Брижа набіга

 Нині день босих, голих, безкнижних і безквітних дітей, що взавтра нікуди не підуть, бо пекучий сором. У школі коло вчительки грізно сидить складка на запомогу нужденній осьвіті. А в батьків тільки бганки на торішніх ісполовілих, покоротких сорочечках і хвартушках. І зачинаєш глибоко думати-гадати: а на що та осьвіта здалася, чого вона варта? Були-б ми багаті, то ого-го...

З безпорадного горбочка 31-ого серпня 1-е вересня виглядає безлюдним степом, де колись помер останній чумаченько, та й той уже бознаколи.

Векторіяльне

 З економічних стосунків лишився тільки один —  векторіяльний, векторовий, пущений, як отруєна стріла в пустку-порожнечу: дуже просимо заплатити. Дуже просять усі, й тут і сам я не вільний од пут українства: заплатіть-же й мені. За віщо? Та за все, цілком — сповна, як я розуму.

За всіма ганяється громадянський, суспільний страх і кожне важиться нацькуватий той страх на якусь чужу спину: онде-го, гуттю-га! Он-оно побігло! А я так стою, показую.

Із генералів

 Мені подзвонили з банку (так і уявляю собі дзвіницю коло церкви головної контори) й попередили, що останній день місяця має бути датою сьвяточного приносу, бо йнакше я можу вшкодити свою "кредитову історію та ще й ділову репутацію". Цікавий я знати, одначе, як можна ввередити те, чого ніколи не мав і не можеш мати?! Хто має ділову репутацію, кому дають кредит? А нуте, обзивайтесь! Та не взивайтеся, бо ще ненароком поплутаєте мови.

Либонь-же можна: втративши репутацію на приконеччі, ми ніби вперше здобуваємо її. Вона була, істнувала як можливість. А ти й не скористав... зате маршуєш далі вже не просто салдатом, а розжалуваним із генералів.

Уражений сир

 Сир у нас і не ночував. З'явився вдень і зник, ще перед смерканням. Я його не займав, але він не схотів лишитися, щоб зо мною хоч повечеряти.

Має бути

 Мої погляди на те, якою має бути наша мова з часом міняються. Не міняється від першого дотику тільки тоді интуїтивне, а тепер підставне відчуття, що вона має бути.

Життя й суспільство

 Людина не може заперечити суспільства своїм життям, але рішуче заперечує його своїм істнуванням. Суспільство-ж своїм істнуванням заперечує людське життя. Це важливіше для особи, ніж явище істнування: таки сьогочасний чоловік більше вірить, що живе раз, а не бігає сюди-туди сходинками переродження.

От українець вірить у свою державу, то-б-то суспільство, підвладне сьвятій українській ідеї, а натомісць має несвоє суспільство й одчуває свою підвладність йому. Життя спливає, як кров, а суспільство гнеться, міняється, а все стоїть руба.

Тому дивує тривкість ідеї, що може перетривати й життя, й суспільство.

Напис на стіні

 Дуже багато чого писано на стіні, а надто тепер, коли всі пишуть і навіть двірник нічого не стирає. Але правдивий напис на стіні, Валтасарів на сході, Бальтазарів на заході, на всю хату напис — він-же не писаний, тому проступає крізь паморозь брехонь, легко розтоплюючи той лід, де вони нарізали ковзанцями. Злічено двічі, зважено, розділено. От. А ти писав і писав — чи пригадуєш? І ніде не знаходять тебе у відомості, навіть ув остаточному підсумкові. Нічого важити, нічого ділити. А скільки було лютого початку, хотячої причини! Аж ось після оскубування — ні тушки, ні пір'їни. Терези стоять непорушно, ніби земля справді пласка. Нуль міг-би бути німбом, але під ним нема сьвятого. Надаремно дожидають паювання нащадки. Що тебе так було розгнівило, чого ти так був жадав?

Дотичні лінії

 Вічність уже тут. А ми ще тут — лінійкою міряємо її дотичні лінії.

Ще тут

 Правда тому, що діти завсігди розчаровують. То й добре, бо хто хоче померти зачарованим, уві сні, в кришталевій труні? Ні, вже лучче ще тут знати, ще й скуштувати.

На Божій дорозі

 Чомусь вірять, що молодеча ближча до майбутьнього й лучче добачає його молодими своїми очима. Ні, майбутність ближче до старих, вони стоять над нею, їм до неї три чисниці. Звідци й смуток, а не веселощі подорожнього, що ще навіть не знає, чи він кудись справді йде.

Публікування

 Що робить чоловік цілісінький вік свій? Він себе публікує, небогий. Несе в видавництво, переконує, сьмішить редколеґію, трудить редакторів, завзято торгується за гонорар, видається власними заходами й потім стоїть коло ятки з книжкою, публічно й марно дожидаючи тих, хто купить шедевра хоч підписаного, з авторських рук. Нема дурних! А чоловік був такий єдиний.

Як та рілля зрита

 Багато чого можна домогтися впродовж одного немарно прожитого життя. Тільки не можна змінити кшталту своєї щоденної побутової культури. Багато хто спитувався, але ніхто не зміг. Тут культура затято показує себе таки справді рільництвом: можеж зрити, вгноїти собою ріллю, але засіватимуть і жнивуватимуть уже сини, щасливо сьміючись з дурного мужика-батька.

