Хто себе знає

 "Хто себе знає, той один може засьпівати: «Господь пасе мене...»". А хто себе тут знає? Ану-ж! Хто знає Оржицю? Ануте, озовіться! Хто певний? Якби знали себе, то може загадались-би: "Загадався, похилившись головою він на руку..." Головою!

Не Наркіс

 Хто знає себе? Тільки нарциз у глибокій наркозі самозахвату. Хто й далі цікавиться собою, звікувавши вік? "Вся ніга минеться — з льодом води нап'ється..." Тільки нарциз — ні за холодну воду, знай лиш на себе видивляється — либонь пізнає. А звичайному кому вже й глянути страшно. Ні, піду на пашу й засьпіваю псальму: "Господь мене знає, Господь мене кличе, Господь мене пасе..."

Говорюча правда

 Кажуть, що в Псавтирі скупчений-згромаджений цілий сьвіт, усе знаття про його: читаєш і пізнаєш. Але тепер усі літерки, титла й коми скачуть перед очима. І нема голосу гарно вчитать. Сама книжка труситься від рук. А з книжкою двигтить і гуркотить правда, сама себе переказуючи спаралізованим і оглухлим.

Насильство смертного сього часу

 Сей час минущий, а як-же багато він од нас вимага — як мучить нашу думку й пам'ять. Намісць вічного, змушує слинити й жвакати скінченне. Дочасне на снідання, зникоме в обіди, перебутнім і повечеряєш. Коли-ж це все мине? Коли вже знов запанує мудра передбачуваність, здогадність? Коли сьвіт перестане прокидатися в неповторно страхітливому дні сьогоднішньому, а не так, як і тисячу років тому?

Не змоглись на євангелию, цілуйте псавтирю

 От їхав і бачу назву: "Церква християн євангельської віри". З погляду мовного, що тут скажеш? Знов запанував родовий присвійний, усе присвоїв родовий. Ще спасибі, що не назвалися "Церква християн віри євангелії" — либонь і самі християне трохи засуміли, коли таке написалося, то вже капку причапрячили.

А от з погляду віри. Християнство —  то-ж віра така, то чи треба двічі подавати вірність ув одній назві? Чи християнська євангельська церква одна така вірна, на теє натяма? А далі: хіба-ж не всі християни вірять євангелії? Чи-ж може зватися християнин той, хто їй не вірить? Що-ж нам лишається? Й не вірні ми, бо віра зайнята, й без євангелії. Ніби вже маєм двадцятьсот років, а от запізнилися. Виходить як у тій приказці про запізнілих парахвіян: "Не змоглись на євангелию, цілуйте псавтирю". І це ще не найгірше, бо в Псавтирі, кажуть, цілий сьвіт запечатаний. От ми його й поцілуємо.

Сongregation of evil doers

 От у Псалмисти: "Возненавидѣхъ цeрковь лукaвнующихъ, и съ нечестивыми не сѧду." (Пс. 25:5). Найліпше віддає Хоменко: "З людьми лукавими я не сідаю й не пристаю з приступними". Трохи ясніше в "Біблії короля Якова": "I have hated the congregation of evil doers; and will not sit with the wicked." Т'але-ж церковно-слов'янський текст одвертіший: ненавиджу, каже, церкву тих, хто лукавить. Церква — то люде. Страшне нагадування. Скажуть, що за доби Давидової церкви не було. А чого-ж? Збиралися, тлумачили.

Навіженство

 Коли Возного виставляли на кону в "Наталці-полтавці", всі глядачі щиро сьміялися, щасливо так, по доброму. Ясно-ж: український сільський космос сам себе ладнає, сам себе латає, а той один до города не доїхавши, вертається, щоб лізти зо своїми словесами — недовченими, недотовченими.

Возний — заступник державин чи, як він сам-би сказав, "представник". Котляревський моргає до нас: "От і держави не маєм, а якось пораємося, бо мова й думка своя. А в держави вкраїнської мова була-б гляньте яка."

Драматург і сам не мав ні родини, ні жінки, але економку держав і якось давав собі раду економно.

Зараз хтось мені скаже, що й тепер у нас урядники так само джерґотять, і завсігди так було. А осьвічені люде в глядацький залі знов сьміються з них, утішаються.

