Гострий дотеп

Усе наше теперішнє становище з народніх уст: лезли на лестницу, а впали з драбини.

За неуважність

Від Великодня до Вшестя по землі ходимо, а Христа не помічаємо.

З плином

 Де-який християнин пливе за течією і хреститься на береги. Правиця зайнята — хоч не підгрібає.

Занепалість

Яке то багацтво — мати рідну мову! Яка то розкіш — мати рідну віру! Бідні вкраїнці!

Дві любові

Одне любить Україну — аж над нею плаче, друге любить Україну — аж над нею облизується.

Де ми росли

"І виріс я на чужині..", — до цього Шевченкового кожен українець може згідно додати: а таки й я виріс на чужині. Більше просто нема де рости.

Знімаючи річ

 Сподобали ми собі слово "озвучувати" замісць "казати, "говорити", "мовляти". Слово не мовлене, слово озвучене. Ніби щось трісло, ніби щось лопло, ніби гуло чужим голосом дупло.

Мальовані стовпи

 Ми — татуйована нація: обираємо найдурніші чужі образи, найнікчемніші чужі фрази, колемо те собі на тіло, щоб не забуть тих дурощів до скону й щоб не змити панського тавра. Нам найбільше бракує цілої чистої шкури. 

До незрячих

Питання: А ти Його Бачив?
Відповідь: Я бачив, як Він убачає тебе.

Різне

Бути вівцею в отарі, що бреде за Вівчарем, знає Його голос, почуває Його ґирлиґу, кориться тискові Його кунделів, дослухається до цоркоту власного дзвіночка.
Чи бути вільним, чорним бараном, і, скрегочучи овечими зубами й червоно блимаючи овечими очима, відважно, самохітним ходом іти за цапом. 

З того поговору

У славній Баришівці по врядових місцях завівся цікавий звичай: з'явилися двері з написом "Службове приміщення. Стороннім вхід заборонено". За тими заказаними дверима із забороненим уходом делікатно ховаються чистенькі виходки для несторонніх, то-б-то служивих людей. А де-ж має справляти потребу неслужбова, бурлацька Україна? Під коморою? Таж нема комори! Тоді під хатою. Так, під урядовою хатою.
Більшість із нас, українців, в Україні — люде сторонні. А як добре розміркуватися, то й просто геть усі. От, скажімо, якийсь славетний писар із Конотопа. Конотоп-же ще наш? Так от, у себе в територіяльній громаді його цілий сьвіт зна, тамки він пан щиро службовий, чистий. Ходить, де хоче: хоч ув установі, хоч під установу.
А в Баришівці що? Як завіється до урядового місця? Такому нахабі я, хоч і добрячий чоловік, перший скажу:
— А ну не сьмій! Тут тобі не вільно! Службове приміщення! Ходи ховайсь од поліцая з приватніми своїми потребами!
Службовість бо відносна, а сторонність — беззглядна.

Отаке прохання

Тисячу двадцять п'ять років виходять на Дніпрові кручі, на Києві гори руські князі й князі Руси, українські гетьмани й гетьмани України, виборні й наказні, свої й нахожі. Просять вони собі й нам православия. Поки ще не випросили.

Даремщина

Стоїть дядько край дороги й з бордюри простягає байдужному натовпові дешеві метелики з рецептом безсмертя. Ще й приказує: безсмертя без плати!
Але киянам бесмертя й задурно не треба: смерть вабить їх прологом життя, вщерть сповненого надією на минущість без доконечности. Тим часом беззаплатна вічність навіює підозру що-до мізерного буття.

Змістування

Порожнеча душі поринає в порожняву Мережі — й у кожнім вічкові тої верші дивним дивом зачинається хоч і не зміст, а таки интернет-контент.

Не пролог

Я син народу, що був запертий в льох. І не був з льоху випертий. Я єсть Франків епілог.

Як схотілося живого

Живу шумовину, хоч і від квасу, а не від біжучих днів, у нашім Житомирі сприймають чогось тільки як річ суто московську. Саме тому тамтешній "Арсеніївський квас" розливає, мабуть, не надто ошатна українка, а вже подає — це вже на наличкові — таки пишна московка в бахматім сарахвані й високім корабликові. Зроду-віку такої пави в славнім Житомирі не бачили. Нікому не догоджали, жили по правді. А тепер надумали піднести гостям щирого квасу. Кинулися до вкраїнського — аж він запертий в льох. Був і є. Того й запросили чужу молодицю. Для жвавости. І такий квас деручий — знай наливай!