Форми суспільности

 Наш земляк киянин Бердяїв мав цілковиту рацію, коли запевняв, що гуманізм не ослобонив людини від накладених на неї (ніби людиною-ж) оплатків боговитости, а уярмив її в тілесності й соціоморфності. Боговитість у людини притаманна, питома, т'але по сімдесяти роках після сказаного ми бачимо, що людина сьміє тільки штурмувати кшталт своєї тілесности й улещувати форми своєї суспільности.

Три особі

 Перше Бог створив чоловіка, а потім і людину. То-б-то далі Він створив жінку, таким чином довершивши людяність і давши підставу вічній Боголюдності. Бог один, але Бог має три особі. Так і людство почалося від одної, далі дістало другу, а з нею й змогу витворювати третю особу. І так у місці зустрічи настане врівноваженість.

Чоловікобожиє

 Бог стався Чоловіком і прийшов у сьвіт, а чоловік приходить у сьвіт, щоб убожитися. Так Творець і твориво стрінуться в тій самій точці, де розійшлися по творенні.

На палі логосу

 От погляньте лишень, скільки всяких слів я примудрююся напхати в три рядки, а пхаю-ж пів дня! То ви хочете, щоб вам перекладник якогось мудерного роману за півкопи на кожній сторіноньці отак товкся? Не буде того! Та й читаченько не втямить, не похвалить. То вже лучче запросіть тружденного перекладаря вам за грубі гроші лекцію почитати, як на сьвіті жить. Розкаже — заслухаєтеся.

Із калюжі

 Коли ти ступаєш із калюжі власної культури в океан чужої, то ступаєш так, щоб і підкасаних холош не замочити, тому старий океан здається тобі новою ковбанею. Твоя власна трохи менша, т'але-ж і тут можна якось іскраєчку походити — чей не втопишся. А от як хто сидить у рідній прогноїні по шию та ще й чує, як смокче під ногами, то вже й здогадається, що велика вода за гаєм — не баюра, а космос. А кого в нас теперки взивають космонавтами? Самі знаєте. Тих, хто здолав притяг соціоморфности, об'єктности. Здолав і впав. І тяжко забився. Кого-ж кортить? Свій до свого по своє. А свої тлумачать космос, показуючи не на небо, а на давно не білену стелю в низенькій хаті.

Наш віз

 Не кортить нас рабіти. Навіть тих, хто бунтується за рабство, не кортить. Хтось із них може й доплентається до пожаданого царства, лишивши по собі подужаних братів — купа на купі. Але в тому царстві буде роздушений колісницею, правованою рабом над рабами. І покотиться п'ятим колесом до воза. Тому бережім воза нашого.

Після потопу

 Годиться пильно й ненастанно навіювати чи — от іще гарне слово! — всиляти, всилювати, та хай йому грець — суґестувати молодим любов до вкраїнства. Ще тепер вони того не сприймуть, але потім, коли вже по нас буде, кануть гарячою сльозою на післяпотопову руїноньку.

Без утрат

 Від слова "пльомба" кожне скривиться, а від слова "пльомбір" — хіба якийсь мовознавець. Ото позавчора, назбиравши малий Тиміш по всій хаті копійок, покупив собі пльомбіра в вафльовому стаканчикові. Сидів, мов ювіляр у ювілерні, мачав указівця в те морозиво, тільки тоді злизував, заласуючись тою дурничкою так само, як і я в його літах. І мені самому, здається, ще з літ не вийшло: як згромаджу коштів, то й собі придбаю й поруч присяду лизькати. Нічого ми не втратили від того СССР'у.

Запісніє

 Жінка все намовляє мене, щоб писав загальніше. Ніби як писатиму загальніше, то зачитається загал. Ні, запісніє воно маленькій купці, а найбільше — головному читачикові, собі самому.

Зразу три

 Цікаве в нас слово "набіжний": з наголосом мандрує в йому й значіння. "Набіжний" — то побожний, "набіжний" — то "нешлюбний", а "набіжний" — приблизно "нанесений", бо це слово особливе, стосується до всього, що може набігти. "Сам він зроду набіжний, тому, хоч набіжний, але та набожність у його набіжна, а не взвичаєна." Чи не зацікавить це любителів десяточка нових слів в українській мові — зразу три!

Актова заля

 От-же відведіте мене, відведіте знов до актової залі. Була така, пригадую, в кожнім закладові, в кожній установі. Там чин чинився, там діялось, там вироблялося. Де тепера тії залі, анфіляди, лябіринти заль, що їх на палаци стало-б? Палаци праці...

Власне, жити без праці можна — дурний був той марксизм. То доводили всю історію цілі гулящі кляси різних суспільств. Діла, діла — аж голова біла! Дуже ніколиться, клопітно так, що аж ув очу рябіє. Сидиш, було, в себе в актовій залі... Ат, причепилася — нема актів, нема й актування. Либонь тому слуги й їсти не носять, а якісь чужі за комірне правлять...

Не така дорога, як лагодіння

 Не написав я нині своїх призначених п'ятьох сот слів. Зате звичайним п'яти дав добрий лад. Не така дорога, як лагодіння. Засинаю змореним, але втихомиреним.

Спростування прокрастинації

 Прокрастинація — то не відкладання на час, і не відкладання часу, а сам час так відкладється. Просто час, пережитий хибно, схиблений, убитий шпак, що саме пролітав над гніздом зозулі. Уся наша пандемія — така прокрастинація. Скінчиться вона тим, що знову почнеться слушний час. Але хтось має його врочисто оголосити. У власному житті поки доводиться стримувати пандемію, латаючи вікна й двері від надвірного сьвіту, спростовуючи прокрастинацію.

