Нічого мені не мариться, нічого мені не мріється, а от якось Богові віриться. Нічого мені не втямно, нічого мені не вдійно, а от якось на Христа надійно.
Ми всі ніби бажаємо нової науки, правди й науки. Т'але яка-ж вона буде, якою з'явиться? Чи не такою: "І полякались усї так що питали одне в одного: Що се таке? що се за наука така нова?" (Мк. 1:27). От щоб тільки не злякатися нам і не здивуватися.
Така провесна встає, що либонь Вербною неділею доведеться разом із пальмовим гіллям сьвятити вже й кокоси. А на Великдень — і хвиґи до сьвяченого докладати.
Жадоба не полиша людини ніколи. Жадоба засилюється в голочне вушко, просмикується в плящану шийку, вливається джерельцем у душу. А як хто не має душі, то просто розлягається всюди, як неполохана гадаринсько-гергесинська свинота.
Як і давніше, всі добрі новини маємо тільки євангельські. Все, що поза Новим Заповітом, — не нове й не добре. Здається, найбільша свобода християнинова — то свобода від доби через волю до Бога.
Як нас учить де-хто з Честертонових персонажів, єдине ремество, що не потребує підучування, то діло мученицьке. Всі иньші діла, коли шитися в них без науки, конче зроблять мученика з усякої нетіпаки.
Клепсидра — не скіпка, що, недобачливо присьвічуючи, міряє життя первостайного чоловіка. Не дурно-ж сказано: якою мірою, міряєш, такою тобі відміряється. Мій час одміряється клепсидрою — не знаю точнішого годинника, ніж коли життьова вода витіка крізь тонюсінікий отвір. Такий тонюній і він, і цівка з його, що й не бачиш випливу. Чи можеш легко вдати, що не бачиш. Хоч дзюр, та не кап! І треба десь почути: Я те життя, що не виллється водою. Як сказав: "А вода, що дам йому, буде в йому жерелом води, що тече в життє вічне."
Найгірше пишуть у нас публіцисті — навіть і знані письменники під публіцистичною машкарою. Бо яка там мова, коли поривають політичні емоції, хвилює зло? Не до поросят свині, коли свиню смалять. А публіцизм, він-же публічний, до публіки апелює. Подає, як казали були, на пересуд. І пішли пересуди в народі: еге, вже й письменні так кажуть, а не що! Так, ніби вийшов котрий із хати, щоб перед образами не лихословити, а далі висякався в вишиваний рукав і смердяче закурив.
З усіх рослин тільки людина сподівається, що з неї не в пору полізе цьвіт і овоч. Але самі ті сподіванки безплідні й геть аж безцьвітні. Голизна надіяння й острах, що під хвиґове дерево саме в час прийде Бог: "Загледівши смоківницю оддалеки, що мала листе, прийшов, чи не знайде чого на ній."
"Чесноти в повнім розумінні — це ті, чиїм господарем є сам Сущий або Бог, такі: ВІРА, НАДІЯ й найвеличніша з усіх і безконечна ЛЮБОВ." Ото й усе, чого треба нам до порядности. Так, до порядности віри треба. А без віри воно вдавання тільки. А вірити не можна безнадійно: віримо-ж бо в спасіння, що все порядно й усі порядні будуть, а не тільки ми й у нас, як тепер. Одна любов височить — непереборна, незбагненна, недосяжна.
"Облиш забобони, обмий совість, а потім одежу, залиш усі свої хиби й підводься!" Оце наш християнський живий діяльний чин. І що-разу, підвівшись, бачиш розкидані по землі погублені забобони, нечисту совість, прикриту немитим одягом, і всі свої хиби, що повипадали з пазухи й кешень. І що-разу здалеки бачиш, де знов упадеш: недалечко воно — голе, навіть соломою не застелене місце. А там зразу знов доведеться скидатися та підводитись.
Сковороді докоряв сам владика, що він основи доброго християнського життя викладає не так, як заведено, а на свій манір. І як то так учинилося? Адже по християнському жити можна тільки на свій манір, а не як заведено, — то основа. Що-правда, докопуєшся до тої основи, тільки пізнавши вже всі владичні заводи та звичаї.
Сковорода, як на його подейкувано, 1766 року написав книжечку-методичку "Вхідні двері до доброго християнського життя". Писана була книжечка про харківських спудеїв. Тоді, бач, і спудеї відали, де тії двері, тоді й їх, молодих і завзятих, можна було провадити до дверей і в двері. А тепер і академік не зна, вчитель великий, де вони суть чи де вони будуть.
Утямити Сковороду без християнства — неможня річ. Усе сковородинство — то побит сьвятости, суто вкраїнський її образ, тепер старосьвітський. Але й у тодішній своїй старосьвітчині Сковорода — пророк минулого, минувшини, що вже все знала, треба тільки з'ясувати. Лиш українці совіцькі могли лукаво спитуватися підсадити старого Грицька на паровик, що ніби тяг на будущину, чи записати його до бриґади будівельників прийдешнього. Сковорода — будівничий колишнього в теперішньому.
До Соломонового "все минає", Сковорода, яко християнин додає: "та любов після всього зостається." Любов одна минути не може, бо Сам Бог є любов. І тому чоловік увесь вік оглядається, а що далі, то все більш: чи не минула в мене любов? Божа тут, а моя?
"Хто себе знає, той один може засьпівати: «Господь пасе мене...»". А хто себе тут знає? Ану-ж! Хто знає Оржицю? Ануте, озовіться! Хто певний? Якби знали себе, то може загадались-би: "Загадався, похилившись головою він на руку..." Головою!
