Слабка слава

 Славити Бога можна й слабкою мовою, бо проти слави Божої всяке слово мляве й хибке, хіба янгольське. А все иньше, гідне слави, годилося-б славити якось міцніше.

Непевний переказ звісток нашкодив їм

 У довгому, тонкому, заплутаному ланцюгові людської судні одна тільки ланка міцна: та остання, що не дає передачі, не пускає переказу.

Перша Пречиста

 Першопречистости хочемо від благословенної серед жіноцтва, першоматеринського обрегу, покрови, що обереже й покриє першомудрістю нас — у грісі мудрованих. Основи просимо там, де все перевертається, супокою — де все непокоїться, миру — де все немирне.

У смерті своїй Вона дарує нам життя, як подарувала Синові людське життя зо смертю. Цю перемогу ми бережем у своїх найтяжчих поразках. І те місто, що від Неї покрилося, не зникне ніколи, хіба до часу славу свою приховає.

Похвала бідності

 Як полюбити тебе, кохана бідносте? Бо полюбити тебе треба передше як ти прийдеш: в злиднях хто визнає тебе, як Сковорода, за блаженну й сьвяту? Вік наш удає, що піклується про бідність, а сам ненавидить її. Одно, що собі не хочуть бідности, а друге, що в чужих бридяться єю. Цнота, поки захмарна, вабить, а як сяде такечки в болото, то й одвертає. 

Як заприязнитися з тобою, зазнавшися? Як здатися на твою ласку — безвіч, безоглядно? І яка вона буде — твоя ласка, приязнь твоя? Коли введеш на бенькет свій до низької, тісної хати, звідки вся кволість утекла, — як не похвалитися тобою, а тебе похвалити?

Згідно з волею

 "Царів і тиранів ми часто вихваляємо всупереч власній волі." Не вихваляти царів і тиранів — то вкраїнська мрія й українська воля. Хочемо жити згідно з волею. Хай казиться за муром на своєму ланцюзі тиран. Бо міцний буде його ланцюг, а наш мур.

За рівновіддаленість

 Сковорода пише, листуючись: "...місяць іздалеку сьвітліший, музика смашніша, а приятель приємніший. Все те, що поблизу, не таке миле. Зваблюють молодощі, коли вже минули, а поблизькі старощі вже не такі милі."  То виходить, що від милого треба потроху віддалятися, а до немилого — наближатися. "Де ще ті старощі?", — не по селянському, не по простому отак думається. А молодощі, ще, здається, не минули. Неминучі такі випадають молодощі. Тільки здається воно, то нам звісно, але й добре, що здається, бо ще треба добряче робить.

Місяця не наблизиш, а від музики й приятеля можна, коли треба, трохи відсунутися. А гаразд таки, що сьвітить місяць іздалеку, сьвітить вічно далекий, і не наша то річ горнути до себе небесні тіла.

Річища та згарища

 "Як полум'я й ріка, так думка ніколи не спочиває." А звідки-ж тоді річища та згарища? Вигоріло, де й не запалювалося, висохло, де й не текло нічого.

Натуральна відмова

 "У чому натура тобі відмовила, того уникай." Чого не дала природа, того не дасть ні штука, ні наука. Т'але прочувши, що все, що не натура, то культура, "культурно" беруться до неприроднього. Тим часом од неприроднього до надприроднього далека дорога, а посеред неї — провалля з висадженим у повітря мостом і навіки припнутим безкрилим летючим кораблем. Все життя-довкілля, хоч ніби й живе-природнє, просякнуте тим, чого, слідуючи натурі, уникати слід.

Голодні душі

 "Одібрати в душі властиву працю — позбавити її власної поживи." А тепер подумаймо лишень, скільки кругом сновиґає голодних душ. Багато хто з них, легко нехтуючи властиву працю, саме поживи й сподівався. А-ні-же — тепер голод мучить невситимий. І чого тільки не беруться їсти-гризти. Бо то вже не апокаліпсис — то вже по йому.

Легесенько спіє

 "Од природи, як од матері, легесенько спіє наука сама собою. Вона є всеродна й істинна вчителька, й — єдина." Одну-єдину вчительку маєм, а науки не знаєм. Навіть і що воно, та наука, — не відаєм. Уроки, пристріт? На те, що легесенько собі спіє, важенько ступає осьвітня ступня. Все родить од усеродної природи й гине від усенароднього осьвіту.

Велике море про всіх

 "Сей сьвіт єсть велике море про всіх нас, пливців. Він є океян, що його безбідно перепливють дуже небагато щасливців." Дак подумаймо-ж, де ми тепер у тім океяні. Чи щасливі з нас, безбідні, плавачі. Важко справді сказати: кругом вода й ніби однакова з того, що ми можемо бачити, дивлячись поверхово. А глибіни не знаєм, та й боїмося пізнати її. Тямимо, що не стоїмо, а як далеко до того пливкого стояння — ніхто не підкаже. Велике море про всіх — але кожному в нім непевно.