Незалежність ув аскезі

 Я нині намагаюся всьвідомити нашу незалежність через досьвід позатого покоління в моєму власному численні. Наші діди й баби звікували ввесь свій вік у стані безугавної пандемії. Пандемії чужих помислів і похотінь, що заперечили й забрали в них усе, навіть Бога самого. Бог може й не потрібен ситому, багатому молодому аеронавтові, що ладнається летіти на Марс, бо на землі йому нема чого хотіти.

А вбогому, злиденному тільки Бога й треба. Бога чи вже геть нічого. Але сказали, що нема, зробили так, що ніби й не було. То вони повернулися до передхристиянської аскези, до стоїчного вправляння в належності й незалежності. "Як нема, то й дарма", — ось заповідь стоїцизму в народім переказі. Бо є голий я на голій землі. І сприяю тій голій землі. Й учуся знов любити свою первісну наготу. Хоч первісна нагота була посеред раю, а тепер вона посеред пустелі накладає зо згагою, голодом і холодом.

І вони навчилися не бажати того, чого нема, з дорогою душею тішитися тим, що впало з неба на один день, а взавтра, як не споживеш, зогниє, цьвіллю зацьвіте. Й не розучилися принагідно всьміхатися, й добра мислити.

Нам треба аскези — знов тепер і либонь надовго.

У кінці

 Ще ніколи не були такими незалежними від мене гроші й утілені ними всякі сьвітові добра, як у кінці цього серпня. Сьвято прийшло з серпом, а нічого жати на нашій ниві. Чи це вже по мене? "Серпень з вереснем стискають одне одному правиці...". За плечима в рогатого молодим місяцем серпня таки й справді манячить багатий вересень. Підморгує, ніби каже: "Я то багатий, а чи дам тобі, то то ще подумаю! Гроші до грошей признаються, а злидні — до злиднів."

"Просвистіли ситі крижні." Заздриться їм — без грошів'я вони ситі, без речів'я доліжно їм у густому верболозі. До невпокійливих шпаків серце не горнеться, бо аж надто ми тепер на тих шпаків схожі. "А земля лежить медова." Лежить, не ворухнеться. Тільки-ж ніяк того меду вибрати, ні навіть ізлизати. "А над вічними льодами, над Північним океаном, в гострій птичій далині, — прокладають путь сувору молоді аеронавти." А таки прокладають! І не вірять вони ні в що, й байдуже їм до всього — незалежні та й квит. А ми тут, на своїй землі, самі вже попрокладалися, як сувора путь, — з нашими тими вірою, надією та любов'ю. Молодими аеронавтам цеї Вкраїни й не видно — незалежі вони й од неї. Внизу "домують на крижині мореплавці молоді". Вже й не молодий, і ніде не мореплавець, але звідки те моє відчуття, що домую на крижині і я?..

Моє добре

 У моїм невиданому словникові добро й майно — то те самісіньке. Навіть свої духовні статки я уявляю надхмарними замками, напхом напханими моїм добрим, де я сиджу, хазяїн, на йому. То й що, що ніхто не бачить того майна, не може помацать! Менше вкрадуть.

Без листя

 Як гарно мені був чай запарювався! А тепер щось ізнеміг. Важко і йому без листя варитися.

Панські добра

 Щось у мене просто з хати стали речі пропадати. Не чиї, а мої. Рідні й вірні ну клястися, що нема там, де пастися. Як нема, то й дарма. То либонь, узявши торбу, дременули панські добра. Тільки п'яти тії знати. Не терпіли навіть три дні, бо тепер правують злидні.

Напханими вустами

 Сиджу, слухаю Антона Брукнера: симфонію 00 фа мінор (то ще учнівська, для простих), симфонію — ще простіше — 0 ре мінор. Звісно-ж, не тямлю нічого, т'але-ж слухаю — то й за те дай Боже здоровля. Добре, що всякі штукарі понаробили були нам усякої нулячої штуки, щоб ми тепер, при культурному столі сидячи, знічевля собі їли, ще й ганили напханими вустами.

На піраміді

 То добре, що піраміду Маслова вчасно переназвали в "піраміду Маслоу". А то ще хтось подумав-би, що там на споді даватимуть якесь масло. Ні, любі мої, "піраміда Маслоу" височіє десь на Далекому Заході, де за масло давно вже ніхто не згадує, бо всі вище деруться.

Прийшов Спас — пропав комариний бас

 І дуже до речи приказка підказала. Ніколи в Київі на свойому восьмому поверсі не бачив я тих комарів. А це людське життя перепинилося, то вони вже й літали до нас, овочів, як до себе на город. Спас прийшов і прибрав їх нарешті. "Прийде Спас, бери рукавиці про запас", — ще радило прислів'я. Бо скоро вже не сором буде в метрі бути таки й у рукавичках. Спека вірус любить, а от противірусні засоби — ні: дуже вже гаряче. Восени зручніше буде пандемуватися.

Духовність культурности

 Культурність у нас не дурно зчаста плутають із духовністю: навіть і що-найменший культурний чин конче потребує схожих на духовні зусіллів.

Знаннєвий шум

 Ще з Євагрія: "Хай тілесні чесноти в тобі будуть запорукою душевних, душевні — запорукою духовних, а духовні — запорукою нематеріяльного й істотного бачення." А тепера як-раз так мені забаглося того нематеріяльного й істотного, коли голова вже ледве держиться по-рад поверхом знаннєвого шуму, т'але тямлю, що пити — то похлинутися, і що безоднява підо мною.

