Нема над тую болячку, що болить

У малої Вкраїни тяжко на серці, в великої Росії тяжко в шлунку. Більша істота — глибше пішло.

В одності сила

 От і довелося пережить оте таємниче чуття соборности чи, мабуть, ліпше сказати — передчуття. Передчуття тої соборности, що знають душі праведні, коли з янголами разом славлять Бога в єдиному поривові, подмухові тварної наснаги. Чи спомин того стану, що, певно, пережили вірні в Десятинній церкві саме перед тим, як вона мала обвалитися, або навіть коли падало склепіння, небо розкриваючи. Це ніяк не схоже на одностайність орди, що з однієї стайні виводить кожному другого й третього коня, щоб чим-дуж дмухнути на шарпанину; на табунну однодумність, де одна-єдина думка суне, наче гусінь, землею, намацуючи чужого клаптя, щоб загарбать і з собою взять у домовину; на німотну однословність юрмиська, що роздирає иржаву горлянку в єдино потрібному "тут тобі й ГАК!".

Хоч не гадалось

Ніколи не думав, що пишатимуся з того, що я — один із мільйонового війська. Але сталося.

На прізвище Поторчук

Потерчата видирають у гнаної неньки-України хто що потрапить ухопити. Про віщо їм, неситим? Про що їм, неживим?

Процьвітає в лісі папороть перната

Як буде друга державна мова, то буде й друга держава. А перша держава виринатиме з Київського моря, як цьвістиме папороть — мало хто годен таке побачити, хіба зачаровані з гурту вірних.

Нерівний ґнотик революції

Здарні поети гинуть, повставши, а нездарні ласують овочами революції й не бояться отруєння.

Четверта сьвічка допалала, нім договорили

Мова потерпає від того самого, що й віра наша дідівська, — від академічного богослів'я й пієтизму. З академією ніби все ясно: хто свою мову й звичай знає як рідне, завсігди дасть на добридень, хоча в українськім ліцеї старанно вчать казати "доброго дня". А мовний пієтизм — це віра в те, що досить і того, що ти говориш саме вкраїнською; що балакати по своєму, хоч і аби-як, — то спасенне діло. Читаєш сучасну вкраїнську книжку, і хочеться пурхнути геть із сухої словесної гілляки, й уже весною повертатись у вирій.
А от обрядовір'я мові, на відміну від церкви, аж ніяк не вадить: кожному слову можна й треба ставити сьвічку. 

За небесних і вічних

На наше щастя, маємо добріський кавалок народу, що 700 років не жив ні за чого московського. Їм невідомо, що Київ, хоч чоловічого роду, але мать городовъ русскихъ. Вони не підвладні не то що пропаґанді, але навіть і чесним новинам; бо там, де вони рубають, будують і пасуть, часом і радіва нема, а як є, то за роботою нема, коли слухать. Саме вони, не прочитавши жадного рядка з Донцова, не кажучи вже за Липинського, 19-го лютого від знайомих дізнаються, що в Київі хлопці стоять за Україну й там стрілятимуть, 20-го вже стоять поруч із хлопцями. Це вони ніяк не можуть забути рідної мови, мови вічно загарбаних. Їхні діди, замісць іти до військомату на велику ВОВ, завертали до лісових вовків на маленьку войну, не журячись пам'яттю чи історією, ніколи не належачи до тих, хто за брехні пам'яти чи хиби історії готовий бити й убити. Це — ті, хто є, це — ті, хто завжди буде.

Велика пісна гадка

Звісно, тепер піст: ані радощів, ані веселощів. Але й воювати нас Великим постом — то вже занадто. Цікаво, чи здають собі з того справу наші суворі й швидкі сусіде? Бо в їхній салдацькій пайці посилена ковбаса, а ми саме охляли, постуючи, — прийдуть і заберуть миску із сочевичною юшкою, що самі-ж нам і дали за першенство?
Читаємо Псалтир — там воріженьки вилазять із кожного вірша. І Господь знає, що з ними робить...

Без гетьмана військо гине

Достоєвський переконливо довів нам, що можна не мати спочуття до більшости народів, але в більшости народів зажити спочуття. Бо ми любимо Достоєвського не за те, а за те, — й не треба плутати Божий дар з яєшнею!
Коло Достоєвського можна поставити й іще шерегу постатів. Але ніхто з них ніколи не був за  головного командувача.

