Не так було по Хмельниччині. Тоді Руїна надійшла за козаччиною. Розкозачені повернулися до своїх ґрунтів із козацькими косами, затупленими на шоломах і панцерах летючого воїнства, й розшрубованими в бою ціпами, — а там, удома, вже не слобожанщина, а барщина. Не тому, що округа Бару там учинилася, а тому, що слободи зникли.
— Чиї-ж ми тепер, як не свої?
— Господареві люди!
— А хто-ж господар?
— Не твій то, дурню, клопіт! Ходи на стайню, діставай хлости за відлуку!
І так покотилося: знов коси, знов молоти.
Тепер не так, сталося те, чого й не сподівалися, колихаючись у мертвому морі надтерплячого нашого очікування. На руїні гідности козацтво з попелу й сажі повилазило. Якими-ж ті козаки до своїх домівок повернуться? І що робитимуть? А як сурми заграють, похіднії горни?
— Чиї-ж ми тепер, як не свої?
— Господареві люди!
— А хто-ж господар?
— Не твій то, дурню, клопіт! Ходи на стайню, діставай хлости за відлуку!
І так покотилося: знов коси, знов молоти.
Тепер не так, сталося те, чого й не сподівалися, колихаючись у мертвому морі надтерплячого нашого очікування. На руїні гідности козацтво з попелу й сажі повилазило. Якими-ж ті козаки до своїх домівок повернуться? І що робитимуть? А як сурми заграють, похіднії горни?
Немає коментарів:
Дописати коментар