Теє щось

 Голод, зосереджуючи все на сьвіті на нестямному прагненні поживи, водночас плекає відразу до тілесного, речовинного, ніби показуючи, "що там є" і як ми не можемо добутися того чогось.

Затруєний хліб

 Ще отець Євагрій навчає такого: "Не відхиляй злиднів і скорботи, що становлять речовиння безважної молитви." Виходить, що молитва обтяжується добром і догодою. Це чудове повчання, що може втішити нашою добою, коли вираз "заробляти хліб" ізнов став літеральним. Гірко запрацьований хліб іще називали "затруєним". І від тої затруєної життьової буденщини душа з таємною сльозою відвертається до небес.

Несподівані вицьвіти

 Вранішня молитва — то дарування Богові найпершої думки, найраннішого овоча зо свого сьвідомого городу. Той плід може бути, й майже завсіди буває слабким і недоладнім. Але то Авелів приніс, і як-що звикнути, можна знайти в собі несподівані вицьвіти.

Ухилення

 Авва Євагрій повчає: "Чернець — це той, хто, ухилившись од усіх, є до всіх прихилений." Таке переживає кожен, хто хоч якось пробує зосередитися на чомусь нематеріяльному, хоч-би й заради грошей або слави. У житках зразу настає брак дрібних, легких узаємин. А найбільше вадить таким стосункам отеє ширше єднання: воно тягне на достатню вишину, щоб звідти бачити потрібне.

Тому зразу далі ще таке: "Чернець — це той, хто вважає себе за єдиного з усіма, бо він у кожному без виїмку воліє бачити самого себе." Оте бачення самого себе становить гостру потребу найпростіших зразків навіть і власне культурного побуту. Бо в усякому культурному пробуванні краєчком витикається повне життя в Бозі.

Роттердамський "+"

 Доведеться ще довго вчитися за програмою, щоб, дізнавшись хто такий отой Роттердамський "+", до Erasmus почати додавати й решту латини, а своєю мовою назвати Еразма Еразмом.

І гризтися, й пектися

 Ах, як-же кортить такої латинської, романської любови, щоб аж когось убити, а потім її, а далі й себе. Та ні, себе — то вже гріх, що за химера!

Як-же вона не згодна вдушогубитися або нема ніде такої її, то принаймні комусь можна очі замкнути. Гей, хто в лісі, озовися! Чогось мовчать. Доведеться великій любові, шалено паленіючи, самою думкою й гризтися, й пектися.

Суржик: од трохи посьмішного до геть несьмішного

 На суржик, здається, першим став засівати наш Остап Вишня: мовляв, вибачайте за свійську мову, т'але-ж бачите самі, що вона трохи кумедна. А кумедне — ненебезпешне: чуєте-ж оте веселе, цікаве "не-не"? Ми добрячі та плохі, не треба нас за тую річ ненавидіти, а ненавидячи, гляди, катувати та мордувати.

Потім Тарапуньці довелося з'ясовувати, що та гутірка не трохи сьмішна, а кругом посьмішна, геть чудасійна. Розумієте, то мова сільського хлопця, щирого, працьовитого простачиська. Він утішний, добрячий. Кепкуйте, беріте на поглум — зо сьміху люде бувають: він вивчиться на кваліхвікованого робітника, а вже його діти... ще ліпше за вас заджерґотять московською, як сам Штепсель — тільки того й бійтеся.

Вже тоді по містах із сільських жваво згнущалися: навіть прості, питомі вкраїнські слова на місці законних чужинських гучали дико, розляпувато: якісь бульбашки, хтось регочеться, щось репається, якісь квитки чи квітки купляють на трамвай. Навіть коли не було з кого кпити, дітлахи-городяни жартували поміж себе, отакими глевтяками перекидаючись. А вдома в кухні сиділа й мовчала таємна бабця, стискаючи в пазусі, де колись билася душа, істнісінько таку говірку. Мову, шанувавши слухи ваші.

Потім уже попросилися: наша мова — то тільки суржик, ніяка вкраїнська, немає ніякої вкраїнської. То ми тільки так — придурюємося та прикидаємося. Цю каденцію добре підсумували своєю творчістю "Брати Гадюкіни". Я знаю людей, що сприймають українську мову тільки в тій "братерній" пародії-імітації. Ще й міська леґенда придалася: лиш у Львові ще викопують якісь рештки, а це ваше тут таке, що нудно й глянуть.

Відроджена вкраїнська интеліґенція, надхнена несенітним театром Леся Подерв'янського, добре втямила що вкраїнська мова — кострубата державна, аж ніяк не весела, не цікава, не мила. Вона хіба прикидається калиновою, солов'їною, а як пробуєш говорити, то аж рипить. Єдина народність, залишена народові, — то його суржикуватість: отам уже й кумедія, й щирість, здорова безпосередність і простота. На це тепер пристають, бачся, всі Брути та Коклеси. Славні, незабуті!

Це вже буде анти-Вишня. Виходить, ми, підсьміюючи в дусі народньої интермедії, стромленої до шкільної драми, ставали на шлях компромісу, а витупали стежечку таки до трагедії. Аж геть несьмішно!

