Сьвяті народини

 Як-би ото на власні народини та й народитися таки й од Духа Сьвятого? Повні торби вже того сьвіту несеш, тяжкі такі. А ще-ж і цьвяхований жупан свій, шаблю й спис товстючий, і пистоль, і дробівницю, і мушкет важучий. А Дух-би дихнув, то чого тільки-б не поніс із тобою разом. І ти чого-б тільки не поніс. І повірив, що не до смерти прямуєш по народжених днях, а до правдивих народин істиних.

Спільник і рівня

 "Коли-ж одного мудреця спитали про мудрість справдешню, той одповів: спільником бути собі, рівнею бути собі." Але хто-ж того осягнув, хто на теє здобувся? Ходимо не спільні, ходимо не рівні.

Малюнок і живопис

 "Хварбу на малюнку кожне бачить, але щоб побачити малюнок і живопис, потрібне иньше око." Иньше, а не те, що в лобі. Загадка природи, як де-хто бачить таки й малюнок, і живопис. А ще більша загадка, що ще де-хто й бачить, і не бачить більмом на иньшому оці.

Люде подейкують

 "Люде подейкують: рай, мов, такий прекрасний, що в йому приємно жити навіть на самоті." І багато хто так на самоті жити там і збирається. Бо кого-ж іще туди? А рай такий прекрасний, що й товариства не потрібно. В миршавому сьвіті таки треба когось, щоб учепитися. А краса собі самотою дожидається єдиного житця: оце ще він помучиться трохи та й катай у рай.

Проти кручених наук

 "Хліборобство вдесятеро ліпше проти всіх кручених наук, тому що воно для всіх найпотрібніше." Правда тому: щось геть стали кручені науки не помічні, а згубні. Однак і хліборобства зовсім люде пустилися — що вчені, що півучені, що зовсім недовчені. Не то що потрібне, ба навіть і найпотрібніше не вабить уже нікого. Агов! Що в нас буде найпотрібніше? А бодай-би тобі добро було з твоєю потребою! Хатній клопіт ми знаєм, а за порогом хати зразу починається вже ґльобальне.

Великий розгін

 "Солодка миру убогість є мати,

Як зайвих у домі речей не видати,

Де не завадить ні страх снові швидко,

Ні похіть гидка."

От, поетики, вчіться, як віршами писать! Треба десь у ногах повісити, щоб із голови читати. Зайвих речей таки не видати, принаймні тих, що викинути шкода. Зате вже страх і похіть аж конем гуляють, що розгін великий.

Може поможеться

 Пропоную випити за теє, щоб наші діти не боялися штучного интелекту, а свій розум мали. Вип'ємо, може поможеться.

І не там, і не так

 Рильський навіть і грізного до людини 1942 року гадає собі, вже ніби дозрілий, що Сковорода "до цілющої води простує, занедбавши храми." І то півчий, "дячок"! І чого тільки тії поети не вигадають! До цілющої, бач, повз церкву простує води, тоді як: "Всякий, хто п'є сю воду, забажає знов, хто-ж нап'єть ся води, що Я дам йому, не забажає до віку; а вода, що дам йому, буде в йому жерелом води, що тече в життє вічне." Щось таке пригадалося про воду, але так не дуже. Ну а як можна занедбати храм, коли: "Камінь, що відкинули будівничі, сей став ся головою угла... Всякий, хто впаде на той камінь, розіб'ється, на кого-ж він упаде, розіб'є його."? Поетична вода й камінь довбе, та не той і не там, і не так. 

За полоття

 "Все непутяще поли, а добрі рослини викохуй,

І щонайперше плекай квітку сьвяту чистоти."

Можна часом і добрі, викохані рослини виполоти сьвятої чистоти ради. Але й нестачею своєю милі, пам'ятні нам вони. Що варте бутности, те її й мало. Дак коли-ж полоття! Чимало повиривало воно культурних билин і лишило по собі невитравного пирію.

Невидимий дар

 Хист можна побачити тільки за гонами й ланами майстерности. А без майстерности, хай навіть і свого хову, не робленої, хист чи є чи нема, а невидимий він.

