Є люде геть уже свої — візьмеш такого до рук, спробуєш ним якого цьвяха забити, то так і знаєш, що наш, тут ізлагоджений: "made in Ukraine" — знати й без наличка. Але по вкраїнських базарах того краму не побачиш, бо все то на вивіз роблено. Чи вже там де по заморських крамницях беруть їх, пробують — то иньша байка: однак ніхто правди не дізнає, а буде брехенька.
Де-котрі письменники пишуть сутий наклеп на людство, але наклеп гостро спостережливий, тому людству доводиться й не вдається виправдовуватися перед такими обдарованими. Не обдаровані-ж теж клеплють на людей, але вже так, як смерть клепле свою косу: навально косити, маючи в очу саму ненависть.
На старших він дивився, бачучи всі влучення, на молодших — бачучи всі постріли. Тому вже не міг уявити себе ні з ким поруч — ну, хіба з тими, з ким уже якось раз були вкупі відстріляні.
Машина виграє в шахи в людини. Далі машина наступного покоління виграє в шахи в машини попереднього. Мій син виграє в шахи в мене. Він машина — це безперечно. А от я можу виявитися й людиною.
Важко визначитися любителеві античности: бути за ідійота в атенському розумінні — ганебно, в спартанському — небезпешно, в тебському — корисно. З Тебів пішли корисні ідійоти — таких усі люблять і цінують.
Алісу не цікавили книжки без розмов і картинок. Тепер нікого не цікавить ніщо — тільки розмови в роті й картинки в очах.
Чому я не Васко Нуньєс де Бальбоа, чому я на Тихому океані не перший европеєць, а останній? Дарма, буду перший на Атлантійському. Бо в усіх останніх він "Атлантичний" — окен щоденщини і застою.
На людей кишкають, але їх кишить: хоч вовна, аби кишка повна. Та кишка рветься й знов кишить, знову кишкають. Город як той город, але ніхто не ходить по городу, не питається свого роду, бо майбуття — за ґльобалізмом. Це коли все — один город, однак уже не город, а різниці, де ріжуть горло не овочам, а самому безшиєму ґльобові.
Краса мови, хоч і витворена за допомогою звуківні, стає для загалового сприйняття впень назвуковою: її просто ніхто не чує. На папері-ж її не видно, бо нічим нагріти писаних невидимими чорнилами рядків.
На мигах говорити є в сьвіті дві мові: французька (руками махати) і британська (на пальцях показувати). У нас у вжитку вже звісно, яка. От ви самі як воліли-б: щоб вам руками помахали чи на пальцях пояснили?
"Ориґінальний смак" — то якийсь уже новий чи той старий, набридущий? От вам і мова, зла брехачка. Як шинкарка: і не наллє без того, щоб не надурити.
Як не позаздрити сьпівакові, що сам себе не чує! Ті засьпівані очі, що не бачать свисту, тупоту чи й порожньої залі, а тільки притхле яйце, коли летить просто в лоба: вхилиться сьпівака й виводить далі незворушно.
Відколи я піднісся на крилах культури, тії крила, як дощем, обкапуються послідом од перших ластівок безкультур'я: вони раненько вилетіли й височенько занеслися.
Креативне дуже порядне. Принаймні достатньо порядне, щоб не назватися творчим. Бач, безхисте таке, а й воно свій звичай знає.
Gambetto в нас не прийняли. Зате перейняли московський "гамбитъ". Одзвичаїлися ми од тонкого, волоського — давно одзвичаїлися.
Переклад був дуже грімкий, упевнений, улучний — як той постріл у другу скроню: про самогубство, що иноді прахтикують де-які ненайменовані спеціяльні служби.
Беручи з-кулінарна, родзинка може бути в тім, що зварили й спекли кухарі. Нарешті родзинка може бути просто в роті. Саме тому, коли мене питають, у чому родзинка, я змушений мовчати. Бо кажуть: "Свиню хоч родзинками годуй, а все капловуха."
Чимало є слів, що без них уже ніби ніяк українцеві обійтися, а вони-ж у нашій мові чи не такі, чи не там стоять. От, приміром, спілкування — вже-ж не обійдеться, так розійшлося: тільки те й робимо, що спілкуємося, більше, здається, нічого. Воно може й правда тому, а тільки не та, що малося сказати. Бо спілкування — то не єднання, а роз'єднання. Всі розходяться по спілках: чоловік і жінка — одна спілка, а жінка й чоловік — друга. І як після того відбувати зносини? Спілк-спілк, а не виходить нічого.
