пʼятницю, 28 лютого 2014 р.

Тиха молитва

Стареньке бабуньо вийшло на вулицю погаласувать за те, щоб до смерти її й після того навіки в гарячих степах і зелених горах кримських уроча руська тиша м'якенько розлягалася, велично височіла та рясно висіла. І як-що вже щось і порушить цю врочисту мертвоту, то тільки не ляскіт української мови, тої говірки  то сухої, як дрова, то жалючої, як батожиний язик. Кавкає солов'їна, горенить калинова.
А ні чичирк. А ні телень.
"Боже..." Ну, це ще  хай.
"...Великий, Єдиний..." Не той виголос. Гасло? Хто йде?
"...нам Україну...". Клацає замок. Може то щось нам одмикають.
Та хай і замикають перед нами  тільки не бий.
Клац-клац.
"Храни."

За потерпіння, дасть Бог спасіння

Терпцю вже нема. Увірвавсь. Тепер не стає тірпєнія. Потрібен  тірпьож.

Покозачена руїна

Не так було по Хмельниччині. Тоді Руїна надійшла за козаччиною. Розкозачені повернулися до своїх ґрунтів із козацькими косами, затупленими на шоломах і панцерах летючого воїнства, й розшрубованими в бою ціпами,  а там, удома, вже не слобожанщина, а барщина. Не тому, що округа Бару там учинилася, а тому, що слободи зникли.
 Чиї-ж ми тепер, як не свої?
— Господареві люди!
 А хто-ж господар?
 Не твій то, дурню, клопіт! Ходи на стайню, діставай хлости за відлуку!
І так покотилося: знов коси, знов молоти.
Тепер не так, сталося те, чого й не сподівалися, колихаючись у мертвому морі надтерплячого нашого очікування. На руїні гідности козацтво з попелу й сажі повилазило. Якими-ж ті козаки до своїх домівок повернуться? І що робитимуть? А як сурми заграють, похіднії горни?

Нечинне слово

Останній день справді лютого місяця. Позавтра  Прощена неділя. Кого прощатимуть, за що, чи проститься? За тим  Великий піст з перервою на 8-е березня. Чи вже не сьвяткуватимем? Всі щось пишуть-говорять, тепер це те саме. Не говорять, як пишуть, а пишуть  як говорять. А що мені писать? Подивився  все вже в мене давно написане. Але не прочитане, чи прочитане байдужно.
 Що, пане мій, ви читаєте?
 Слова, слова, слова!  зізнався Гамлет. Сказав, а трохи перегодом таки вбив цікавого до книжок Полонія. Слова не зупинили й не завадили. Слова не спиняють дії, вони її викликають і пояснють. Але то в п'єсі. А в житті люде часом і мовчать, і сидять, склавши руки.

Непорадна рада

Здається, наших козаків, охочих відпочити в Криму року Божого 2014-ого, не більш, ніж колись 1654-го.

середу, 26 лютого 2014 р.

Неповажні старощі

Геть ізникло в нас оте колишнє "казали старі люде", здимніло без сліду. Бо ті старі люде не знали, що буде. Що буде, тепер знають молоді колективи. Тому подовжене старіння насувається в подобі поглибленого дуріння.

Тільки тут

Право не бути вкраїнцем  найневіднятніше право кожного нашого громадянина. Хіба це не ясно? Хіба цього мало?

Як миша за лубом

Коли я народився, мій молодий батько, лихий на нескладений кандидатський мінімум, пішов на курси ангелянської мови, що тоді давали дипльом викладача. Мамі сказав: "Ти хоч гопки скачи!" Мама, сумуючи з тих гопок, вчила мене ангелянської: Mouse, mouse, where is your house? Так я, просте совіцьке немовлятко, став за есхатологічного перекладача. Але й далі думаю: where is your house?

Увесь час у Бога

Ми  єдина нація, що живе в усій своїй історії вічно й одночасно, ніби грає на орган. Тримаймося, не даваймося!

На порозі

Можна гинути зразу, можна гинути до загину. Я свою вишиванку зніму лиш на рундуці Царства Небесного, як-що я туди втраплю і як-що воно того зажадає. Зніму, згорну й залишу на видноті. А як ні, то й ні.

вівторок, 25 лютого 2014 р.

Критика щирого розуму

Бідний Кант! А чи знав він, що є такі князівства, де розумну голову, як пробиту,  й до шпиталю не донесеш?

За небожительство

Хто живе в родині, а в родині живуть усі, крім ченців, має берегти своє місце, свій рай. У раю немає високого, високе  поруч. Тільки з низини падіння можна побачити високе, недосяжне, як на черва, небо. Не падаймо!  

