Сумісність і обопільність

От було-ж колись: їхав конем гетьман, пожалував чайку при битій дорозі:
  — Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі! — й тяженько сам до себе зідхнув. І аж пісню склав од жалю.
А тепера гетьман — чи конем поїде, чи знає він биту дорогу й де ті чаєнята повиводилися? Дороги-ж усі гарні, при дорозі — обгорода, а чайки всі на курортах — чаєнята не виводять, бо ледве самі літають, наїджені, так низенько-низенько.

Колись еліта знала по сім мов, а тоді-ж, уважайте, намісць ангелянської латина була, а до неї: татарска, турецька, польська, німецька, французька, своя хлопська й московська до купи. Старшина дивилась на плугатарів з худібкою їхньою, й думала собі: бидло то все. А плугатарі дивились на старшину, ставлення панське розуміли, а самі вірили й не вірили. Зайдеш до себе в хату — не віриш, а до панського передпокою — то ніби й віриш.
"Бидло" — слово польське й уже від того культурне. Як-що розібрати його походження — глибоченько, аж до санскриту, копнути, — то й порядне слово, нівроку. Але хто-ж його розбере?
І розбирати нема кому. Бо тепер ось як: еліта таки має народ за бидло, але мусить про те мовчати. Голота й собі має старшину за бидло й більше не мовчить. Цілковита сумісність і обопільність.