слів. Про що воно? Таж про любов.
Голос вічний звіститель любови. Навіть Бога ми знаємо тілько з голосу. Сперечаємося за образ, за слова — дурні дорослі!
Тільки з голосу Пана знаємо все.

Доба Христова

До 2013-го року я думав, що маю поважний духовний досьвід, досьвід християнина, що по духовність, по духа, ходить до церкви, а не до театру. З тим досьвідом я переможно пережив 2004-ий рік і гадав, що переживу геть усе.
Ми маєм утямок, що його я віддаю як "добу Христову" — то наша зрослість у Христі, дозрілість у наслідуванні Йому. А ще маєм тяму "дебелости", то-б-то обложености плоттю. Така обороненість потрібна, щоб не бачити зла, з духами його, аж занадто.
Так от: 2013-го я дознався, що моя "духовність" була дебелістю. Тепер, і те переживши, я в духовному розумінні сухорлявий і поворотний, як спортовець. Уся духовна сить витопилася, лишилося тільки що на те, щоб жить і виживать.
Слава Богу за все! 

Халепа з "чужанами"

Ми міщан Кременчука не називали ніяк. А вони хотіли називатися. Надолужили колишні господарі Кременчука: в них-же "Кременчуг" був у руках, як "жемчуг". От і повстали нишком "кременчужане", дніпровські "южане". А в українській мові ніби проситься "кременчучане", але воно схоже на тринькання, а не заощадження мовних засобів. Що тепера робить?
Для купки кременчуцьких, а не "кременчузьких" українців — а їх, подейкують, там трохи є — пропоную назву "кременчукці". Тільки не треба старанно вимовляти [кц'і], ми-ж не вкраїнські диктори, їй-же Богу. Буде [ц':і].
Можна й просто — "кременчуки", а чоловіка називати "кременчук",  жінку — "кременчучка". І не біймося соціяльно-побутового призвуку. Бо люде там пробувають.

За порозпроданість

Відвідав семінарець із продажу й зрозумів, що спродав уже все, що виробив. А разом і те, що виробили мої предки. Пустив-би в продаж усе, що вироблено й людством, та не маю ключів од гамазеї, де все те лежить, а красти боюся.
Нема чим більше торгувати.

Чого являєшся мені у сні?

Ми, вкраїнці, не завважили сотих роковин од Франкової смерти. Так ніби він уже пішов од нас назавсігди. Не доросли ми до його за сто років, а тепер уже мабуть переросли той вік, коли вчаться й доростають, щоб дотягнутися пучками до генієвого плеча. Нас так цікавив мотлох і брухт, що ніколи й угору глянуть, подивитися, як сідає на землю, щоб злетіти й полетіти знов, Франкова душа.
Стоїть недолупаною ота славлена вкраїнська скала: після того, як він пішов, усім зробилося нудно коло холодного, невдячного каменю. За чужої, нещадної влади з тої скелі вирубали чесня Каменяреві, переназивали на його честь Станіслав-Станіславів. Може від його висоти паморочиться в голові? Може намулив очі осяйний вершок його здобутків?
Бо цими буремними роками показалися всі знаки, справдилися всі пророцтва: покотилася лавина, сів на голову беркут і страшно зареготався Борислав. Але самовидцям і одночасникам усе ніколиться, споглядають тільки сни, бо тоді не можуть сховатися й утекти. Замісць непомічених явищ приходять помітні привиди, й приспані язики белькочуть у темноті: чого являєшся мені у сні?

Сумісність і обопільність

От було-ж колись: їхав конем гетьман, пожалував чайку при битій дорозі:
  — Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі! — й тяженько сам до себе зідхнув. І аж пісню склав од жалю.
А тепера гетьман — чи конем поїде, чи знає він биту дорогу й де ті чаєнята повиводилися? Дороги-ж усі гарні, при дорозі — обгорода, а чайки всі на курортах — чаєнята не виводять, бо ледве самі літають, наїджені, так низенько-низенько.