Про сьвято

 Україна сьогодні як та до всього прикидлива й пазовита хазяйка: недоспала коло приготову, напоралася, наприбиралася, не встигла перебратися в вишиті рукава, сіла з краєчку, мне китицю на скатертині й милується-турбується як гостеньки частуються.

Потім пригадається

 То дарма, що комусь не визнають геніяльности: головне, що вона була, — потім пригадається. І скільки тоді ротів обізветься: а мені, а мені! Та відкаже доба: порожні ви були, порожні й сидіть.

Сумні течійки

 "Коли сердечне око й сім'я лихе, то й усе тіло лихе й будь-яке діло приносить гіркий овоч. Джерелу горя — сумні течійки." От сердешне око! Сердешне й те сім'я! А ми й не заглядаєм до тої комори, де здригається очне серце. Око стріпується — аж тремтить насіння. А далі буде — ой, буде!

Розкопаний льох

 У Ковраях од Сковороди зберігся льох. Не Сковородин льох, а той, що був за Сковороди. Звідки наймичка в спеку квас носила. Великий льох, либонь той самий, що потім Шевченко змалював. Криниця тая, що замуліла й висохла, теж десь там, у землі. Хату розкидали й сволок з словами на вугілля попалили.

Сковорода до того льоху й не заглядав: чоловік учений, їсть після захід-сонця, коли льох замкнений стоїть, — то що йому до льоха? Але льох стоїть. І не дурно стоїть. Поки не покаємося, що вповні шлях переходили, коні напували й навіть... усьміхалися тим царям, що в них Сковрода й меморіялу собі не нагрів.

Невидима голова

 "Гадка є невидима голова язикові, насіння ділу, корінь тілу." А народ казав: не тямить голова, що язик лепече. Помилявся мій улюбений народ. Тепер виходить, що то язик не бачить голови, як діло — насіння, а тіло — кореня свого. Дуже люблять у нас такі потужні гадки. Це таке обмежене сковородинство: тільки й того, що в цитатникові.

З Богом

 "Без Бога ні до порога, а з Богом хоч за море." 

— Оце добре, — скажуть, — а ми вже й так за морем! 

— З Богом! — відповімо.

Григоріянські мудрощі

 "Лучче вже сухар з водою, аніж цукор із бідою." Це добре сказано. Так Сковорода мислив за народ, замісць народу, а тоді вже народ думав ізразу цілими сковородами григоріянських мудрощів.

Піші прогулянки

 Хто є сковородинці, ануте, озовіться! От Ковалинський ізгадує, що, живучи перший рік аж у самому Харкові, Сковорода одягався просто, уживав просту харч опісля захід-сонця, не вживав мнясива, на сон клав не більше, як штири годині, а зранку, як-що погодилося, здійснював піші прогулянки.

То як? Думаю, пристанемо на піші прогулянки. Як розпогодиться.

Дзьобати

 "Кожна пташка своїм носиком жива." По цей бік носика — своє життя, а по той — чуже. І де своє, я знаю, що треба, а де чуже, я знаю дзьобати — та й буде з мене.

Без кашлю

 "Все зайве відтинай, то не буде кашлю." А що буде? Музика, пливка архітектура! І в тій споруді голосній, як у церкві, ніхто навіть не кашляне, таке воно буде... без зайвого.

Пирогові кутки

 "Коли в красному домі пахне пироговим достатком, то причина цьому не пирогові кутки." Овва, а ми вже приготували кутки на пироги! Самі не печем, але красно їх любим. Приходьте пироги, пошануєм! А пахне як по кутках, навіть уві сні чуємо!

Царська грошина

 "Зчаста сальоновим сьміттям загрібається царська монета. А водяне джерело замулюється болотом." Хто в-останнє бачив золоту грошину на тафльованій підлозі? Хто в-останнє напився чистої води? Зрідка який пахолок знайде підмітаючи золотого й одразу віднесе за кухоль чищеного пійла.

Десять тисяч талантів

 Виходить, що ми винні Богові все. Не те малесеньке "все", що маємо, а те всеньке все, що має Він. Це неможливість оддати й можливість узяти на борг усі десять тисяч талантів.

Сьвідомість і сумління

 Сьвідомість і сумління — то прахтично те саме. Тому безсовістної людини ніхто не назве сьвідомою. Як-що совість є, вона мучить. Саме тому кажуть, що життя — то страждання. В сьвідомого — сьвідоме страждання. Несьвідомий-же страждає тільки тоді, коли його болізно, давлячись, ковтає небуття. 