Тверда природа

 Природа прегарного претверда єсть. Натура пречудового металю, що треться об землю, щоб паказати сьвітові свій сліпучий бляск, свою ясність, своє сяєво. Коли-ж щось твердо треться, чухається, а блисконути не може, то треба поставити під сумнів його прехорошість і навіть просто красу.

Всьому розмай

 "Чистих речей не бува — Бог створив всьому розмай." У повсякчасному чергуванні — розвиток, а розвій — то життя. Того й не ремствуймо, що все вже було: все було й є в Бога. Я все те бачив і все знаю, але-ж чергується — дак коли-ж перемішується-перемежовується! Чистота — то смерть, кінець, але й такої чистоти людина ще не бачила. Бо поруч Бог.

Ніхто не знала

 Вже давненько ми в мові не по шитому поремо й не по поротому шиємо. Й от сталося нарешті: я почув сакраментальне "ніхто не знав і ніхто не знала". Досі ніхто не знав, що воно ніхто не знала, а от... Цьому передувала заява про те, що "кожен зна й кожна знає". "— Хм —хмикнула Солоха, й усьмішка з лиця її спала". Бо-ж після того, як сказано, що кожен, як могла хоч якась кожна зостатися в боку, виметена з того знаття? Адже-ж кожне тямить, що кожен — то всі. Виходить, одначе, що не всі того можуть. Де-хто (й де-хта?) своїм богом пішов (і пішла) — і там двійця: він та вона. Й добре йому й їй, не відаючи, що за рогом причаїлося ще й воно.

Дуже добре, що кретинізм уже знято з реєстру медичних діягноз і виставлено натомісь на палітру, до широкої правди в малюванні, то вже ніхто не покривдиться за теє слово — ані кретини, ані кретинки. І ми не поглядатимем зизом, що вони повикручували мові рученьки-ніженьки, що повиймали лагідні очі.

Пропащі сьвіти

 Українська мова — ледаякий переклад із московської, ангелянська — хиренний переклад із московської. Куди-ж і податись, як не в перекладарі... перекладачі... перекладники... перекладчики...

Don't need to know basis

 Чували ми за right to know basis. Ходить із правом чоловік і пхає скрізь довгого носа. Потім був, здавалося, такий зручний need to know basis. Це коли знаєш тільки те, що треба. А що треба, скажуть тобі. І ти потім скажеш, що все знаєш, а чого не знаєш, то воно не треба. Don't need to know basis тепер настав. І лекше так: про що досі не дізнався, то вже й не треба тепер.

Мало-небагато

 "Веселість — то здоровля гармонійної душі." Тим то й невесело мені так, душенько моя, що негармонійна єси. Але часом заграєш щось своє, енгармонійне, то й звеселюся мало-небагато.

Ретроспектива

 Петро Величковський і Грицько Сковорода разом студіювали в Київі. А чого в Київі доброго навчишся? То вже й покинули обидва. Обом наука життьова цікавіша була за академічну. Треба спершу нажитися, щоб пробудилася цікавість і до вчености, а не вчитися, щоб далі не знати, як жить. Але й живе життя — не дурний бенькет. Тому обидва схилялися до аскези й писали.

Шляхетна душа мусить жити в своїй сучасності, шанобливо визнаючи долю. Але шляхетність скеровує душевний зір у минуле, де стільки втраченого дорогоцінного, від нової доби зневаженого. 

Такий сьвіт

 "Либонь такий уже сьвіт, що коли сам чого-небудь не може зробити, то заздрить иньшим." І тому заздрощі кругом, а діла дуже мало. Бо невідомо, чи ті иньші самі щось годні справляти й не заздрі ні на що.

Рись і кріт

 Зір тобі гострий, а розум — дуже вже сліпий. І навіть коли почнеш недобачати разом із розумними, в голові не розвидниться. У сьвіті ти рись, у Всесьвіті — кріт.