Колись еліта знала по сім мов, а тоді-ж, уважайте, намісць ангелянської латина була, а до неї: татарска, турецька, польська, німецька, французька, своя хлопська й московська до купи. Старшина дивилась на плугатарів з худібкою їхньою, й думала собі: бидло то все. А плугатарі дивились на старшину, ставлення панське розуміли, а самі вірили й не вірили. Зайдеш до себе в хату — не віриш, а до панського передпокою — то ніби й віриш.
"Бидло" — слово польське й уже від того культурне. Як-що розібрати його походження — глибоченько, аж до санскриту, копнути, — то й порядне слово, нівроку. Але хто-ж його розбере?
І розбирати нема кому. Бо тепер ось як: еліта таки має народ за бидло, але мусить про те мовчати. Голота й собі має старшину за бидло й більше не мовчить. Цілковита сумісність і обопільність.

До Сьвятого Духа не кидай кожуха, а по Сьвятім дусї — ще в кожусї

Сорок днів Бог по землі ходив, а чоловік собі жив, кожуха не скидаючи. Нині Господь на Небо злинув — Вшестя, а чоловік усе в кожусі стоїть — ні в тих, ні в сих. Тепер Сьвятого Духа дожидатиме, пристраханий, неймовірний. І все в кожусі та в кожусі.

Скидаючи земного тягаря

 Що старший чоловік робиться, то більше його серце прихиляється до краватки: і лежав-би в краватці, й спав-би в краватці, й їв-би в краватці. Краватка — то-ж таки фалічний симбол. А більші літа підносять до вищого симболізму.

Спиртуози

 Учора поспитав грузинського коньяку — називається "бренді", з трьома зірками воно. Що-ж, назва в сильного трунку й політпоправна, й правдива: як на смак, то таки "бренді", а не коньяк. А три зірки — теж правда щира: мало хто з нас, споживачів, заважить більше, як на три.

За нічний переляк

Ще не той вік, коли страшно не прокинутись, але вже той вік, коли страшно прокидатися.

Маломосковська змова

 Московські свого хову мовознавці поклали собі зосередитися на одній мові, тому легко пізнають її, рідну, хоч де почують, хай де побачать. І так вони дізналися, що так звана "українська мова", то насправді один із найнепотрібніших, найзанедбаніших говорів мови великомосковської, навмисно спольщений де-якими недовченими, а тому зажартими маломосковськими навчителями. Чудасіюючи, ті навчителі вчинили змову проти людства, вибовтнувши до чистого одномовного океану свої хатні помиї. Бо говір щирий московський так перекалічено, що прості московці (не мовознавці) з його тілько сьміються чи й битися лізуть, бо гадають, що то кепкують із них.
Але найдивовижніше те, що оті краєві навчителі з півинтеліґентів примудрилися залучити до змови мільйонову масу хліборобів, і ті хлібороби століттями вперто тримаються свеї єретенної балачки. Чимало просьвічених селянських синів, а далі й доньок, доучувалося й суплікувало своїх земляків:
— Схаменіться, згадайте, що ви належите до великого й славного народу, покиньте свої байки, беріться до науки, щоб не калічити мови красного письменства московського!
Де-хто й послухає вельмикультурних вістовців, але ще багато хто з упертих, як чумацькі воли, маломосковців держиться таки старосьвітського забобону, хоч до ладу вже й не знає, як ото поправно собі мову перекручувати — дивина, та й годі!

З люстерком у пазусі

Не судіте, українці, вже щось робіте! Суд — дуже поважна частина життя, але не дуже приємна. Ну, буває так, що судді приємно: приходить судить і все тішиться, нишком витягає люстерко, оглядає перуку, мантію, а воно саме судиться — і хороше, й добре. Тільки-ж на суді не самий лиш непогрішний суддя, там іще людей купа. І що-ж їм, грішним, робити?
Кругом суду доволі — картина на безліч постатів. Але придивіться пильно й покажіть, де там ви. На лаву підсудних і не позирайте: не дай Боже. Може, серед ґалерійної публіки — в перуці, киреї й з люстерком у пазусі?