Частина на відпочинку

Нічогісінько немає злого в тому, що з когось — ідійот. Ідійоти — відпочивники людства, просто хтось спочиває всеньке життя, а хтось і коротко перепочити не хоче — аж здоровлю шкода. Злі, невдоволені відпочиванці — ото біда. Але клієнт завжди правий.

При добрій годині всі куми й побратими

За путящих часів ми живемо! Багатирство саме заробляє гроші, саме-ж і розподіляє те надбане між жадними й нужденними на ярмарку людолюбства — кому скільки треба. А кому не треба, той може бути вільний. І ніхто не мусить собі сльозами хліба дороблятися!

Заслужені й народні

Ми, православні, мусіли якось пережити радянську добу, даючи собі раду з тим православиєм. Відтоді серед нас більшість простих. Але є межи нами, як ото колись між артистами совіцькими, також і заслужені, й народні республіки й, на сам кінець, народні православні СССР. Простий православний, чимало запізнившись, приходить до церкви, стає в довжелезну чергу до любленого всіма панотця, й години зо дві чи й зо три читає повість спокути й гріха по рухах спини заслужених і народніх попередників. Після того простий православний нарешті висвистує стислу сповідь свою, як той потяг, що от-от у даль загуркоче.
Є ще майстри, заслужені майстри й майстри міжнародньої кляси, але ті здобутки — то вже незглибима глибина, як у плавців чи норців. А ви думали — пірнальників? Ні, пориначів.

Усе, що треба, й усе, що змога

Один мій знакімський пропонує по всіх місцях приходу з Московщини й відходу до неї розвісити яскраві парсуни Степана Бандери, розкласти на ятках твори його й за його, а також инчу довідкову літературу. Це будуть знадоби до вивчення того єдиного, що так вичерпно визначає наш великотерпний народ.
Від себе можу додати, що цей рік нам, сьвідомим українцям, треба народити синів і назвати геть усіх Степанами. Чим іще можем уподобатися?

Гучна порожнява

Як чоловік у Бога вірує й може чарку належною годиною випити, то такий чоловік виявляє в єднанні всю повню власних духовних і душевних сил. Хто лише п'є чарку без першої умови, заховує повняву хоча-б у зброївні душевної снаги. Хто в Бога вірує, має право жити й без чаркування. Але про що балакать з невірою непитущим?

За витрату й виснагу

Як-що книжка не містить знадобів до пізнання мови, не дає хоча-б ґрунту для виховування мовної звичайности, то така книжка існує безпідставно. На жаль, саме в нас маються в гаразді такі книжечки просто через брак первісної пристойности. Читання тих видань призводить до витрати й виснаги дорогоцінного.

Навзаводи

Я цілісіньке життя чим-дуж тікав від політики, ховався від неї в православ'ї й українстві. Але православні вкраїнці не можуть поки-що втекти від політики, вона занадто швидко за ними бігає. А щоб сховатися, треба перше таки втекти.

Правду сьпіва, як не бреше

В українській культурній клясі така біда, що діти нерідко гучно зраджують варте діло батьків. Не хочу називати ймен — вони надто добре відомі. Саме прилюдність таких випадків образу й одразу скривджених дітей обертає в суту зраду. Так уже нам пороблено!
Але сама культурна кляса хибує на те, що не може жити ні в підпіллі, ні в запіллі. Вона покликана вести й кликати багатих і діяльних, стояти лановим і дорадником коло великої галасливої роботи.
Балачка це не порожня, бо ми приміряємося до загрози, коли фаховим українським женцям може відібрати жниво. Не дай, Боже, звісно! Але от я приглядаюся до своїх культурних ґрунтів: два імперських, як двері в зраду, й один найдорожчий загрожений свій. Скаже пан-меценат: нет такого языка, мужицкая речь, отказать! І що тоді? Знову тюпки Гоголеві вслід? Це ще гаразд, як Гоголеві, а ну, як хисту лиш на зраду й стане?
Ми живемо такою добою, що найпростіші вигади, ніби приречені на посьміх і забуття, ні сіло ні впало знаходять своїх послідовників. Може, доведеться понизитися й, як думав Стус, робити коло землі, та ще й дурних сільськомовних нащадків навести цілі череди? Хто сидітиме на землі, нишком злидні виплоджуючи, той і держати землю зчорнілими пучками буде, а за ним і нащадки його, кревні наступники. Бо ті, хто мусом обере утонченность и изукрашенность, уже напевно плодитимуться лиш у переноснім розумінні.
Маячня? Хай іде, як ідеться? Добре, як-що так!