Погляньте на кота

 "Погляньте на кота. Коли він найжвавіший? Тоді, коли цілу ніч бродить, чи коли сидить біля нірки, хоч, упіймавши, й не їсть миші." Отак і я сидю: не знати, що за нірка, куди вона нуряє, що там за миша нишпорить, і чи миша то справді, а не пшик. А сам такий жвавий, що ну. Ще й радий-радісінький, що ніде не треба блудити, сьвітом нудити. А вже як погляну на кота, то й зовсім угамуюся. Мишей ми обдива й справді не їмо. А я й не вловляв ні одної.

Не дуб

 "Дуб, коли тінь одкида довжезну при заході сонця,

Хоч простяглася й без меж, дубом вона все-ж не є..."

Не відкидай тої тіни, дубе, бо вона — не ти. А вона-ж, оте не ти, на схилі віку знай собі довшає. А потім раз — і зникла вночі. То чи-ж і тебе не було, дубе? Ні, тіні не було. А був день і будеш ти.

Із гною

 "Мудрець мусить і з гною вибирати золото." Мудрець усе мусить та й мусить. А гній не мусить собі нічого — не треба доводити: є, є в тобі золото, хай-но наколупають мудреці. Тільки-ж ретельніше порпайтеся, мудрі: золото дуже вже дрібне — на те шляхетний металь. Із гною.

Межи дерев

 "Завжди частіше дерева високі будуть хитатись од вітрів жорстоких." Так, таки так! Тому ти, барвінку, стелися низенько, присунься близенько до землі, то й вітри тебе не порвуть, а так ти сам собі не ламкий, а в'юнкий, а ще й хрещатий. Як Бог дасть, то й людоньки не столочать. А високих крон таки й вони не люблять. Лучче не виганяться великим деревом, а ще лучче й межи дерев не лізти.

Знов у метрі

 У метрі щасливі сидять — і сидять уже в телехвоні. А нещасливі стоять собі — й мусять уже собі щось думати.

У гавані

 "Я знайшов гавань — прощавайте, надії й щастя, досить ви гралися мною, тепер жартуйте з иньшими." Я знайшов гавань, а, ти, море, шпуй собі, бушуйте, надії, бурхай, щастя. Так помалу, без знаків оклику, не окликаючи. Уявляю, як бушують, буяють надії, а от як бурхає, збиває бучу непогамовне щастя? Скучило без мене, одиноке, сьвіт тобі немилий, нудиш ним? От бачиш! А я в гавані.

Сам собі дуга

 "Будь собі ти сам дугою і розстанешся з журбою." Радій, тричі дорогий! Під дугою радій. Круг ділиться на дуги. Сам собі будь дугою, а тоді й кругом. Поза кругом наїжачилася рогами журба.

Дячок

 Старі люде в Левонівщині мали Сковороду за дячка: а що — безбородий, то вже-ж не піп, а таки сьвятий-Божий, ну, либонь хоч дячок. От старі люде й розсудили, що дяк. А молодим і байдуже. Хоч  він і виходив на вигін до дівчат і сьпівав. І як сьпівав! А ну-ж, котра з вас, дівчата, пригадає того сьпіваку? Якийсь дячок підстаркуватий — так і прагонукам перекажете.

Купець спокою

 "Купець спокою завжди в Бога просить, коли по морю його вихор носить." Ото я — купець спокою. І в чисте море пішов цілим кораблем тільки щирого спокою ради. Ні вдома нічого не лишив, ні за морем ні на що не важу. Десь поміж свійським і заморським мав-би бути той уже спокій.

Зрада поради

 "О книги, найліпші порадники! Найвірніші друзі!" А ми-ж, друзі ваші невірні, як із вами повелися? Де ваше місце в нашім житті? Хто слухає ваших порад? Зрада, а не порада!

А я, юродивий, і день і ніч плачу

 "Кожен народжений, що всім серцем шукав, безперечно знайде й побачить те, що помітити можуть очі не всіх людей, а тільки щасливих." Кожен народився шукати, знайти й побачити. Кожен, але не всі. Помітиш і вже знатимеш, що щасливий. Ну, блаженний. А поки береш серце в жменю й шукаєш, шукаєш. І ще не слідно.

Що в земнім глибокім надрі заховалося від ока

— Шо?