Мурашыная кіслата

Я нарэшце зразумеў, што робіцца цяпер у Беларусі. Гэта мурашкі перабудоўвуюць свой мурашнік. Людзі усе пазбіраліся каля гэтага мурашніка і па-чалавечы дапытвуюцца в мурашак, што гэта яны такое ствараюць. Але самі мурашкі гэтаго ведаць не можаць: яны размаўляюць на мове, ды толькі не сваёй, а хаця б і зналі родную гутарку, то не змаглі б патлумачиць, бо паасобку не усведамляюць, а толькі супольна, хоць і разважаюць услых. 

Одно собі гасло

Дуже важливе литвинське гасло "Сыходзь!" не знають до ладу, як перекласти. Тільки здогадуються, що то щось на манір драматично-закличного московського "Уходи!". От ми й бачимо, що кожна мова по своєму думає. Пробують, простосердні, ставити "Уходь!", бо наше "Йди!" якесь дуже невтральне виходить.

В українській мові "уходити" є, т'але то на вхід, а не на вихід. Дитині чи свійській тварині в нас завсігди гукали "Тікай!". А як не хочуть, щоб тікало, а тільки забралося, то вже "Геть!" чи "Пріч!".  

Перед уземленням

Я тепера такий надхненний, стільки в собі того духу маю — що ого! А речовинного — помацав, ні, нема нічого. Так уже скоро не буде й тілесного. Хіба хтось грошей кине. Тоді вхоплюся цупко й зразу вгрузну в ґрунт.

Не допильнуєш оком, то вилізе боком

Пишу щось таке мацюпеньке, а потім, з-перегодом, років десь за кілька, перечитую й чотири літері міняю на три. Не догледів. А як-же ті авторове своїх романів дозирають на вісімсот сторінок? Подвижники та й годі! Либонь діти ще памагають. Усі дев'ятеро. Не допильнуєш боком, то вилізе оком. Одна літерочка помандрувала й забрала-потягла нашу милозвучність. І нове розуміння знайшлося — падалишне. Одно слово... ба ні, два: красне письменство. 

Неґоціянт

 Ото мандрує неґоціянт: місяць на небі, зіроньки сюять, тихо по морю човен пливає. Чого йому бракує, такому по всяк день далекому від берегів людського життя? Чи керми? Ні, керму має в руці, просто мертва штиля. Він тоді мацає порожню калитку й знімає тужливу пісню на все море.

От так і я: ніколи не тужив за працею, бо не встигав скучити. Гроші скінчалися перше, і я знову біг до праці наймитувати. Коли це ми, вкраїнці, зідхали чи плакали за хазяїном? Але прийшло моє до мене: так довго праці не було, що забажалося в Петрівку мерзлого. І саме в Петрівку воно сталося, серік, як пригадую. А потім якось перекортіло. Праця? А що воно таке? Гроші зате добре пригадую, бо їх усюди правлять, то й нагадають було. От і скучив за грошима. Як колись Антоненко-Давидович за літерою "ґ". Він, бач, хоче "ґ", а йому всі лиш "ге" та "ге". Ще й брешуть, що нема за чим тужити.

Дурні та шалені

Мені аж ґвалт потрібні гроші. Й от кажуть, що заплатять нормальні. Нормальні? Та пізно вже на нормальні. Теперки вже треба дурних і шалених.

Чуже слово

Ми все дожидаємо ролі, наче ті вислужені актори, не помічаючи, що не сходили з кону в ролі пенсіонованих виконавців. Акторів уже потроху кличуть "акторами": що ніби вони справді діячі. Приходить полегкість, сціляє чуже слово.

Сидимо

Україна дереться на карчило коронного вірусу, бо так уже набрид, що силкуємося перерізати недугові хоре горло. Але-ж він ані слідно, щоб був умирущий. Пророк і теє знав: "вогонь запеклих не пече". І скільки доведеться ще лежать на печі пандемії, тільки Бог сьвятий знає.  

А вже й осени видко, й знати, що не буде в ній ані нового року, ані врожаю багатого про міщан. Сидимо, виглядаємо, як колгоспники аґітатора: може хтось прийде, може щось скаже.

Се-ж ілюзія, се привид, тінь, омана

Журналістика чинить ілюзію присутности та причетности. Так було завжди, й то милосердна послуга маленькій людині, милість, що дає вищу підошву й малому й справді ніби ліпше видно. Але наша доба — то вже доба суцільної журналістики: кожна маленька людина стала собі журналісткою, а кожен журналіст згорнувся в маленьку людину. І звідти той нещадний імператив — так і садять гайдука. Бо й ілюзія стала суцільною: кожен, хто хоч пальцем кивне в бік справжности, зразу бачить, що в ній не буває простоти. А категоричний імператив давно не бачить, а тепер уже й слухати не бажає: тільки "на!" та "дай!", та "цить!", та "ґвалт!". Бритва Окама ріже всі торби й чуже розкочується під ногами. А там уже геть усі знають, що робити, тільки що ніяк не почнуть.

На лінії

 Як подумати, що таке потрібне чуже on-line — то просто "на лінії". От що таке "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". Ангеляни в тих греків і латинян позичали-позичали, та й годі сказали.

— Мамо, то ви там у Скайпі манячите?

— На лінії.

Pro domo

— Ми вам пропонуємо попрацювати pro bono.

— А це-ж як воно буде?

— Без грошей. Але-ж слава! Вас побачать - це конвертується.

— Конвертується? Ну, то конвертуйте перш, а там побачимо.