Власне, мається на увазі, що буття — то страждання. Сумління робить нас причетними до буття. А без совісти ми причетні тільки до житків. І до єдиної муки — страху втратити власну крихту від життьового окрайця.

За Жаб'є й Гадяче

 Відродження назв наших чоловічого роду городів і ніякого роду міст мало в чому так засіяло-б, як у воскресенні Жабйого й Гадячого. Це правдива свобода самовизначення. Де славні попередники бачили жабів і гадів, там і нам нічого намісць низин удавати Верховини й робити з гадячого племени якусь гадяч, дико обтинаючи хвости.

І став він обтавать, аж пара з шерсти йде

 Коли отака пекельна спека, то за жіноцтво нічого не скажу, а нам, огрядним дядькам, не переливки: топиться, тане вся наша капітальна солідність, уся наша статечна статурність. Одежа, що добою сатурналій так удало підкреслює нашу широту й глибину, страшенно заваджає, а скинути її, знаєш напевно, просто страшно. Як заховати гідність? Під чим? Коли вона вже ні в які штані не влазить. З великою гідністю, важко жити на сьвіті, це ми й так знали. А в гарячу спеку все довкола єї обтає, й повстає вона гола, беззаступна й до краю принижена.

Пора про вправних

 Чи хто коли здогадався-б, що настане доба, коли вміння поправно говорити питомими, осібними вкраїнськими штемпами орлитиме носія, робитиме з його яскравого, екзотичного оригинала. А от бачимо, що наспіла, настала така пора. І мало знаходиться таких управних.

Не втрачаючи сьвідомости

 Той українець, що сьвідомий, не може сьвідомости втратити, хоч-би знепритомнів, зомлів, запаморочився чи й зовсім почуманів. Бо навіть непритомний українець, без тями бувши, заховує в собі вкраїнську сьвідомість. От прийде до пам'яти й знов буде з його сьвідомий українець. 

У лузі

 Вовка в плуг, а він у луг. Отаким вовком і я плигаю цілий вік. Ми собі своє, сіроманці, пораєм у лузі. Т'але не для плугу ми, не для запрягу. Натура річ певна, та для сьвіту може бути зрадлива: одно в плузі тобі борозну зверне, а друге в лузі їсть ніби пашу, а ззідає й глушину, й дичину. 

Проти води

 "Бог подібний до багатого водограю, що виповнює різні посудини відповідно до їхньої місткости." Саме ви-повнює, а не просто на-повнює, — сповняє вщерть, по самі вінця. В горло, в гирло багатому водограєві загляда й маленька чарочка, й бідна мисочка, й мілке відерце, й убога каструля. Багатих посудин нема коло водограю: всі вони злиденні проти його багацтва, низькі проти його глибини, сухі проти його води.

Сяк-так перебутися

 Молодеча добротливість уже минула, стареча добрячість іще не завітала. Тим часом із лихої дранки вбираюся в злісну перепиранку.

Оливчиком

 Мене зчаста просять записати загад, що ще не став замовленням, отак "оливчиком". А я й без того всі роботи літерально пишу оливчиком. У мене всеньке життя так-о — оливчиком воно. А в кінці тяжко налізу на грубі скрижалі.

Родиво й плід

 Кожна людина має в собі людський зарід і заплід. Але чи буде родиво, чи буде плід?

Таки християнський

 Християнство від початку не має національности. Просто в кінці де-які національності не матимуть християнства. Лишається вірити, що, ставши тоді в складі свого народу, пересьвідчишся, що він таки християнський єсть.

Всякі тямущі

"Люде в своєму житті трудяться, клопочуться, збагачуються, а про віщо, то багато хто й сам не тямить." От цікаво побалакати з тими, хто таки тямить: трудиться, клопочеться, та ще й збагачується, а ще-ж і тямити встига! Коли, як? От вони тямущі які! Аж страшно!

А ще страшніщі бувають ті, що не трудяться й не клопочуться, бо тямлять, що не забагатіють і ні до чого воно. Що вже ції виробляють!

Знайомі слова

 "Кожному знайомі слова: час, життя, смерть, любов, думка, душа, пристрасть, совість, вічність. А коли попросити вияснити, то кожен замислиться." Кожному знайомі, т'але скільки людей ніколи не вимовляє цих слів, щоб не пускати порожньої бульки з рота. Це така далека знайомість, що з часом і всім його товариством мало хто й вітається. А коли попросити вияснити, то хоч-би не зачали москалів гонити.

Кревета з раком

 Колись у нас танцювала риба з раком, а теперки на Шацьких озерах — ще й з креветкою. Виходить таке волинське pas de trois. Звідкіля кревети, спитаєте? А воно-ж по нашому — "рачок"! Де великий рак, там і малий рачок рачки так підпливає. Як на те-ж у тому Сьвітязькому озері екологічним ятером що тільки не ловиться!