— Ша!

— Жах, жах!

— Загуло надро, загуркотіло метро!

— Го-го-го-го-го-го-го-го!

— Ви в метрі в Київі! И-ї-і!

— Бабах!

— Торох!

І тільки на сам кінець:

— Трохи тихіш, тихіш, тихіш!

А таки найлункіше маєм у цілім сьвіті метро!

Нежива картина

 Назва картини: "З Григорієм Сковородою крокуємо в майбутнє." На картині — ясно, бандурист, вітер собі віє: словом, усе як і завсіди в нас. Важко однак уявити, щоб Грицько Сковорода самохіть у прийдешнє подався — він усе знай на булість озирався, — а вже щоб він "крокував" із нашими бодраками-сьогочасниками — гай, гай! Неборак і маршувати не потрапить, не то що "крокувати" по вашому! Спитуюся уявити, як ви ото "крокуєте": либонь якось по чаплиному чи по журавлиному — так Сковорода ніколи в сьвіті не ходив.

Чи чисто

 "Горщик не очима добирають, а чи чисто дзвенить." От і виходить, що корисне слухати треба, а не на його витріщатися: назвалося корисним, то вже розкажи, чи чисто.

Дармові воріженьки

 "Така людська чернь: шанолюбна, дратлива, самолюбна, а що найгірше — брехлива й заздра. Не можеш знайти жадного друга, не придбавши за гуртом й двох-трьох воріженьків. Як це слушно сказано: той, хто не має ворогів, не має також і приятеля." Т'але тепер придбати друга нелегко: ходиш-ходиш по торговищу — вже й забувся, по що прийшов, і гроші загубив; а йдеш додому, чухаючи потилицю, оглянешся ненароком — і таки вздрієщ, що припленталося двоє-троє дармових воріженьків.

Не начудуєшся

 "Годі начудуватися з дурнів, що вельми зневажили й одкинули щирий і неоцінитий бісер добродійства тільки на те, щоб продертися до ранґу, зовсім не спорідненого собі." Справді, не начудуєшся. Хоча вдосталь накидали перед ними того бісеру. Намісць продиратися до його, живитися їм, вони перли проти природи до ранґу, що їм зовсім не споріднений, зате по своєму високий.

Щасливий і мудрий

 "Старий Катон із чого мудрий і щасливий? Не з багацтва, ані з ранґу, лиш із того, що відповідає своїй природі." Природа покликала старого, а він і відповів. А вона в його а ні телень не відповідає ранґові, це вже ясно, бо надійшла старість, навіть надбігла, хоч і старість вона, а ранґу-ж нема — така вже натура. Й багацтва тою натурою тільки що поглинаються. Не натура — багацтвом, а гроші й майно — натурою. Можна сказати, що натура захоплюється добром, а не добрами. Добра ганялися за старим, але, не пойнявши, самі розкотилися. Тому Катон такий щасливий і мудрий сидить на старости-літях. Аж напужується.

Непублічний интелектуал

 Назвати интелектуала, хоч-би якого сякого-такого, публічним — і надто, й вадко. Може він, неслухняна душа, просто гульвиса, забий-голова, але-ж іще поки не публічний? Треба рятувати интелектуала — добром і лагодом.

Живке питання

 Хто підкаже, як коректно перекласти звертання "українці й українки" тою вже ангелянською мовою? Чи от іще: "Вітаю всіх, хто український, українська й українське!" Ану-ж! Невже Ukrainian? Здається, той Ukrainian аж занадто скрива поглядає на нульове закінчення другої відміни! Чи не чоловічий воно рід?!

Не Боже карання, а своє дурування

 Ми, кроманьйонці, вже бачили не раз, як цілі народи згладжувалися зо сьвіту вигорюваними заходами других народів. Тоді заникала й йшла за історичною водою й мудрість отих вимерлих. Тільки недоумство зниклих ніде не гинуло. Виходить, що дурість — то життя, а життя — то дурість. Чи можна вийти з цього маґічного кола, якщо жити не дуріючи, з великого розуму не заходити в дур?