Якби-ж то! Тепер не сьміються, а знехваляються, збиткуються люто, несамовито. Й та мішанка, що тепер "суржиком" зветься в насьміханні, не поблажлива, а ледве чи не озьвіріла. Бо суржик гавкає не з мікрокосмічної садиби Терпилів, а з безодні, що ще безоднішу безодняву прикликає.

Умогляд

 Виходить, що з Богом ми пов'язані щирим розумом. Як твар ми, звісно, в усьому залежні, тому й тілом, і душею відчутно терпимо Бога, зазнаємо Його законів. Але в розумі можемо терпіти Богом, вже не як створіння, а як співтворці. Й тільки так можна бути співтворцем — у такому потерпанні. Звідти й поклик Псалмистів: "Потерпи Господа!". Потерпи пристрасті, то зможеш стерпіти й єднання в розумі. Розум тут, річ ясна, не ratio, не розсудок, не интелект, що, як з'ясувалося, може бути й штучний і ще ліпший за природній. Це той самий одволіклий умогляд, що на його скоса позирають практики людського життя-не буття.

А що-ж боже-вільні? Ніби увільнені від такого розумування, самим Богом увільнені. Але чи так чи ні — не хочеться дізнаватись. Не дай, Боже, збожеволіти.

Бандуристий обзив

 Не слід забувати, що "псавтир" — то струмент такий, от хоч як і кобза наша. Коли читаєш книжку, треба, щоб гуло. Гуло, приглушуючи всі непотрібні голоси, навіть і голос власних мук. Щоб почути бандуристий обзив.

Псалтирник

Шевченко ще школяриком почав читати Псавтирю над покійними. Й оскільки він наш пророк, усю його рідномовну творчість можна розглядати як читання Псавтирі за Вкраїною. Але з таємною, ще дитинячою надією, що воскресне. 

Бездітство душі моєї

 Як це глибоко в Псалмисти: "бездітство душі моєї" (Пс. 34:12)! Це мій острах і повинно йому бути в душі кожного... принаймні кожного вкраїнця. Що буде Вкраїною, коли відійдуть у вічність наші душі? Ось діти мого тіла, я їм простягав часточку з свого серця, але чи будуть з них діти душі моєї? А поза тим, де наші душевні діти, чи не бездітні ми поза тим?

Душі закидалися на м'якій постелі, ніколи їм родити, бо дуже вже в яловій своїй роботі. І ти, душе моя, чи дітна єси?  

За недочитане

 На превеликий жаль, мушу визнати, що належу до 60% дорогих моїх земляків, що серік іще не прочитали жадної книжки. А брався-ж і до євангелій, і до "Псавтири", й до "Апостола", й до "Часловця", й до житій сьвятих! Ну, дарма: рік саме в розпалі, гляди, щось і дочитається.

Одноріг

 Одноріг — не носоріг. Хто бачив носорога, бачив і те, що така тварюка не надихне поета на жадні псальми.
Одноріг просто зник без сліду. Він не розкидав кістяків, ні кізяків на вічний доказ свого істнування. Хто не вірить, просто не має віри — живе так. По такім уже напевно лишаться цілі купи кістяків і кізяків на радість прийдешнім зьвірознавцям.

Заслона й оборона

 Книжкою затуляються від життя. Але життя стріляє — хоч не влучно, т'але на смерть. Ото, велике діло опеньки — пробити стос паперу й картон. Єдина заслона — "Псавтир". Сам Давид не заховався, але побачив Оборону. І ми бачимо.

