Так довго виглядали гетьмана Мазепу, що й не впізнали, коли нарешті повернувся він до Полтави. Але придивилися: чоловік, як викапаний, скидається на того князя-архітекта, що сидить у фотелі коло накритих муляжем Золотих воріт у Київі й показує прехожим свій ориґінальний проєкт золотоворітньої реконструкції. Так і вгадали, що полтавський гість княжого роду. А там уже й на Мазепу подумали. Довгенько дожидали: триста років по полтавській битві й іще сім літ по битому тристаліттю. Тим часом полтавці вже так на гетьмана розлютились, що не їде їх виручать, такі стали вірні підполтавському переможцеві, що геть і говорити по мазепиному покинули.
Але приглянулися, кажу, до гетьмана: кремезний чоловік та ще й з усами. До того, має в правиці тяжку булаву, тримає умисно незручно, ніби повертає: сила єсть! Де-котрі пробували чесня каляти, але він із спижу гарматного — теж поважна річ. І вірні полтавці знов повірили...
Бо хто-ж знає в нас тих князів-гетьманів на обличчя? Такий до їхніх персон був сусідський интерес, що позатирали образи до лиску, до дошки, до чорної діри. І так усе наше старшинство — аж до простих сотників.
Що-правда, сотники були-б тепереньки раді: для шкільництва й подібних установ готують парсуни схожих, як родичі, гетьманів, що повилазили з-під пензля місцевого квачомаза. Просто як за старожитніх часів: походжає сотник по просторій сьвітлиці, а кругом на білених стінах — родичі в киреях і жупанах, його й жінчині, а підхожі, як рідні. Так і директор по школі тепер походжа, пишається козацьким родом, виведеним якимось "народнім майстром".
Та й учені малярі, що хоч і гроші тобі намалюють, хай і гарно списують наше гетьманство-отаманство, могутніми гарнюками показують, але такими подібними, що й не відрізниш, де Виговський, а де Брюховецький, де Дорошенко, а де Самойлович. Виходить, вусані всі однакові, а ви, гололиці?
Лиш Сагайдачному похвортунило: ніхто і його не бачив, але значно, що бородань. Знову дядьки бородами заросли — й ми побачили, що всі бороди різні. Люде-ж за бородами залишаються нерозрізненними.
Настала пора заставити чеснями всю Вкраїну: кожне село має пишатися своїми сотниками, місто — гетьманами, а поле й плавні — отаманами. І добре, що схожі вони такі, однаково показні: ми своїх усюди пізнаєм, красно й без імени привітаєм. Україна — одна родина.
Але приглянулися, кажу, до гетьмана: кремезний чоловік та ще й з усами. До того, має в правиці тяжку булаву, тримає умисно незручно, ніби повертає: сила єсть! Де-котрі пробували чесня каляти, але він із спижу гарматного — теж поважна річ. І вірні полтавці знов повірили...
Бо хто-ж знає в нас тих князів-гетьманів на обличчя? Такий до їхніх персон був сусідський интерес, що позатирали образи до лиску, до дошки, до чорної діри. І так усе наше старшинство — аж до простих сотників.
Що-правда, сотники були-б тепереньки раді: для шкільництва й подібних установ готують парсуни схожих, як родичі, гетьманів, що повилазили з-під пензля місцевого квачомаза. Просто як за старожитніх часів: походжає сотник по просторій сьвітлиці, а кругом на білених стінах — родичі в киреях і жупанах, його й жінчині, а підхожі, як рідні. Так і директор по школі тепер походжа, пишається козацьким родом, виведеним якимось "народнім майстром".
Та й учені малярі, що хоч і гроші тобі намалюють, хай і гарно списують наше гетьманство-отаманство, могутніми гарнюками показують, але такими подібними, що й не відрізниш, де Виговський, а де Брюховецький, де Дорошенко, а де Самойлович. Виходить, вусані всі однакові, а ви, гололиці?
Лиш Сагайдачному похвортунило: ніхто і його не бачив, але значно, що бородань. Знову дядьки бородами заросли — й ми побачили, що всі бороди різні. Люде-ж за бородами залишаються нерозрізненними.
Настала пора заставити чеснями всю Вкраїну: кожне село має пишатися своїми сотниками, місто — гетьманами, а поле й плавні — отаманами. І добре, що схожі вони такі, однаково показні: ми своїх усюди пізнаєм, красно й без імени привітаєм. Україна — одна родина.
Немає коментарів:
Дописати коментар