Уважні й обережні

У метро безугавно просять: будьте уважні та обережні. Ніби мудро: поважаємо одне одного саме за уважність й обережність, більше й нема за що, надто в наші дні. Але найлюбленіший наш сполучник — то "і", він і в московській такий самий, отже, якось воно певніше. Чого-ж тоді "та обережні"? А, того що й найнеобережніший мовець розуміє: в українській треба уважніше, ніж там, де звукозлука "ы-и-о" (внимательн-ы-и-о-сторожны) цілком спокійно висьпівується. У нас же-ж милозвучність, у нас чергування! Й малесеньке, задушене "й" на свойому місці. Але в перевчених мовців його майже ніколи не видно, не віриться їм, що можна покликати Ганну Йванівну, показати гори й озера. Будьмо-ж уважні й обережні!

Без угаву й упину

Що на сьвіті швидше за все? Дурне питання, еге-ж? Тоді чого це в мові наших земляків так рясніють слідки того приспішення?
Зайдімо з иньшого боку: що таке поправна вкраїнська літературна мова? Ще дурніше питання! Відомо-ж, це — вправний переклад із московської! Тоді як перекласти "скорее всего"? "Найскорше", "найшвидше"? Ні, чомусь виходить "швидше за все". Ну, "мабуть" і "либонь" — недобрії люди, тут ясно. "Певно"? Не те чи не зовсім те, так вам скажуть. "Найімовірніше" — занадто по вченому. Найпевніше, треба таки спекатися отого швидше за все, тільки поки що неясно, яким чином.

Господарча кара

Економічні санкції для Москви й для нас: поки гладкий схудне, то худий здохне. На жаль. 

На ґвалт б'ючи

"Вільно володію українською мовою!", — гордо запевняє багато хто, зокрема ті, хто вкраїнською воліє не говорити. Ніхто мовою не володіє! То мова вільно володіє тими з нас, хто є гідний такого володіння. Таких служебників надто мало, більшина перебуває в кріпацтві або й рабстві в мови.
Мова — первень, важливіший од стихій. Там, де немає вже земних вогню, води, землі й повітря, є мова для звернення й спілкування тих душ, що вже вийшли з падолу повсякденщини й дослухаються до голосу громохмарної гори.
Повища заява ще й витворена для тих, хто волів-би нашу мову брутально запірвати, чи заперечивши саме її існування, чи стриноживши її поверненням до для неї колишніх, а для теперішньої московщини чинних рис. Як бачимо, ця ґвалтовна спроба не вдалася, бо потуга мови далеко більша, ніж гуртове зусилля ґвалтівників. Мова випручалася й загнала кривдників по груди в рідну землю. Але вони й далі камінно наполягають: "я вільно володію". Язик ще мимоволі ворушиться, але руки вже скуті в таких "володільців", "власників", "владників" і "посідачів". Вони й слів таких не знають і не визнають, але слова в'яжуть і їх, самозванчих своїх "полупанків".
Тому мова б'є і б'ється там, де мовчать, удавившись своїм м'ясом, гармати.
 

Горе з розуму

                                  ...К свободной жизни ихъ вражда непримирима,

                                     Сужденья черпаютъ изъ забытыхъ газетъ

                                     Времянъ Очаковскихъ и покоренья Крыма...

Як-же ми старанно вивчали ту велику клясику, як-же встигли з нею злюбитися! Ну, й що це нам, дурним, дало? Де в нас Очаків, де в нас Озів? Гаразд подумаймо, перш ніж хапливо відповідати. Питання-ж бо — золоте!

Ті грибоїдівські газети — вічні, як скрижалі. Їх можна розгепати, але тоді доведеться дертися на гору за новими. Гора буде не сьвята, але буде гора. Газети часів підкорення Криму вже пущено в продаж, їх знов доводиться читати. Вільне життя напитало собі непримирної ворожнети. Знов спливло, як потопельник, давноминуле слово Новоросія.