Чуття єдиної родини

Так довго виглядали гетьмана Мазепу, що й не впізнали, коли нарешті повернувся він до Полтави. Але придивилися: чоловік, як викапаний, скидається на того князя-архітекта, що сидить у фотелі коло накритих муляжем Золотих воріт у Київі й показує прехожим свій ориґінальний проєкт золотоворітньої реконструкції. Так і вгадали, що полтавський гість княжого роду. А там уже й на Мазепу подумали. Довгенько дожидали: триста років по полтавській битві й іще сім літ по битому тристаліттю. Тим часом полтавці вже так на гетьмана розлютились, що не їде їх виручать, такі стали вірні підполтавському переможцеві, що геть і говорити по мазепиному покинули.
Але приглянулися, кажу, до гетьмана: кремезний чоловік та ще й з усами. До того, має в правиці тяжку булаву, тримає умисно незручно, ніби повертає: сила єсть! Де-котрі пробували чесня каляти, але він із спижу гарматного — теж поважна річ. І вірні полтавці знов повірили...
Бо хто-ж знає в нас тих князів-гетьманів на обличчя? Такий до їхніх персон був сусідський интерес, що позатирали образи до лиску, до дошки, до чорної діри. І так усе наше старшинство — аж до простих сотників.
Що-правда, сотники були-б тепереньки раді: для шкільництва й подібних установ готують парсуни схожих, як родичі, гетьманів, що повилазили з-під пензля місцевого квачомаза. Просто як за старожитніх часів: походжає сотник по просторій сьвітлиці, а кругом на білених стінах — родичі в киреях і жупанах, його й жінчині, а підхожі, як рідні. Так і директор по школі тепер походжа, пишається козацьким родом, виведеним якимось "народнім майстром".
Та й учені малярі, що хоч і гроші тобі намалюють, хай і гарно списують наше гетьманство-отаманство, могутніми гарнюками показують, але такими подібними, що й не відрізниш, де Виговський, а де Брюховецький, де Дорошенко, а де Самойлович. Виходить, вусані всі однакові, а ви, гололиці?
Лиш Сагайдачному похвортунило: ніхто і його не бачив, але значно, що бородань. Знову дядьки бородами заросли — й ми побачили, що всі бороди різні. Люде-ж за бородами залишаються нерозрізненними.
Настала пора заставити чеснями всю Вкраїну: кожне село має пишатися своїми сотниками, місто — гетьманами, а поле й плавні — отаманами. І добре, що схожі вони такі, однаково показні: ми своїх усюди пізнаєм, красно й без імени привітаєм. Україна — одна родина.

Танцюють усі

Доглядаючись до того, що "поширюється" в тенетах "соцмереж", я добачив, що писати поширене мені не вдасться. Але инколи все одно таки тішуся надією, що от, саме цей "шедевр", по модньому кажучи, має "вистрілити", просто бомба! Звісно, ніщо ніколи не вистрілює й не вибухає. Слава Богу, всі живі, всі здорові. Танцюють усі.

Забиваючи палю

Вихиляючи, чоловік завсіди намагається довести, що він не просто п'яниця, а може й зовсім не п'яниця. Власне, на те тільки й п'ємо.

"Два дубки". Розправа

"Ой, на горі два дубки,
Ой, на горі два дубки, два дубки..."

Від самої експозиції маємо безумовне заперечення мізансценічної ролі для простих символічних образів, що постають перед нами. Від самого зачину натуралістичне чи реалістичне витлумачення робиться неможливим і невільним. Звісно, в наддніпрянському крайобразові натрапляємо і гори, хоч ними тут називають пагорби й кручі, і дубки. Але уявити собі з природи писану картину, де на голий горб вип'ялися два дубки, дуже важко. Таким чином, ми відразу дізнаємося про причтовий, філософський характер задуму в пісні.
"Гора" — то земля, суто земний сьвіт, яким його сприймає і знає природня людина. Такий сьвіт править за опору для існування концепції урядженого, твореного, розумно впорядкованого життя. Перший рядок із "двома дубками" у виконанні повторюється двічі, виразно стверджуючи діялогічну ідею та форму твору, з міркованнів екзотеричних пропонованого колективній сьвідомості як лірична пісня.