Два відтинки

В Україні поки що, на жаль, було дві політичні історії: між трупами й під час трупів. Але це означає, що ми живі.

Із життя комашиного

Двісті років боронить Шевченко нашу мову  й грізно, й слізно  на те й привів його Бог на сьвіт тому двісті рокв. Цією мовою він залепетав, а потім і покликнув, цією мовою й останнє слово видихнув. Як мовець і письменник, він належно (ой, в достатньому обсязі!) підтримав і мову московську (російська  для Шевченка незнане слово),  можна сказати, приватнім чином. Дурне скажу, але правду щиру: Україна від часу з'яви московської мови є друга країна, де повсякчас журяться долею цієї мови й водночас дратуються існуванням мови вкраїнської, набридущого телячьего языка. У Білорусі теж переймалися, але вже пережурилися, бо нема чим. А сестриць-жалібниць три! Далі плакати нема кому.
У східнослов'янському мовному садку люде-квіти колись чули й білоруського камара, й українського чмеля й багатоголосий, водоспадний рев дружнього рою трудових московських бджіл. Камар носам не падлезе: десь-колись він прощально свиснув і задер тоненькі ноженята. Садок і не шумнув! Ще гуде вкраїнський джміль, збирає мед навіть і з де-яких отрутних квіток. Ой, не гуди, чмелю! Мертві-ж бо бджоли не гудуть! Або обернися котиком і муркочи собі по-своєму на туристичній львівській кухні. Там это понятно и красиво! А садок наш тут до чого? Подумай, дурненький, ти-ж наш, східньослов'янський! Тут хори й хорали, а ти сюрчиш і брумчиш! Прозвітуємо до ювілею хохла в кожусі й кучмі про східньослов'янську однолитість. Господині запевняють: і котикові полегшає, як його злегшити. Навіть невгамовного львівського попустить.
Боротьбу скінчено, бо ми перемогли! Час знімати шаравари.

З правом на помилку

Коли пишеш про духовне, тебе або не читають, або хибно розуміють. Або ти помиляєшся.

Положене тіло

Події, не погляди, довели те, у що навіть не вірилося, а тільки хотілося вірити: у Хрещатому яру стоїть, ходить, навіть лежить у малому гурті вкраїнське духовне тіло, соборністю своєю причетне до тіла містичного. Ми завсігди залягали в яри, щоб піднестися над переважними висотами. Ті висоти ніби завбачливо обирають для бою стрільці по нам. Але є надсьвітня високість, що долає надмірне вивищення. Наше тіло розіп'ялося, щоб зіп'ястися, і чим-же на його заміряються? Кривавою рубіновою пентаграмою, що під нею ніколи не стояв і не стане сьвятий Юрій!

Тільки в интеліґентів

Нарешті я з'ясував, як одрізнити вкраїнського интеліґента від простого українця. На жаль, сам я в тій речі виявився простим. У Кримського й Єфремова (мої боговища!) ясно сказано: в перекладах "добрих" привітань українці мають добридень, добривечір і добраніч. Це вичерпний перелік: доброго дня, доброго вечора, доброї ночи навіть для осьвічених людей там немає. Є примітка, копіюю: "(только у интеллигентов доброго ранку". Отже той, хто так каже  интеліґент з досьвітнім огнем у руці, зорі навстріч. Добридосьвіток!

Тисячолітнє викликання

 Тепер жінка, навіть не християнської подоби, рішуче вимагає від чоловіка, щоб був сьвятим. Сьвятим, та не нудним.
Тепер сьвіт рішуче вимагає, щоб ми зреклися Пастиря, й обернулися на скажених овець, щеплених цивілізацією, овець із плястиковою карбованкою в вусі.

понеділок, 24 лютого 2014 р.

У живі очі

"Я грішний чоловік, але я  чоловік",  таке гасло. Один знайомий мого друга сказав, що бувають миті, коли між чоловіком і жінкою й сам Бог не встає. Я з цього висновую, що часами чоловік може й самотньо, мовчки зазирати в пащеку пекла. Це не особисте  це буттєве.

Щоб Іван Нечипоренко не розбив глека з Іваном Никифоровим

Те, що твого діда корова напилася була проходом із славетної калюжі миргородської, не означає, що ти можеш порядкувати Миргородом з україн далеких. Бо ми в Миргороді живемо.

Глуха глушина

Я маю занадто вишукані вподобання в московській літературі, щоб читати українських російських письменників. Для мене українське російське письменство увірвалося на Гоголеві. Він сказав усе, що могла сказати по московському вельмишановна малоросійська закутина. Те, що московське теперішнє й далі живиться малоросами, геть нічого не означає. 