Мудрець-же физику провадив

 Ходити коло чого нема, й поки нема, хтось нишком учить ходити саме коло того. Щоб уже коли з неба глевтяк упаде, то нарізувать його й нарізувать. На скільки частинок можна поділити шкуринку? А м'якушку? Це хвилозопське питання чи з физики воно буде?

От хоч і синхронний переклад узять — сидять потайки та й учаться люде. Як доведеться, то вже всі могтимуть. Так і соватимуть ту думку туди-сюди, аж двигтітиме.

Як набіжить романтизм

Суть історичних процесів треба тямити, як ті історики: потім і по всякому, ще й сперечатися. Бо як розумієш уже тепер і так остаточно — то не історизм, а біда.

Бува й таке ІІ

 Їй-бо в сусідів щось таке пригоріло, бо засмердівся ввесь мій панський балькон. Ото-ж їдять так рано — що цілий день робитимуть, про що маритимуть? Хотіти їстоньки — то наша клясика. Думали, що минеться, а воно-ж ні. То я собі побіжу, щоб і не нюхати.

Біжу й думаю: чи я дурний, чи ледачий? Не дурніший за иньших, ледачий, як усі. Просто те, що я кохаю, дає квіти, а не овоч. Бува й таке.

То-ж таке

Бідний не може бути снобом. От і хоче, т'але-ж не може. Бо снобство — то марні витрати. А на марні витрати треба багацтва марного. Навіть відносно бідні — а таких маєм відносну більшість — не можуть буть навіть відносними снобами. То хай-би вже й не пнулися, а то-ж таке.

Сяке-таке пожмакане

 Кого-б такого почитать із сьогочасних майстрів клявіша? Бо кажуть, що культурному чоловікові повинно якісь книжки читати. М-м-м... ага! От я порадив-би щиро намісць отої дурні всякої мене читати. Я й сам так чиню і всіх припрошую. Знавці авторитетно стверджують, що мова дуже порядна. А в сьогочасних майстрів клявіша, самі знаєте: сяке-таке пожмакане.

Слів густо, а в животі пусто

 Історія трапляється, стається, коїться, але так не ввесь час, а трошки подеколи. От, приміром, узавтра буде історія. А ми й не знали! Чи знали, та не встигли, чи встигли, та не помітили. І не пристали до історії, а вона собі пішла. Кудись туди, де історичні народи живуть. А ми потім будемо свої байки розказувати намісць правдоньки тої історичної.

Законний джиґун

 От усі кажуть, що не можна двох любити, але ті, хто так нишком любить, просто собі знають, що можна, але про те ні чичирк, а надто самим коханим. Так і мови можна любити дві й більше, як подужаєш, але самим мовам про це не говорити. Тільки перекладаря мови терплять як законного свого джиґуна.

Трагічна дурнеча

 Дурість — то не тільки кумедно чи огидно, дурість — то трагедія. Людину не створено, не народжено на те, щоб була дурною. А найтрагічніше те, що це може скоїтися з кожним. Щойно ти глузував із дурнів, обурювався дурощами — й от маєш, сам пошився. Пошитися легко, а вишиватися-ж як? І всім кумедно чи огидно. Трагедія. І пробуєш пригадати, що от у Шекспіра в трагедіях дурні-блазні завсіди виставляються веселунами та дотепниками, а трагедія власне в тім, що ті дурні знов оточені на кону самісінькою людською дурнечею.

Порожнем

Ну, хто-б міг це подумати: навіть фольклористи й етнографи в своїх невпорядкованих мандрах селами та могилами якось примудрилися засвоїти собі отой звук "ф", що його в наддніпрянській народній мові не могло й ніколи не може бути. Чом-же не брали з собою в торбу до окрайця, цибулі, сала, балцанки з оковитою ще й якогось легесенького, як горобчик, мовознавчика?

У суточках

Десь іще в суточках університецького шкільництва, навіть і не зчувшись, натрапляємо ми на розтік переходів, що провадять чи до вчиття, чи до вчіння. Й одне, й друге в нас ніби наука, й одне, й друге в нас наче осьвіта. Раннє вчителювання дуже бадьорить і спонукає до власного розвою, але згодом виявляється, що вчитель не може вчитися, бо дуже вже звик научати знаючи.

А тим часом, що довше живе чоловік, то менше його кортить од когось учитися. То для всіх так, що темних, що просьвічених. Але й учителювати не хочеться по всіх смутках і збитках. Воно-б іще повчитися, поки Бог часу дав.

Під коморою

Ото як дізнаюся, що якесь окреме слово з простих вигадав хтось із нашої культурної кляси, зразу зазорливо зазираю до словника: чи не було в народу на ту річ іще простішого слова? Здебільша виявляється, що було та ще й кілька, а не одно. Це навіть за тої доби, коли письменні люде добряче знали мову й, скоро-но поринали в неписьменне море, починали щасливо нею захлинатися, але на спід не потопали.

А теперки культурна кляса мала-б обмежити себе на сторожуванні коло словесної комори, а не хапатися до порядкування в ній. Бо все те де-далі, то все більш нагадує здобичництво: лізуть напотемки, піднорюючи задню стінку, виважуючи бічне вікно, не даючи собі жаднісінької ради з тим, що в коморі є чи могло бути. Слухають байок передніших злодіїв.

Показне фотоздіймання

Як хто не певен, що я знаю вкраїнську мову таку як треба, то можу здійснити показне фотоздіймання над купою дуже вичитаних словників.