 "Та й збилися до купки."

Навіть і міська людина гаразд знає, що в довкіллі дуб — дерево лісове, з давнього давна росле цілими дібровами, але таке, що любить обшир і тому ніде в природі не помічене в тому, щоб "збиватися до купки". Тому така ремарка не просто коментує відверто діялогічну будову твору, але показує нам, що пропоновані в зачині дві позірно однакові, але окремі складові живла, мають первісний потяг до чи то єднання, чи то злиття.

"Вітер дуба хитає,
Вітер дуба хитає, хитає -..."

Після вищесказаного ми вже готові сприйняти явище вітру не як фізичне, а як метафізичне. Надійна будова сьвіту, що виміряла на космічну довершеність, зазнає нападу невідомих, "вищих" (бо вітер, повітря), суперечних сил. Їхня мета й потуга невідомі. Але діялог скасовано, хоч у протистоянні й протиставленні тривкого, постійного, визначеного (дуба на горі) і мінливого, зникомого, незбагненного (повіви з неба) можна вбачати засадну діялектику.
Діялог заперечується, підривається різнобічно: двоїна "дубків" обертається на однину "дуба", початкову історичність ранніх, молодих "дубків" заступає остаточна визначеність "дуба", що важить уже на сьвітобудовну, формотворчу остаточність і довершеність. Охоронність, захищеність, обороненість суперечать викликові, нападові та руйнації, можливій чи заміряній. "Вітер" "дуба" саме "хитає", а не шелестить у його листі й гіллі, промовляючи до сьвітотворчого "дерева", доповнуюючи й виповнюючи його космос. "Хитання" звертається до основ з виразним заміром викоренити їх.
Однак творчі сили відновлюють діялог, виводячи на якісно новий рівень, сублімуючи його через ніби профанну розмову, приватню бесіду "козака" й "дівки":

"Козак дівку питає..."

Хто такі ті умовні "козак" і "дівка"? Про те легко здогадатися: то новоздобуті бінарні складові космосу, новоз'явлена його суть. "Козак" — чоловічий елемент із ознаками волі (як свободи чину і власне волі-питомости, бо козак), живого діяльного чину (сам він питає, иніціює й водночас відновлює діялогічні взаємини двох первнів). "Дівка" — це знову подоба профанного визначення, насправді-ж вона дає навід на первісність, засадність цієї сили: бо то жіночий елемент-одповідь у своєму чині сприйняття й засвоєння, а далі — перевтілення дійової сили. Тому вона не "дівчина", бо це відвертало-б увагу від головної чинности діялогу. Але-ж і не "жінка", не "молодиця", бо тут надто важливий стан первісної й вічної готовности до діялогу, порозуміння, парування розумінь і їхнього кінцевого єднання без злиття.
У чому-ж питання, якої вісти сподівається від "дівки" "козак"? Настає кульмінація діялогу, так важко й грізно розпочатого:

"Ой, дівчино, чи я - ти?
Ой, дівчино, чи я - ти, чи я - ти?"

Звернення "дівчино" замість "дівко" відразу позначає можливий тільки тепер іще вищий, ритуальний щабель: "зазнавання", вступ не до зв'язку, а безпосердньо у зв'язок. "Дівчина", не просто "дівка" — отже, вже визначена, обрана. Маємо проміжну звершеність наміру. Я звертаюся до тебе, обираю тебе своєю розмовницею, але чи ми однакові, тотожні істоти, чи ми не те саме, тільки що в двох окремішніх, відносно тривких, але не постійних формах? Я усьвідомлюю себе через твою присутність, упізнаю, що ти — не я, але чи я — ти? То-б-то чи саме я призначений для єднання з тобою: для подолання моєї самости, а твоєї самоти (недостатности, неповноти, недоконаности) для творення нової сутности?
Альтернатива такій програмі ось яка:

"Чи вийдеш ти гуляти?"