О, ті слова! Ще один клясик пророче помилився! Треба було Гамлетові гратися в слова, а не бавитися мечами — була-б уже давно квітуча Данська імперія замість гнилого Данського королівства. Как будет, скажем, по-ихнему "кот"?.. Ладно, а "кит"?..  А китов у них нет и быть не может! Даже катранов! Кстати, как будет по-ихнему "катран"?

Не старече це в суддів — вічне! Вічні судці — ось вони хто! В Озівській фортеці може засісти хто завгодно, хоч і сам матрос Кішка — ворог є ворог! А як-що ворог не здається, його знищують! Питання від українців: а коли здається? Правильно — теж знищують!

Вічне місто? Ясно-ж — Очаків, ніякий не Рим. Миколаївська область? Це-ж якого Миколая? В Адесі кому пам'ятник стоїть? Потьомкінцям? А от і не вгадали! Ті потьомкінці-землячки, якби їх хто спитав, то могли-б і до вільної від червивого м'яса Вкраїни договоритися! А Катерина стоїть, де хотіла стати!

Отже, змія історії заковтнула свого хвоста. Заковтнула — й не вдавилася! Історики на Страшний суд не підуть: то — не про них справа. Не дожидають Страшного суду й любителі великого й величенького: то діяльні люде, апокаліптичні настрої їм геть чужі. Вони розлядають наше спільне майбутнє у дальновид.

І шкуру, й душу

Виколупати з брата душу далеко цікавіше, ніж злупити з його шкуру. Але вийняти душу треба так, щоб і шкури не попсувати: шкура піде на полковий барабан, а під барабанською шкурою засушено торохтітеме ще й душа. І бити не треба — сама у наступовім русі заторохтить.

Тихо без лиха

 Як-же то мудро сказано: я їм добра не зичу, худа не мислю! Бо може так статися, що їхнє добро — то наша згуба. Але худа не мислимо навіть і, як-що, крий Боже, шаснеться в наш бік оте чуже щастя. Бо таки ще може Господь благословить одним тихо сидіти, а другим — тихо бути. 

На село від дідуся

 Один дідуньо дізнався, що цар його країни хоче виряджати військо на село сусіднього краю. У тім селі дідуся дуже любили, але багато хто думав, що старого вже й на сьвіті немає. Ні, жиє — на злість смерті страшній і косі замашній! Многая літа тобі, дідусику!
Загибелі старенький не боїться. Давно живе, війну бачив, нехай-же й прагонуки пороху посушать. Літа зігнули дідуся: приглянувся й принюхався він до землі. Знає в тій землі ляду, що кожен має підважити, а йому вже — скоро. Та й війна та неблизька зо смертю своєю: будуть стрільна розриватись глухо і дрижать у вибухах земля таки далеченько від тихенької московської хатки. Тому без глухого страху й німого докору підписав він граматку, царя вітаючи: бий, синашу, тих селюків за свободу й нашим, і вашим.
А на селі війни бояться. Не лякайтеся, дурненькі! Всі там будемо! Всі там стрінемося, обіймемося, розсудимося! Слов'янським братнім звичаєм одне одному кісточки перемиєм!

Наука від історії

Українці, погані учні, намагаються згуляти час, присьвячений "уроку россійской исторіи". Але суворий навчитель байдикувати не попустить. Задніх пасти не дадуть, — тебе, заднього, пастимуть.

Не дай спати ходячому, серцем замирати

Скільки людей примудрюється любити нашу державу (з дуже малої літери), любити Україну (з невеликої літери), не люблячи власне українців. Про це навіть не замислюються. Будь жителем України, мовчи та диш. Як-що для справи миру вкраїнцям треба знепритомніти, обмертвіти — хай так і буде. Як-що треба придушити дух, що тіло рве до бою, урвати те, що рве, — нехай собі. Може, пообіцяти, що ми більше не будемо зчиняти колотнечі через дурну волю, лукаву правду, захланне панство? Чи добре там, де нас нема? Особливо, як-що там — це таки тут?
Пожартували для розваги з державною мовою — чи того не досить? Хай сидить у кутку, мовчазною калікою сидить, хай розкидає свої папірці й нехай збирає їх! Найпередовіша просьвіта для вкраїнців — то наука про те, що просьвічена людини має вкраїнство покинути. Так? Чи инак?