Багато відходів

 Тісно в нас відходів — то людям уже не тісно, багато їх відійшло, бо було з віходами вільне поводженння. На відході багато хто й попрощав наш поліґон назавсіди. Порожньо з відходами, прогалин не бере жадна аналіза.

Тяжка музика

 От ви кажете "легка музика". Тепер і легка музика стала важка. Як на смак важка, як на вухо. Й голоси якісь тяжко легкі.

Приємна річ

 "Через те, що дружба така боговита, така приємна річ, що здається, ніби вона життьове сонце, нам слід більше дбати, щоб не вважати вовка за вівцю, скорпійона — за рака, змію — за ящірку." Річ приємна, а дбати доводиться чималенько. Бачите, що коло божистої речи цілий бестіярій. То ще щастя, що ми з тобою, друже, вже ні овець, ні раків, ні ящірок не цікавимо. А вовки, скорпійони, змії — що? Де зможуть, там і вхоплять.

За яром

 Сковорода власноруч викопав собі могилу на підвищенні між током і гаєм. Ніби між працею й забавою. Не диво, що саме там полюбляв він грати на флейту (свистілку з хлипками), а може й на сопілку, як годиться чоловікові з простого народу. Що-правда, простий народ і на сопілку не дуже вигравав: усе в дурній роботі, ніколилося йому, бач. 

20 років по тому моторні руки могилу перенесли за яр. Щоб не на підвищенні. Лежи низенько — небо близенько. Хвилозопові ціле життя пишеться причтами — як не від самого його, то вже від людей. І безмертя пишеться — коли судилося.

Щаслива натура

 "Вдячність моя щасливій натурі, що потрібне зробила неважким, а важке — непотрібним." Таким чином виходить, що жити собі не втіху — не гріх, а обов'язок чоловіків. Епікур був визнаний, переконаний чоловік, того й правда його переполовинена. Щаслива чоловіча натура, то вже треба йти за її потягом. Тільки потяг, здається, вже пішов, побіг.

Село й земля — те саме

 Сковорода помер у селі Пан-Іванівка. Але село зникло. Тепер нема села, де переставився Грицько Сковорода, — переставили. Є село Сковородинівка, але його Сковорода не засновував, не осідав, не був там за дідича й там не кінчався. Він навіть там не народився. Невдячні нащадки витягли землю з-під Сковородиного тіла.  

Прийшов гість, та на голу кість

 "Ні походження, ні багацтво, ні стан, ні родинні зв'язки, ні тілесні дари, ні науки не здужають уґрунтувати дружби." Либонь до дружби треба підступатися на йнакшому ґрунті: невмисному, мимовільному, несамохітньому. Дружбу дарує натура, тому так важко буває потім убгати в неї науки. А те, що з'єдночило на розумних підставах, легко обертається на оббирану кістку незгоди.

Китаїв добою Сковородинською й добою Рильською

 "Хай прикладаються прочани

До переляканих ікон,

Хай прорікає Первозванний

Царів, панів, корону й трон..."

Таким побачив київський Китаїв за часів Грицька Сковороди Максим Тадейович Рильський. Ну, може ще тоді й не Тадейович: та даймо на те, що писалося воно року Божого 1925. Чи вже під той час силували до блюзнірства й вульґарної клясової теорії, чи ще ні? Хтозна. Либонь поетові вчепився Zeitgeist. Сімнадцятилітній Wonderkindt Максимко з мілини своєї доби уявляв час і дух ось як:

"Як очі грішниці веселі,
Сміються роки і віки."

Але завважив він уже, що, як одна-єдина ознака вічности, що виповза з минувшини:

"...з палицею пілігрима
У нові села й городи
Прямує тінь неутолима
Григорія Сковороди."

Отакий прочанин прийшов — привид, невтолима тінь, чи то невситима, чи то невгамовна, чи то невтихомирна. На те й манастир. Сказано: молоде, грішне, веселе. А недалека радісна грішниця-будучина вже скрадається, вже легенько цупить за вуста.