Це-б-то чи не оберуть твої воля й свобода якоїсь із иньших одмін: відкинути мене, відкинути все, що має мою суть; єднатися з іще кимось чи навіть із будь-ким і, нарешті, всім чи всіма? Всіма, бо я йнакший од тебе, протилежний тобі, але я — частина множини, особень із певними властивостями. Вихідне питання до "дівчини", наче-б то запропоноване в ритуальному "жениханні", "залицянні", ще раз виводить діялог на новий щабель, висьвітлює дуже складне сьвітовідчуття.
"Дівчина" дає на пропозицію не пряму відповідь, починаючи з заперечення й ніби мимовільного спотворення тези:

"Ой, не питай, чи я — я,
Ой, не питай, чи я — я, чи я — я!"

Инакше сказавши, як-що ти ставиш під сумнів свій і мій вибір розвою, то цим зазіхаєш на мою саморідність, на мою суть. Це є не просто пряме зламання ритуалу, а грізне табу. Ти питаєш про те, в чому не сьмієш сумніватися, бо тобі невільно випробовувати такі засади й закони. Ось твоя справедлива міра містерійної втаємничености:

"Як вийдеш ти — вийду я!"

Як-що ти існуєш у свїй суті та готовий її виявити, то і я в готові. З другого боку, ти справді маєш власну волю і свободу відмовитися від діялогу й зносин. Щоб подолати сумнів і зважитися на чин, можеш знати, що:

"А я дочка мамчина,
А я дочка мамчина, мамчина."

Я маю законне походження: як ти від роду, так я від матері. Вартість патріярхального стану в тому, що він творить рід і стереже його. Вартість матріярхального — в тому, що є цілковита певність походження, справжности: я — це таки я, а хто ти? Термін "мамчина" від "мамки" знову суворо показує нам одвічність і довічність ладу й устрою: то сьвіт, яким ми знаємо його від народження, від "мамки". То звернення до єдино надійних основ:

"Цілуватись навчена."

"Козак" однаково воліє завідомити про своє походження, доречне й належне в його системі:

"А я в батька один син,
А я в батька один син, один син."

Ти, розмовнице, звертаєшся в своїй апології до сакральности материнства, я-ж наполягаю на власній справжності й обраності, на законності своїх прав. Наш діялог не здійснений, не доконаний, бо моїх прав і законности мого іманентного наміру не визнано, тому я поки-що обираю трансцендентність:

"То гуляю хоч-би з ким".

Діялог не завершується й не уривається, він, досягши рівня найвищої напруги й складности, розкривається широко до ще непізнаного, може й непізнаваного околу й оточення, запрошуючи нас не тільки до тлумачення, але й до діяльної участи.
Пісня має в собі криптограму складної вістки про те, як прадавній, ще поганський, сьвіт намагався розв'язати низку ґрунтовних філософських питаннів, поданих в тексті мірою їх ускладнення. Остаточного висновку нема й не може бути. Ми маємо вдовольнитися станом знаного, статусом міста в містерії й утішитися вимовленою для людського створіння волею і свободою.

Від понеділка до неділеньки

 Нове життя, як здається, починається що понеділка. Чомусь без нас — виджерелюється й плине собі в безвість. І не несе на своїй оновленій лискучій спині наших чайок, ні байдаків. Ні бударів, ні дубів, ні думбасів, ні сандлів, ні стругів, ні шебеків. Хіба що ми не встигли на них скочити.
Нове життя починається в неділю. 

Загубивши гребінця

Учора загубив десь дрібного гребінця. Як-що згубиш гаманця, то думка лиш за земне: як-же так, дурний, де ти був, про що ти думав, хто це тобі стільчика підставив — і клопоти, клопоти, клопоти. А з духовного тільки одно: не дай, Боже!
Загубивши-ж гребінця, починаєш пригадувати якісь невиразні, неясні перестороги й прочуття, якісь приховані погрози, щось із правди й сути стародавніх чарівних казок, щось із порозгублюваних у незліченних переповідях вістей: за гонитву й ліс, за силу й сон. Так, саме сон, бо сонні й нерозчісані наші душі... 