За дописникарство

Я колись назвав свою працю "бльоґом", а тепер схаменувся. Звісно, "бльоґ" — слово красне, незвичайне, поправно віддане й засвоєне. Але чи так конче треба позичати? Бо-ж маємо добру основу в слові "допис". З нього можна вивести "дописника". А з цього останнього — "дописникаря" й "дописникарство".  Хіба-ж не слушніше буде? Трішки довше, ніж "blog" і його похідні, та для вкраїнського добра можна й потерпіти. До (we)b-log проситься "журнал" з "журналістом" і "журналістикою", але ці слова вже дуже заклопотані.

Щоб вороги мовчали й сусіде не знали!

Сусідоньки затято гортають прижовклі сторінки нашої історії — половину повидирали, невидерте-ж забризкали нетерплячою слиною. Майбутні читачі хоч-би не потруїлись! Одного не можуть втямити: слово "вкраїнець" — найгірше з усіх, де там тим мацапурам — мазепам, бандерам, петлюрам. Однак, настане час, коли гарикне Той, що в Скалі Сидить: та то-ж українці! І все буде ясно. Бути українцем — не хохлом, не малоросом — найтяжче блюзнірство в кодексі москвоненависництва. В українській мові слів "хохол" і "малорос" навіть нема — живцем здерті з бурлацького язика. Як дійде до назвиська, то "на мовє" й покликать тих падлюк не потрапиш, де їх тоді шукать на розправу? 

Візаві й проти́ очі

Навіть як-що, крий Боже, наш східній кордон проляже під Васильковом, як колись із половцями, все одно вимагатимем візи — візи совістійської.

Радість пиволюбова

Цього літа проти нещадного кримського сонця сушитимуться, як тараня, солоні від сліз, протяті українські душі. І кожна душа — самотня в своїй скорботі. Десь там торохтітиме висушеними зябрами й моя. А до тих душ уже й пива наварено — золотая бочка. 

З медичних міркованнів

Нам усім видалили апендикс без апендициту. Втяли паростка, не дожидаючи не то перитоніту, ба й запалення. Не то запалення, ба й запалу. Щоб не паскудити життьової правди, анестезію визнали за недоречну.

По свойому не знаючи

Ми намагаємося порозуміватися з Москвою по московській, виясняючи видиме непорозуміння з приводу нашої мови, землі та волі. Дарма праця, пане брате! Сила носія мови в тому й полягає, що він може не зважати на мимрення чужинця.

З пташиної високости

Звертає на себе окрему увагу скрізь виголошувана й проголошувана потреба на збештання (профанацію) й заогиджування (десакралізацію) чи заяложування (секуляризацію) поправної вкраїнської мови. З пташиної мови волелюбців вона має перетворитися на поясненне патякання лакейчуків.

Здобули людських прав

З'ясувалося, що існує два людських права: право потуги й право звитяги. Що-до решти: якби так малось, як не мається, то що-б то було!

Дописи незнаних

Читаєш і з дива не виходиш: і за віщо вони нас так ненавидять? Чи не за гроші, бува? Добре, як-що так: хоч хтось на цих негараздах запрацює щось, підможеться та й візьме таки Наталю.

Почім коряк лиха?

Совіцький чоловік звик боротися й перемагать у п'яному сні. Його розкачали, збудили, не дали похмелитися. В очі зирить нездоланний ворог — дійсність. Бути чи не бути? Вмерти? Ні, заснути!

Курчата лічать восени

Цікаво, скільки людей причащалося сьогоднішньою неділею в Криму? Перед рехверендумом? Після рехверендуму?
Пригадую, як причашався по порожніх кримських церквах: Симферопіль, Севастопіль, Ялта, Ливадія... Після напхом напханої рідної Деміївки це здавалося найрозкішнішим призволом: свої, своє — тільки що люде не товчуться.
Про що молилися сьогодні: оборонити від химери чи від холери? Чи приймають дарунок на Великий піст? Чи накриваються триколірним покровом? Там багряне — царське, там біле — сьвяте, там синя, розлучена з жовтою, смуга.
Чи просили, щоб не розшматувався двоголовий візантійський простоволосий орел? Щоб літав помалу?
Курчата лічать восени.