Zabiyaka brats

 На Шацьких озерах дуже славиться марка "Brats Zabiyaka". Як по простому кому витлумачиться, то можна подумати, що то якесь забурне чи забурунне кодло. А насправді воно ковбасяники — як самі пишуться: "Брати Забіяка". Чого-то брати та й раптом ув однині? А то либонь, щоб не подумали, ніби вони й справді забіяки, й без остраху купували мнясиво. Не певен, що "Брати Забіяка" знають таке слово — "мнясиво", та саме на мнясиві вони тямлять.

Тим часом марка сходить, як сонечко, над міжнародніми ринками. Як там воно буде по ангелянській "брати"? Ясно, що brats! Не писатися-ж справді "The Zabiyakas" чи "Zabiyaka Bros"!

Турботи сього дення

 Усім звісно, що воно таке "сьогодення" — то наш український поетичний еквівалент до славетного виразу "день нынешний", дуже потрібного нашій мові, а надто з огляду на те, що в мові московській "ныне" й "нынешний" уживаються здебільша в невласнім розумінні: "тепер", "теперішній". Що-правда, в рідній мові такого переносу немає, він нехарактерний для нашого часового мислення, але хто-ж тепер наважиться вихожати з хати на рідну вкраїнську стежку, хай як недалечко, без міцного костура надійної, незрадливої мови московської — покажіть-но мені такого сьміливця! От того-то й доводиться жити в "сьогоденні", кажучи "нині" не на день, не на сьогодні, а на неозорі часові обрії теперішности.

Дак а що-ж таке теє дення, коли всяке, слава Богу, зна, що множина від "дно" в нас буде "дена"? А то я змайстрував збірне ім'я на кшталт "подення". Коли чую "сьогодення", то зразу мені здається, що воно "сього дення". Бо в нас дно таки не одне, не саме — дуже багато всякого дення з незліченних наших ден.

 

Зухвальство незбагненне

 На прочудо, мізки потрібні не тільки розумному, ба й дурному. Дурні мізки роблять щось дуже просте, т'але таємниче — недовідоме розумові.

Просто Грицько

 Пантелеймон Куліш недовго думав і написав цілу поему "Грицько Сковорода". І справді: до Куліша дуже пасувало вседосконале ймення Пантелеймон, а до Сковороди — таки Грицько.

 А тепер не те: ніде не бачимо ні височенних Пантелеймонів, ані низеньких собі Грицьків.

Перед сліпим

 "Розкладай перед сліпим, що бажаєш і скільки бажаєш, але все те про його дурниця." Ми те досьвідчили: що в Бога день розкладаємо перед сліпими цілий базар. І ось яка штука: поки розкладаєш — ніби зрячий, а бачити чуже розкладене — то знов сліпий і кругом дурниці.

По долоні

 Народні перекази люб'язно переказують нам, що Сковорода любив найперше з кожним поручкатися. Тоді з одним одверто й охоче говорив, а од другого одвертався й мовчком одходив. По руці, бач, пізнавав чоловіка (ручкатися з жінками тоді ще не заведено було). Посполиті гадали, що він просто намацував мозолі. Але-ж ми з вами знаємо, що найодвертіше Сковорода балакав із генерал-майором, таємним радником (не Сковородиним, а царициним) Ковалинським.

Ні, таки щось иньше бачив по долоні Сковорода. Й багато чого всякого.

Задерши ноги

 Сковорода легко помічає, що сьвіт наш на руках, задерши ноги, задкує вперед. Це називається тепер поступ, а за Сковороди ніяк не називалося, але вже так і було. Стрімко так поступає сьвіт, але не навально. Бо цим робом незручно, а йнакше він не потрапить.

Час у жилах

 Молодому кентаврові час тече в жилах, аж стугонить: звідкіля воно береться, де дівається — чи не байдуже, воно-ж є! Вічно повертається, вічно виринає з того провалля, куди ніхто не заглядав і заглядати не треба. А потім Кроносова стріла поціляє — й час точиться, спливає, аж холодно спустошалим жилам.

Поконеччя до літання

 Я тепера йнакше дивлюся на всяку людську тілесність: ніколи як на даність, завжди як на минущість. Втрачаючи кінцевини до стрибу, либонь іздобуваєш поконеччя до літання.

Предківщина

 "How poor are they who have not patience!" Попередня доба повривала всім терпець. Взяла на спробу, спокусила — й от нема. Забрала велике багацтво, предківщину. Теперішня доба намагається повернути велике дідівське терпіння. А чого ще можна справді надбати? Хто має терепець, той буде мистець. Терплячий, як час, він один буде незмінний, знаючи життьову щерть будь-якої мити, не пускаючись повняви аж до кінця. Геть і по скінчанню.