Їхній спадок

Діти — то в нас буде цінність чи вартість? Діти — то скарб дорогоцінний такий, що його на похіпну копійку не розміняєш. Той скарб вартий пильної сторожі, міцного засува, химерного замка, коштовного ключа. Діти — то стійна коштовня, але в спадок її не залишиш, бо ти сам — їхній спадок. Хіба по собі людствові? А чи знатиме те людство, що з ними чинити? "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами..."

Багач не віда, що бідний обіда

Якби було краще жити, я-б, як і поет Стус, віршів не писав. Я й так їх не пишу. Але й коло землі не робив-би. Бо пробую цієї карантени навгороді, то щось не дуже дорібок. Лучче так собі писатиму, але обіцяю, що не вірші. За них хліба й у вікно не подадуть. Десь наперед треба наїстися, а тоді вже ситим іти попідвіконню. Бо ситий голодного, кажуть, не розуміє, а иньшого ситого може ще й послуха, як той Лазаря сьпіва. 

Гордість і слава

Якби я був гордістю Вкраїни, то покинув-би вже гордіти, а зоходився коло чогось простого, але корисного. Якби я був славою Вкраїни, то зразу переназвався-б у Славка, щоб таки Вкраїниним буть, а не чиїм.

Але можна заспокоїтися: в нас пишним дуже-то не пишаються, а славне не дуже-то славлять — тут тихий край. Так тільки хваляться, щоб чужі почули: он у нас там гордість, ген у нас там слава. А серед своїх питаються:

— Та хто це такий?!

— Та такий-же, як ви — ніхто. Даруйте, то я збрехав. Ще гірший од вас.

Міль моля гризе, коли нема що

Он по хаті, де не взялася, літає моля. Ніби то її хата, а не наша. Й одіжна шахва теж її. Дзуськи! Важко й думкаю здумати, для якої речи потрібне те створіння, що тільки й знає жерти дорогі, бережені шати. Подумайте лишень — хутро, вовна! В якім це харчовім ланцюжкові буде молине місце, якою матері її ковінькою спирається на молю екологія? "Мільга мільгу їсть, а мільги й чорт не ззість.", — учить приказка. Наш народ усе знав! Того його так докладно й винародовляли були.

Однак і така істота хоче жити своїм куцим життям уповні. Її може ще дужче кортить, ніж якусь людину. Це я так думаю, дрібніючи, мало не розчиняючись у розчині карантени. То й що, що я нині мушу бути малим, а взавтра ще меншим? І мене, мізерного, нащось Бог на сьвіт привів. Хоч потреби сторонній оглядач і не добачає, а я таки собі якусь нитку перекусюю.

Без штанів

Перекладати в споднях не можу й пробувати. То дарма, що ніхто не бачить — я-ж почуваюся. Он колись акторка Джуді Денч хвалилася, що для кожної ролі вигадує та замовляє собі належну білизну. Але то не значить, що грає вона дезабільє, — таки вдягається до кінця.

Вигадувати й замовляти нам не випадає, то можна просто багатіти думкою. Т'але й шануватися треба. Хай ти маєш одним-одні штані, а все-ж не безштанько. Бо потім, коли санітарні заборони поскасовують, хтось може так і на роботу піти: в масці, в краватці, але без шараварів.

Коректний вибір

Теперки сьвідомі чоловіки обирають гендер. Так воно й безпешніше, й здоровіше буде. Бо в стать уже треба стать, а гендер ген-де.

Не канінно

У Київі жаден собака не тямить української. Це твердження прошу сприймати не як приповідне, а як літеральне. Вкраїнська мова може подавати короткі команди на кшталт "Стій!", "Сядь!", "Ляж!" і навіть "Цить!". Але де хто чув, щоб хазяї зверталися з ними до своїх чотириногих годованців?! То виходить, ми вкраїнізуємся, вкорінюємся, а псам і байдуже. То не гуманно. Хоча не можна накидати собакам людської етики. Й однак не канінно воно якось.

На зраду

Шекспір ізнову скаже, як зав'яже: "He is compos'd and fram'd of treachery." Отак-о: й злагоджений, і стулений. Ніби так і замислений батьком-матір'ю, коли ще вони ото в вишневому садочку, потайки від майбутніх тестя й тещі, пригорталися, слухаючи курського солов'я, пташечку-залетушечку. Так воно потім і витесалося, й змайструвалося.

І що теперки такому скажеш, чим дорікнеш? Таж і отець його таківський був, і дідо — цілий рід стоїть, як тин без перелазу, й мовчки моргає на зраду.

Чуже слівце

Зашелестіло на интеліґентських устах нове слово — "росіянізм". Усі дрюковані люде зразу впізнали: ага, політично чемне. Це буде намісць старенького "русизму", бо всі вкраїнці вже, слава Богу, знають, що Русь — то ми. Та дуже вже кортіло якогось покруча, щоб ізнов закінчувався на любий "-ізм".

Але як-же вчинився такий словотвір? Од "росіян" чи що? Ми калічим, а вони винні? 

Вчений люд полюбля майструвати щось таке культурне, то-б-то штучне, ненатуральне. Бо натурального чи не зна, чи гребує. Так і тут ізнеслося яєчко-бовтючок. Чуженьке слівце, а до губи липне.

Вечір думає, а ранок умає

Увечері щось таке наверзеться з розпуки, що аж і сниться всеньку ніч своєю дурницею. А вранці дві-три слові переставиш і самому вже здається, що то хтось розумний до-купи склав.

З прахтики фотоздіймання

Цифра змусила нас забути, що після сьвітлення зберігаємо неґативи, а не позитиви.