Сватання повз Ганчарівку

Імперія їде бучним поїздом, їде сватати чи то ветху, чи то вже мертву тьмутараканську наречену в похилій хатині. Імперія везе коровая — ось такого завбільшки, ось такого заввишки! З маком коровай: кожне зерня — маленьке, але горде імперське "я". Імперія дорогою знічев'я колупає коровай — макові зернятка хвацько висаджуються на масні чорноземи. Не проростуть!
Імперська валка лишає по собі Авгієві купи гною: коняк, корівняк, кізяк, кур'як і навіть мишак. Чорноземові — користь і вигода. А перли, що їх чорноземний народ кидав перед свинями, баранами, цапами, — не пропадуть. Ми — село, ми до гною звичні.
Ми — дорога, ми переїжджих бачили.

Курчине весілля

16-те березня, щоб не забути. Вранці причащався, ввечері пособорувався. Великий піст — великий смуток. Але й неділя — Христос воскрес. День Антонія й Феодосія Печерських — багато Дніпрової води спливло, стоять на мощах Дніпрові гори. Соборність і соборування — дві схожих слові, причетність, причастя. Неділя — дозволено пити вино. Але вино смакує як вода. Проти чуда в Кані Галілейській.
У далекому тепер Криму теж, здається, нині весілля. Постом не вінчають, але совіцьким — байдуже. За шістдесятьох курортних літ ані звичаю нашого, ані мови нашої не дізнали — тілько гекають і шокають, як ті гуси. Дарма! В нас кажуть: кому весілля, а курці смерть. Ізнов протидиво: серед смерти курка гуляє бучну свою свайбу. Курка з одрубаною головою гасає підігрітим степом, вибігає до прохолодного моря: гуляй душа без кунтуша, бо казав пан — кожух дам. Але й на такому весіллі — курці смерть. Вона просто ще про теє не відає. Та й відати нічим: гребінь дарма, як голови нема.
А ми втратили, ми трохи вмерли. Оживем?

Казка про мертву царівну

Крим — то отруйне яблучко, що московська царівна надкусила. Не ми труїли, не ми давали. Було кому. Але даремно спотикаються в тайзі коні семи багатирів. Пізно.

Двоїстий звичай

Подвійний стандарт мав-би нас обурювати, але натомісь викликає шанобливу покору. Поважати доводиться, хай і не хотячи, подвійний стандарт і за вчене слово, й за мимовільну двійчасту його взірцевість і взвичаєність. А от коли назвеш його "двоєдушністю" — відслонюється завіса. За нею, при стіні, дві душі стулилося: одна лукава, друга — нещира.
Лукавство — то найбільша хиба homo sovieticus. Ми йому ту звичку вибачаємо, бо справа стояла так: хвальшивство або смерть. Стояла, але більше не стоїть. Зате й далі п'яно стовбичить двоєдушність. Що вона п'є? "Подвійний руський стандарт". 

Отечество на язиці

Усім відомо, що слово "патрійот" не потребує жадного вияснення, навіть і перекладу з чужих мов не потребує. Усюди це слово однакове, "patria" — батьківська й прабатьківська земля, батьківщина, вітчизна. Додавати до патрійота пояснення, що він "своєї землі" — кумедна обмилка. З усім тим, харківська спілка любителів рідного краю мусіла назватися "Патрійот України", бо на великому клапті Вкраїни справи стоять так, що сказати просто "патріот" — мало, треба з'ясування. Того, що деякі старі батьки й діди з прилеглих показують своїм синам і внукам, каламуть старовини згадуючи, що їхнє було й отам, й отам-о, й онтамечки. Тому й кажемо: тут моя земля, вона Вкраїна зветься й у законі пишеться.

Ґвалтовний образ

Не відцуратися рідної мови — померти без розуміння, але й без німування. Ще вчора здавалося, що то — не сьогодні.

Дипльоматична академія

Кожен дипльомат мусить усьвідомлювати, що в міжнародньому житті бувають менти, коли капут приходить так хутко, що навіть "короткотермінова перспектива" сказати не встигаєш.