Наш сьвятий дідівський терпець

 Нині пошановуємо праведного Петра Великостраждального, останнього кошового Війська Запорозького, що був живим, а тепер є безсмертним утіленням кривавого нашого терпцю.
По зрадницькому нищенню Січи, Калнишевського, 85-річного діда, за порадою його щирого московського приятеля князя Потьомкіна ще й Таврійського, заслано на Соловки — сидіти в казематі.
Судячи з відомого, можна підставно припустити, що Москва збиралася терпляче діждати натурального вибавлення від дідугана й козачого духу, в старому обобличеного. Але на дідовому боці був наш хвалений (і не дурно!) український терпець. Пан Петро цілий свій довгий вік терпляче козакував, терпляче докозакувався до отаманства, терпляче те отаманство стеріг, разом доточуючи віку й Січі. Хто має терпець, той буде мистець!
Але терпець так само римується й зо словом "кінець". Настав кінець і Калнишевському, не зміг він, навіть у межах окремо взятого людського життя, здолати й зламати крицевої логіки московського процесу. Бракувало для повного щастя тільки дідової смерти. Беручи під увагу старечі його літа й уже тоді нелагідні умови соловецького замкнення, давали вмерти своєю — ще й цілого рубля на день поклали на знак вікопомної приязни й короткого віку людського, бо казав же Давид-Псалмиста: "Днїв віку нашого на всього сїмдесять лїт, а як при силї, вісїмдесять лїт, а слава їх — то труди й біда; час бо скоро минає, і ми зникаєм."
Але дід Петро все якось не зникав: уже давно переставився Гриць Нечеса, не стало й добродійниці нашої Катерини, а він усе вікував на Соловках. Коли-ж вийшло йому 111 років, либонь уже містичний жах обняв Московщину: булому отаманові дозволено звільнитися з табору й навіть повернутися до Вкраїни, щоб пристати до якогось малоросійського колгоспу.
Але було вже занадто пізно: час не перетер дідового терпцю, але стер самого діда.
Купивши на свої гроші коштовну Євангелію й подарувавши її рідній тюрмі, на 113-ому році дід таки помер. То чий же терпець козирніший?
Сьвятий твій терпець, українськиї народе! Й ту сьвятість завсігди здобуваєш ти, до копійки сплативши пеню московську. Перетерплюється, перетирається в тій чесній випробі твоє життя. Спасибі сусідам за нашу духовність! Але хто собі чи дітям своїм такого терпцю побажає? Хай-би вже урвався, бо не переживем...

Гортань їх дише смертю, тлінню

 Уночі їхав потягом із Січеслава до Тернополя. Нас двоє, а ще на двох полицях лягало й по кілька годин спало по двоє молодих хлопців. Дорога довга, зате потяг спиняється коло кожного перелазу, того й сідають-висідають усі без угаву.
Хлопці молоді, справні й, як тепер заведено, гарненько татуйовані. Кожне несе на собі якесь "Memento mori". Засинають, як убиті, й прокидаються, як воскреслі. Здорові юнаки, навіть не віриш, що то не назавсігди — оті здорові молодощі.

Але-ж хропуть, бідні, гай-гай! Щось уже там деренчить, розладжується, ніби в розписаному чорнилами новому капищі сопе, шкребеться й скавулить щеня смерти.

Владичнє право

 Навіть у справах правних не можемо перебутися без церковнослов'янського "верховенства". Кажемо-бо: "верховенство права". "Верховність", "зверхність", "владичність" — вже нам не блискає, вже не виграє.
Як-же від мене, годованця церковного, чоловіка вишуканих мовних уподобань, сподіватися, що я згоджуся читати псалтирні псальми в українському перекладові з синодального московського, хоч-би й самим патріярхом Філаретом Київським виконаному?

За мале й велике

 Сьпівець псалмів, великий пророк і великий цар у малесенькій державі, все звертається до Бога, прохаючи й нарікаючи:
— Ось обсіли мене вороги — великі, могутні, щасливі потугою своєю. Але не знають вони, що Ти — Бог і що Ти — мій, Боже!
Це було колись і вічно єсть.
А онде нахваляється велика країна новітня з народами своїми:
— Гайда всі до нас! Ми такі великі, що тільки з нами Бог, тілько в нас Він зуміщається!
Доколи це буде?

Речові знаки

Автобус стоїть перед переходом, застуючи пішакам дорогу. В першу мить зеленого, з-за рогу автобусного вилітає на безтямній швидкості потужна автівка. Нам із сином лишалося метр до місця, де вона свиснула.
З такими людьми, на що може чоловік покладатися в цьому житті? Чи на кого? Яких іще доказів Божого буття потребуватиму? Сказано: "Тепер опріч Бога нї на кого не уповаю."

Полум'яна читанка

 Дуже вже загамовує мене читання Псалтира: там стільки шалу й палу, що, здається, випікає всі пристрасті, що бентежать мою нужденну, не царську й не пророцьку душу.
Хай-би й "агностики" почитали: випалить той огонь і вогневицю невірства. Як-що воно вогневиця. Бо найвірніше невірство — крижаніє.