Разглаголъ о древнемъ мірѣ

 Дуже давно шукав я за цим слівцем — оце так знахідка! Розглагол! Зразу приймаємо до нашого куреня, ба більше — до нашого кошу! Хоч я, звісно, пам'ятав московське "разглагольствовать". Але щоб почати "разглагольствовать", просторікувати, розпускати патяки, потрібен перше не глагол, а повний розглагол! Та й не всякому наважишся сказати, що то в його патяки. Але можна поважно мовити: "Це вже в пана-добродія буде розглагол!"

Вічність і час

 "Дух мій визнав тебе за здатного приймати істину й любити її." В вічності й часі знаходять собі духовних друзів ті, хто має в собі істину й любов до неї. Вони можуть омилитися на другові, друг може омилитися на них — хоч і ошукаюся, та там, де всі люде. Зате-ж обмилована істина не вмре, не загине.

Лев спить горілиць

 "І предки наші ненавиділи Лева, та Лев і тепер Лев і навік-віки.", — визнають малпи. Здається, настав час сьвітові звернутися до левів, хоч як ненавиділи й боялися-б їх малпині гнізда. Бо там, де мертвим сном сплять леви, на природніх царів помазуються гієни.

Знахабнілі голоси

 Послухайте лишень столітніх пісень: зразу завважите, як теперечки знахабніли голоси. 

Щерть

 У щасливім сні відчулася вся повня життьова. Й зразу помислилося сонно: як-що це щерть, то десь тут близько й край. Але поки не час за його зазирати.

Наше повітря

 "Чи страждає сонце тоді, коли море здійметься й лютує й скаженіє бурями наше повітря, коли ревуть громи, а блискавки рвуть землю?" Звісно, ні. Бо то наше море й наше повітря. То ми там пливаємо, то ми там дихаємо. То нашу дорогу озвучує грім, а присьвічує блискавка, намісто сонця.

Лиш той

 "Лиш той, хто сам собі живе й сам із собою щиро дружить і з себе користає, кого не мучить страх і примха, а душу його, що старанно піднеслася була в вишнє, ні підлий сум, ні рабська неситість застрелити не можуть." Щасливий він... той. Дуже старанно доводиться злітати в вишнє, щоб не завважили стрільці. О, підлий сум! Він зраджує дружбу з собою, псує користь. Неситість справді рабська риса: раб від'їдаєтсья, а не їсть. А страх і примха мучать, і ходять вони вдвох: така непарована пара. Тому щасливий лиш... той. І я — той — щасливий.

Каюти й канати

 "Для мене не той є знавець корабля, хто перелічив і переміряв каюти й канати, а хто пізнав силу й природу кораблеву: той, знаючи бусолю, розуміє його шлях і всі обставини." Стривайте, до бусолі ще й руки не дійшли, бо переміряють кабіни й на пучках перелічують, а канати на кулак мотають. Природа, сила? Впала природа, пропаща сила. Здогадно й навіть значно, що читати бусолі нікому — не втнуть, і звісно їм про теє. То вже нумо міряти! Навіть як схибимо й облічимося, то все одно, згулявши в "тісної баби", якось розмістимося на кораблі. Та й стоїть він міцно на причалі, то можна й на берег коли. Бо серця, кажуть, на приколень не припнеш. І хто зна серцевий шлях і всі сердечні обставини?

Знані сковородини

 Не знав, що є таке слово — "сковородинознавство", а воно, принаймні від 2005 року, єсть і міцно стоїть. І зовсім не диво, що не відав того, бо що я знаю? Звісно — нічогісінько. А от цікавіше питання: що знають "сковородинознавці", які "сковородина" чи "сковородини"? Бо-ж сковородознавці тямлять на сковородах. А путня сковорода — то велике діло. Чи можуть, приміром, "сковородинознавці" допильнувати того, щоб у кожній хаті була добряча вкраїнська сковорода? От тепер і ви не знаєте, а не тільки що я.

Не людина

 "Ти знаєш, що ти — людина?" А як-же, знаю. Але тепер, коли всюди шмигляють конче громадяни й громадянки, а не просто громадяни, не можу з доброго дива взяти й визнати, що я — людина. Бо й з мене таки чоловік.