Визнавчик

Зрадник-розвідник переважно ховається в пралісі ймовірного. Там імовірна навіть його щира правда. Вона мається на увазі, а він мається на бачності.

Там, де нас нема

Вчора я зненацька збагнув, чому наш одночасник такий прихильний до буддизму. Це віра в те, що добро, істина й краса можуть оцаритися особе від Бога. Розтлумачила мені це одна чарівна носійка такого вчення, що навсправжки носила на шиї маленького будду поруч якогось закривленого чотирикутнього хрестика: Бог навіть там, де Його нема. А нема Його там, де ми Його не вбачаємо.
Мало не забув: буддизм пропонує щастя за будь-яких обставин, будь-яким чином. Із цим ясно. А от мене давно й тяжко непокоїть питання: чи християнським життям передбачається щастя? Чи щасливе живоття  то забита дошками школа спасіння, школа, припинена через те, що в ній обмаль учнів? І тепер треба віддаватися в науку аж до самого Київа?
Один спогад піддає жвавого духа. Мій добрий знайомий, щиро православний, по знаменитій вечері, наливши собі й мені по келішкові туркменського (sic!) коньяку, пригубив і мовив: "А уявляєш, як буде добре в Царстві Небеснім?".

24-е лютого

Вже ціла доба минула відтоді, цілий вік. Невже й далі наші сини сьвяткуватимуть 23-є хвевраля? Мені инколи здається, що нас по сьвятковому розбито десь там, в дієписній порожнечі між Псковом і Нарвою, під окриттям біглої прикро-червоної ґвардії, бо йнакше чого ми вперто відзначаємо день Червоного подарунка?

Різномовні наші

Ще від часів згортання коренізації (ач, яке некорінне слівце!) маємо проти себе особливий похідний загін: рідномовні невкраїнці. Не про тих, хто не має вкраїнського походження, але має нашу мову, тут ідеться. Чого-ж тоді не зву їх малоросами? Е, ні! Малороси  це щось самозакохане й самозадоволене, без творчого неспокою й боївкової причетности.
А ці питомою вкраїнської мовою, лиш із де-якими признаками синьої муравиці, втовкмачують усім, що нас не було й не буде. Від імени й за дорученням громади недоумків, що з якоїсь неуявленної причини говорять мовою нечинною й небувалою.
З нашого боку маємо окрему легку кінну сотню своємовних земляків, що всім і всюди ладнають укрмову, з тої тільки причини, що несамовита мішанка звуків і слів їм рідна, потай з бабиної хати винесена. Вони до сказу дрочать наших учених заперечників незаперечністю істнування й ніби вічного життя тої безглуздої хохлацької балаканки.

Cлава України

А таки війна. Але не героїв з негероями, а слави з неславою. І все те  Українине.

неділю, 23 лютого 2014 р.

Ай, ґвалт! сала́ в хаті, не дам ради кошеняті!

Сьогодні на неділешньому казанні панотець прочитав: "У церкві ми маємо не збори сьвятих, а лічницю грішних". Пишу "церква" з малої літери, бо сподіваюся, що так воно й малося на увазі. Бо Церква є вже переможна, й іще войова. Саме до цієї останньої мабуть належить згаданий шпиталь. Але та Церква войова, бо воює з гріхом, а не з грішниками. Якби ми воювали з грішниками, то найлекше було-б самознищитися, але ми натомісь самовдосконалюємося й стоїмо на дорозі сьвятости  отой прохід і маємо боронити.
А в лазареті-ж як? Там коло нас усе-ж таки ходять сьвяті, бо йнакше ми й лікарів заразимо своїми страхами й дурницями. Ґвалт, міняють головного лікаря! Калавур, переводять до иньшої лікарні! Пробі, підселяють прокажеників! Увага, лікарі говорять не по московській! Рятуйте, забирають наше приміщення!
Добре, коли церква приймає поранених вояків. Хто може вмістити нас  хай умістить! І треба ходити до церкви, щоб бути з Церквою. Як не підлікуємось у тій лічниці, то хоч хорих одвідаєм. А все-ж по християнськи вчинимо. 
А де церква стоїть  то визначають ті, хто до неї ходить. Що-неділі.

суботу, 22 лютого 2014 р.