Сьогочасна Церква

Чимало збереться в ім'я крицевої твердости. Безліч збереться в ім'я ґумової гнучкости. А що як лиш троє, навіть троє зберуться в ім'я Його? Що-ж, будуть вони Церква, бо Він постане поміж ними.

Під поглядом

Нема в українців отої хитромудрої "точки зору". В нас "погляд" — ми зразу дивимось.

Суботкове

 "Ти казала, у суботу підем разом на роботу. Я прийшов — тебе нема."
То слушно, що тебе нема: субота-ж, дурний. Але я є, я єсть. Скажу потужніше: ja jestem. І мушу в суботу робити діло. Без тебе. Сам я себе підманув, сам себе підвів.
"Ти казала, у неділю підем разом на весілля." Не знаю, чи прийду вже я після самітної, робітної своєї суботи. Можу підвести, хоч і не підману.

Нерозв'язне питання

Приходжу нині на роботу до готелю, а дівчина-помагачка повернулась та й спитала напруго:
- А Ви, пробачте, хто?
Не знайшовся тоді на слово, й досі думаю-гадаю: незбагненна таємниця та й вже. Тут мені запропонували: "людина". Хіба? Щось сумнів мене пойма.

Проїзний шлях

 Заходився коло вивчення польської мови. Правда, що не гляджу я собі вибоїстих путей: у нас польську, як і ангелянську, слава Богу, всяк і так знає. 

Шляхетна вада

 У нас лінощі такі, що аж ніякого роду всі, й аж розчиняються такими в множині. Але лінивство має свій шляхетний, осяйний вершок: то коли ліньки вже навіть і гроші брать. І там, у тій височіні ніде не маєм, слава Богу, ані неробства, ані недбальства.

Розглядини

Правду водять накритою покривалом, запевняють, що чесна, припрошують женитися, але щоб жити, того покривала не здіймаючи.

Самозасьвітлення

Тільки той, після кого не лишиться ніде жадної "самки" (selfie), гордо ввійде в історію гарним, молодим і мудрим.

Демографічне передбачення

Вмирати ніхто не хоче, але де-кому доведеться. Хоча не всі про те здогадуються.

За редаґування

Геть усіх нас, таких удатних та видатних, треба редаґувати. Треба, але не потребуємо: від надто багатьох не лишиться й двох літер на иніціялі.

Санітарія лісу

Навіть за найдрібнішою, наймізернішею неправдою як стій пускаються блощиці-"лайки".

Оси уваги

Я вдостачу потоптався коло слави, як пахолок у панськім передпокої, але сам широкого й гучного розголосу опасуюся: як причепляться, то довіку не відбрешешся.

Комп'ютерне диво

Відчуття власного ідіотства звичайно трапляється, як у Колюмба відкриття Америки замісць Индії: зненацька й прикро. Тільки комп'ютер уміє втішати нас нашою-ж дурістю. 

Химія, физика, математика

 Полюбилося, запозичилося, мовно уявилося, що й у нас між нею й ним, межи ними, ніби-то виникає "химія". Наче й аж занадто відверто проти звичайного милування, але, як подумаєш, що та "химія" передує безецній "физиці", та ще й геть заперечує обраховану "математику", то якось і скоришся тому невинному, невадкому новацтву. 

Невинна втіха

Говорити людям правду — то єдиний спосіб збиткуватися з них, маючи на те підставне виправдання.

Легеньке влітошнє припізнення

Нині рано біг на роботу — заробляти неправдою глевкий і гіркий свій хліб. І раптом почув, що спізнююся. Нагадався через якийсь ледве відчутний запах влітошнього листя чи трави. Не можна интеліґентові влітку працювати. Наша річ — відпочивати в себе на хуторі, спостерігаючи з веранди селянське порання.

І в крайність не впада він розумом твердим

Письменник, що ніколи не читає иньших письменників, — графоман. Письменник, що тільки й читає иньших письменників, — критик. Правдивий письменник не підпускає близько ні того, ні того надміру.