"Мало", — так пише, — "я себе пощу." І чогось-то тут-же сьвітлиться ївши. Як на мій розум, то перше випости себе, а тоді вже показуй, яка пісна стала.
Давно прагну свободи в слові, уявляючи собі свободу органисти в соборі. Т'але якось із'ясовується, що свобода в слові — то воля в лісі. Тим то й доводиться жити з приказкою: "Я не органистий — не перебираю".
Намісць одного образотворчого, маємо в сьогочасності купу візуальних мистецтв: образів вони не творять, зате є на що торопіти, підпадаючи всиленню візій.
Була колись така гра народня — "в тісної баби" звалася: посідають на одну лавку й тиснуть іскраю, щоб середнє, придушене, випало. Тепер ми так гуляємо "в тісної душі": великі крайні душі налягають на серединні, ближчі до істини. Й щасливо налягають — так, що аж духа спирає.
Великодушними ми називаємо таки духовних людей: душі нікуди більшати, рости, як тільки в дух. Тому кругом чималенько осіб напружено душевних, скупчених у душі, але позамиканих там.
А "пілоткиня" вона, щоб не бути просто "пілоткою"? Ну от маєте, довиправлялися... За "літунку" мовчок.
Ми тепер усі живемо публічно, привселюдно, принародньо — як ті чесні протестанти зрілої буржуазної доби. В нас публічні доми без жаги, публічні люде без розпусти. Прилюдність без кари. Продаж без зради. Приватности й интимности нема де заховатися — хіба в маленькому, тісному лукавстві кругом публічної персони.
Ще як були ми козаками... то мали лицарство й чесноти лицарські. Не дурно-ж, розібравши слова virtuosness і virtue, випустимо на волю мужність. І високі прикмети античної доброчесністи арете (ἀρετή) неможливі без витязівства. То й не диво, що нашою добою лицарство-козацтво сичить, як м'ята пара, хлюпає, як зужиткована вода. А вже доброчесність... та й що воно справді таке тая доброчесність?!
Християнство — то таки концепція, й де-які чужі речі тичуться до його, як ніж до торби. Тому тим, хто полюбляє носити ножі, ліпше пхати їх за халяву: там улізуть.
Любов — це до першого справжнього цілунку. Тому, той, хто не навчився насправжки цілуватися, матиме вічну любов у своїй справжності.
Я просто хотів обмінятися з ними думками, але ніхто не брав моїх. Зате своїх наклали добрий віз ще й з потягом.
У неділю треба йти або до церкви, або на базар. По церкві на базар? Ну, після церкви який базар? Всіх продачух уже повиганяли...
Лиця Божого ми не можем бачити, а янголи й можуть, та не сьміють глянути. То-б-то відповіди ми не бачимо, ми — тільки питання: ті, хто питає. А що то за людина без нескінченного питання до Бога?
Я встромляю своє ім'я до лав мовознавців-народників — хай десь там аж позаду хору, просто влад роззявляючи рота.
Невідомо, чи полетимо ми на Місяць, а поки літаємо на луну: де яка залунає, то ми вже й пурх туди. Жадної луни ще не пропустили — а гомін, гомін, який іде від тої літанини!
У нас полюбляють "очолювати": було "ставати на чолі" — мало, аж кортить "очолювати". Ну, й на слово "ватаг" багацько маємо рівнознак: "ватажок", "верховода", "керівник", "керівничий", "керманич", "направник", "напутник", "орудар", "орудник", "передняк", "передовик", "поводар", "поводатар", "привідець", "провідник", "проводатар", "проводир"... Мало!!! Треба щоб на чолі — аж на чолі (не на лобі-ж!) написано: "очільник".
Дуже полюбилося оте "я проходив повз" — а далі крапка, нема нічого. Це щоб не "минати" так банально. (Ну, й щоб не "мимо" — ми-ж бо вкраїнці.) Є орієнтація й мета: проходив повз, проходив з. А я все чую: проходив-повз, тяжко проходив. І теж тому правда.
Коли ми кажемо, що час мина, то забуваємо додати, кого. А приказка підказує: біжить час, минає нас. Виходить, ми не в часі, ми невчасні. Треба обміркувати це становище. А потім уже чи то кидатися наперестріт, чи тішитися своє випадковою вічністю.
Правда не римується, але рима так правдиво звучить, ніби литаври до походу: хоч походом не виходиш, але бадьоришся аж увесь.