Наше бойовище

Потрібен нам у мові дух лицарський, але не крижаків, а козаків нам треба. Бо нахопиться зненацька панцерований лицар на московського списа  й гепнеться, щоб уже й не підвестись. Крижаний побій пригадуєте, на Чудському озері? Ото-ж бо й воно! На правду сказати, де-які наші геть безвідповідальні історики сьміють стверджувати, що там не було нічого, на тому озері. Мовляв, з тевтонських обладунків не знайщли й шруба. А в мові воно завсіди так: з коня впало  й невідомо де лежить.
Ні, треба легкого стрільця-козака. І щоб по землі ходив. Тицьнув-стрельнув неприятеля, влучив чи не влучив, а таки відскочив, заліг  і далі побіг.

пʼятницю, 21 лютого 2014 р.

Уявний помір

Як можна писати за красне письменство, а, отже, й про його, красно писати не вміючи?

Крізь плетяні вікна

Тут не що давно,  ще перед стріляниною саме  завітали до Київа знайомі московці. Не побоялися бунту: мабуть тому, що не мають телевізора. Але на мою пропозицію відвідати Майдан, рішуче не пристали, попри всі мої вмовляння подихати духом свободи. Їм свобода неприємно відгонить острогом.

Настя носить перед Іваном шаблю

Наш презавзятий український народ іскладається з українок. А до українок прикладаються українці. Хто виборов собі славне ім'я українця, не маючи коло себе українки,  щира душа козацькая.

Історична поема

Наша історія виявилася поемою. Ми її віршів не читаємо, але всі пишемо. Грізні рими гучать звідусіль, де ступнеш, аж поки не закарбовуються в пам'яті: О, не даремно, ні, в степах гули гармати...

Знай швець своє шевство

Надаремне "Український тиждень" силкується віддавати імена й прізвища московитів на манір московський. Доконче як-що це Свєталана Міронюк і Сєрґєй Пархомєнка. Гадаю, що, виїхавши з України, поживши в Московщині, вони багато чого змінили в собі, але наші ймення хай нашими й лишаються. І мовним редакторам до них зась! Найпаче коли немає пристойного мовного виправляння, й високі незалежні думки  «наштемповані мовним клейном тих, хто був "грязею Москви"», вкриті нужею невільничих москалізмів. Випощена, необарвлена мова шамкотить, а там, де вона всиловується прикрасити себе сталим виразом, ті сталі вирази стають, як барани, бо не до тої мови втрапили.
Мало писати й говорити додільні речі вкраїнською, треба щоб мова відроджувалася! Бо йнакше її, нудну, справді доведеться квітчати здохлими кульбабами суржика.
Віддавати не наші ймення нашою мовою теж уміти треба, тонко показуючи, що воно  не наше. Даю навід: український Антонович є таки Антонович, а московський чи литвинський буде вже на "-віч". Наочно? І навпаки: український Макаров був-би Макарів, Державін став-би Державиним, бо так по-нашому добре, а в нас колись силоміць людей поробили "-овими" й "-іними", се-б-то ніби иньшими, від українців инакшими. Це коли Гумань стала лиш Уманню, а Хвастів  Фастовим для чужомовного благозвучия. Даймо на обраду: може готовий Макарів станеться Макаровим, як будуть відміняти, не скасовуючи. То звичаєм українських прикметників присвійних.
Чи так, чи йнак  аби не голосовдавання.
"Український тижню", будь українцем!

Жертва музики

Доктор Падлюччо в презентовному "Українському тижневі", "трохи заглибившися в історію", на невеличкій тій глибині дізнався, що суржик  то політична провокація ідеологів Щербицького і як утямок єсть наклеп, що за фальшивою ширмою ховає від нас народнє широкомов'я.
Брехня! Суржик  це струс і сказ, це наша програна війна за народню душу, це мука знемовлення, некумедна комедія, протинародня протиприродність. Я ще не бачив жадного осьпівувача тої ніби простацької мішанки, що він у своїй звичайній, письменній мові не говорив і не писав-би... тим-же таки суржиком. Просто це суржик просьвіченого интеліґента, то-б-то найгірший і найнебезпешніший з усіх суржикових мемів і морфів!
Щоб засьпівати щирим суржиком, треба наперед сопранізувати душу. Після такого "тимчасового" халаштання та душа вже чого не зможе, того не зможе. Але сьпівець чутиме оплески... витонченого смаку.