Робак вліз у хрін та й дума, що вже лучче нема

Знати мову й виправляти мову — то не те саме. Щоб раз виправити мову, достатньо знати одним-однісінький мовний факт і влізти в його, усолодитись, як червяк у хріні. А навіть знаючи цілу мову, надкушуючи її, як яблуко, не можна уникнути хоч одним-однісінького робака. 

Краса та користь

Завідські пси показують нам, як людина бачить вирізнену з природу красу та користь, а дворняки — як природа бачить красу та користь, розпочаті людиною.

За ненастанність

Я що-ранку тяжко бігаю, зате що-днини легко дибаю.

Двісті гривень

Шо, нема? Двісті гривень нема? Як нема, то й дарма. От лишенько з чоловіком — не має він, нема в його нічого. Дарма-то дарма, але, як український народ за Коліївщини, повстає чемне хвилозопийне питання: як нема есенції, то нашо була та попередня екзистенція? Так довго битися, роками махати рученятами, а двісті гривень нема? І не буде, кажете? Це вже треба бігти до буддистів, у будяки.

Я-б і сам з того поговору, від такої екзистенції якоїсь есенції хильнув, якби-що хто налляв. Як вінець творива, я звисока бачу свою мізерність і непотрібність. І стискаються кулаки. В кожному — найостанніші двісті гривень.

Не лежиться ІІ

Воно-б може й добре отак хорувати: як хитра свекруха, що в сорок років десь на селі удавала була перед невісткою стару, кволу бабу. Полежить, походить, поколупає квітника, знову полежить у холодочку, та не хропе, а вже балака на все обійстя. 

Авдіокнижки послухав, трохи пописав, заграв собі музики, а там і кіна. Поробив як активний пенсіонер: аж півтори години, з почуттям перевиконаного обов'язку. Далі руханка, перебіжка — й так було зморишся, як той завідський пес на прогулянні.

Є їсти — смашно, нема їсти — не смакує. Сім год мак не родив, а голоду не робив. Ну, не год, дак місяців буде сім уже напевно, бо вчені люде завели пандемію.

Дак коли-ж грошей ніхто не несе! А платити — кажуть "дай!". Так робили, що ніколи було те грошачча на копи складати. А тепер діти годувати нічим, бо кіп нема. Все перепитують, кухенно кружляючи, чи не закотилося десь чогось смашненького-солоденького. А жінка що пів години забудькувато довідується, чи в тебе таки двісті гривень нема.

І лежиш, хоруєш, а не лежиться, не хорується.

І сьмішки, і лестки

Людина може ходити згорблено, чи сідіти кузьком, пускати очі в землю, а то в ній гріється, точиться внутрішня робота. Навіть бранець на прогулянні було працює, аж двигтить. А теперішній сьвіт усім волю дав до творчости: нема чого в себе бгати й там ховати, зразу покажи! І люде мусять творити, бо тягнуть-же за руку, за очі, за язика. Вдавання любомудрия: де просто мудрий став-би, зажурився, на кий похилився, любо мудрий як стій сідає писати, навіть і шапки не знявши перед покутям. Цілі паланки та полки живих самовидців і спостерігачів натури, що дикої, що культурної людської, знай собі сьвітлять, фільмують на лихо — вдають досліди та спостержливість. А сьвіт каже: "От і добре! Матюшо, катай «Гуси»!" Кожне вчить, нічого не вчившись. І нехай собі, кажуть, як кортить, то й Бог простить. За теперішніми сократами ніхто не ходить купою на пісочку посидіти, розумного слова послухати — тут базар, а не що. Не акторське вдавання, а вдавання акторства скрізь — може кому й не треба, а от без чарки цілуватись лізе. А горбатої внутрішньої роботи, тої, що тільки в собі, ніде нема. Бо як була-б, то були-б і вироби, а не "знову щебетаннячко, і сьмішки, і лестки, і прикиди".

У жмені

Ота суперечка ХІХ ст. між чоловіками з ординськими прізвищами, "всякими там" Аксаковими й Чаадаєвими, що в школі на лекціях московської (тепер "зарубіжної") літератури здавалася нам такою немудрою та нудною, ота змажка між "опертковими" слов'янолюбами та "оперетовими" "евроманами" (у простій мові "західниками") була насправді в московців за головне: хто ми, звідки й куди наша тяглість? І лихо в тім, що те питання врешті надумали геть не розв'язувати, а, певніше сказати, постановили он що: "так скити ми, так азіяти ми". А подивитись на себе, то й бачиш: ну які там скити, ну де ті азіяти? Нічого доброго не надбали від азіятів, ні від скитів тих навіть одумерщини не взяли. "Ні..., ні...", "або/чи", "що..., що...", — одно слово, яке кому діло? а хто це там такий пита?

Не знати як прядеться нитка й тчеться тканина народнього життя. В усіх народів, хай яких притертих, хоч основу бачим, а тут нема. От і доведиться стискати, що вхопиш, у паралітичній жмені...

Коло нуля

Скільки тепер скупчено хисту ненастанно продукувати й запекло продавати кругом нездаре, геть усім потрібне добро! Скільки майстерства творити немайстерне, дивуючи сьвіт вишуканістю ошукного строю! Нуль зробився яйцевитим дзеркалом, таким повним образів, що там і себе не побачиш — то, виглядаючи, зазираючи, можна просто пропасти в гармонійнім колі й обсязі нуля.