День рідної мови

 Яке сьвято ми нині сьвяткуємо! День рідної мови  не державної, рідної! Бо державна доля до нас примхлива й мінлива, не все вона прихильна. Бо державна мова не всім рідна, а кому рідна, то не завжди дорога, а кому дорога, то не завсіди впізнає він милий лепет, коли державнії уста промовляють. Бо, хто рідною мовою переймається, хто нею проймається, той нею й журиться.
Рідна мова  то превеликий скарб і кожне має в йому свого нерозмінного карбованця, свого антаклюза, инклюза, свою инслизу. Але всяк має до того скарбу власну стежку розвідувати й, скільки може, його огледіти. Рідної мови ми причащаємося, а до причастя належно готуватися треба, тож говіймо й ми. Рідну мову треба давати, але повинно її й брати!
Нам рідна мова  українська, й так нам пороблено, що аж надто довго мусіли кудись крадькома по неї бігати, а де вона лежала  не близький то був сьвіт! Цупили вночі, полапки в жмені бгали: не багато мацали, не багато й бачили. Хто випадком і мимохідного рубля прихопив, хто й на дуката чи цехіна розжився. Багато кому вбогому лиш зачовгана копійка з тої скарбниці дісталася, та й та десь дорогою випала, закотилася.
То що-ж нам тепера діяти  на той дріб'язок торгувати? Та ні-ж бо! Заглушену куколем доріженьку пробивати, поїджені шашелем двері розкидати, крадені в нас статки видобувати, в себе ховати. А потім  мова крам такий: що більше його вживаєш, то більше маєш, що густіше його роздаєш, то тісніше згромаджуєш. Обділяймо всіх, нікого не обминаючи! А хто не хапається як попівна заміж, хто того добра не зшукається, хто його раз-поз-раз не торкається,  буде як злодій. Злодій, що ходив до свого по своє, вкрав і розтринькав.
Така доля в українців  мова воює нами, й воюватиме, поки ми свого не засвоїмо. Хай день рідної мови буде за сьвято як не миру, то примиру!

четвер, 20 лютого 2014 р.

І хай мова говорить нами!

Усім депутатам і представникам, особам, прикрашеним нерідномовним і нерозмовним убором, слід згадати, що вони не намісники, не наказні, а, по нашому, заступники й оборонці, що стоять замісць людей і за людей. Бо як ми не говоримо вкраїнською, вкраїнська говорить нами!

Вдячний гимн

Слава Богу, що я не політичний перекладач і маю змогу подумати над своїм словом!

Як личить героєві

Герой живе не в натовпі, а в гурті, а коли таки опиняється в юрмі, то це тлум підбурювачів, паліїв і піджиґувачів.

У своє діло шиючись

Скільки раптом виявилося коло нас чи то летючих, чи то повзучих півхохлів, полухохлів, підхохлів, недохохлів і тожеукраїнців, готових хоч тепер роздирати, а як не дадуть роздерти, то хоч патрати Вкраїну, хоч пір'я дерти з неї завзято отими тупими нечистими пазурями. А під кігтями-ж не мапа паперова, а шкура жива!
Молю вас, благаю: по кривавій краплині вичавлюйте з себе хохлацтво, видобудьте зсередини хоч що-небудь щире, й живіть тим щирим, як самі знаєте, не стріпуючи над чужим добром линялими підрізаними крильми!

З давніх давен

Історія, хоч і яка бознаколишня, поки не пережито її, не стає дієписом, а лишається чином.

Небезпешне стоячи

Звикаєш до церкви як до сховища, та вона десь-не-десь повертається на стрільбище.

Ані руш

Революційною добою сказав був московський Тихон-патріярх: тепер умерти не диво, тепер важко навчитися жити. Проте й тепер, і завжди надто багато людей, що нізащо й ніколи не хочуть умерти, але й учитися жити, хоч ріж їх, не бажають.

Всяка неправда — гріх

Поширювання фейкової информації  це, по людськи кажучи, просто брехня. Але скажеш "брехня"  й ніби ляпаса даси потворному мереживу, що, всюди виснучи, цьвіте, як папороть, але цьвіте цілорічно. Даси ляща  а драглі собі й далі з манірним несмаком таки... поширюють фейкову информацію.
Мовці мовчать, натомість спікери озвучують оглушиву тишу правди шварґотливими своїми презентаціями.

вівторок, 18 лютого 2014 р.

Поезія зради

Коли гримить голос долі, лиш зрадники не мовчать: глухі до правди, вони далі на весь рот вигукують свої вигадки. Ми звикли жити серед безсоромних брехунів, що зроду-віку не зазнали не то що кари, ба навіть і простої догани від людей. Ми заворожені невгавущим гомоном їхніх сатанинських строф. Нас поглинає дрібничкове добирання розуму в нісенітному глузді їхніх чарівних примов.

Не тратячи зваги

Найбільше мужности потрібно на те, щоб жити без любови.

Сократ-християнин

Сократ-християнин усім радить братися: як візьмеш добру жінку  станеш щасливий, а в недобрім подружжі  будеш православний. Поки будеш...