Одностайне клекотання

Кубанське козацтво за переваги кубанців-українців усім військом попросилося було під гетьмана Павла Скоропадського руку. Гетьман кубанців привітав, але не взяв — бо, бачся, не в час.
Ет, треба було брать! Ста років не спливло, а кубанців-українців і не чуть уже. Зате просто кубанці самі прийшли в Україну. Прийшли добре давать, а потім усе забирать. Щоб і не чуть було тої зловорожої мови, що так натерла вуха їхнім землякам із Внутрішньої Московії.
Цікаво, чи припаде кубанцям до смаку суржикувата гутірка? Чи всім мовчать, поки зуби стирчать? Хай реве та стогне той, кому належить, — Дніпр широкий! А з київської кручі, з Володимирової гори підголосить Дніпрові, ревне стоголосим стогоном — Кубанський козачий хор.

Трудно догодити

Десь читав, що переможні муравйовці мордували в Київі не лише за шараварництво на кшталт вишиванок, Шевченкових образів і вкраїнської мови. Діставалося й за південну, немосковську вимову в правильній річі. Симпатикам важко було вирізнитися з-поміж тих, кому — смерть. Хіба що д-у-у-у-же письменним.
— Стой! Кто идет?
— Шо значит хто?
А стрічечок вночі не видно...

Охочі

Зло тягне за собою на лови всю зграю дідуганів-хортів: геть усі на смику, ніхто в буді не зостався. То правда, що не підбіжать сиві, не вкусять беззубі. Але так думає довести, що Ловець — вічний.

Усім наділена

Сама Пандора не відає, яким мотлохом напхана її скриня, що в поденках, і який чмир на самому споді. Не тямить, але цікава знати, й сподівається, що до Надії ніхто не дориється.

Доводячи до пуття

Орієнтовання — це не йти на Схід, а знати, де Схід, і ходити своїм робом. На своїм стоїмо — на своє повернемо.

Мир — хатам, війна — палацам

От і все: війни не буде. Можна вмерти спокійно.

Вістка любови

Я люблю NN за його незаперечний акторський хист. Я люблю його за мужність і красу. Я люблю його за чарівний голос. Люблю за те, що він — з роду вкраїнець і з українкою одружений. За те, що народився в українському селі. За те, що живе цілий вік у Москві. Що говорить, те, що думає, і говорить одразу. А найбільше люблю тому, що нам, українцям, Господь заповів любити своїх ворогів.

Elephants never forget

Українці раптом спом'янули всю свою історію, пригадали й закарбували в пам'яті. Московцям згадувати й пам'ятати не треба, бо вони самі — історія. Московці, як ті слони, не мають природніх ворогів, хіба намарених, бо московці — самі собі.
Але харчовий ланцюжок — невблаганна річ і має стирчати комусь із рота.

Après nous le déluge

Коли під старосьвіцьким радівом чи під новітньою голубою скринею жіноцтво зачинало хлипати, мій дід Микита казав заспокійливо: "То вони придурюються!"
Тепер де-які актори, як той Нерон, хочуть — і можуть! — придурюватися до кінця. І є скус придурюватися саме Нероновим робом. І в смерті, еге-ж? — який актор умирає? Бо після смерти — вже напевно буде потоп.

Маленьке й важкеньке

Давидова перемога над Ґоліятом — суто поетична: народ мій є, народ мій завжди буде. Певен, що славним воям филистійським мова отого мізерного племени була гидесна, а надто тому, що була півпойнятна, се-б-то невловима. І ті пісні... Ну, "А мій милий вареничків хоче" — це ще так-сяк, пореготатися можна. А "Ой, летів орел" — це вже ой. А таки Давид зміг, а велет знеміг. Але теперішні филистії — вони ще й філістери: на герець подивляться, але не розійдуться. Доведеться лупати далі.

Сила-силенна

Що то за звичай такий на Москві? Хоч-би яка капость трапилася, одразу знаходиться цілий курінь піднебесних духовних діячів, готових під нею чистенько підписатися. Що воно за знак? Духу мало, а діячів — безконечна безліч, тож треба до всякої картинки прикластися.

Ненарожденні земляки

Генієві твори, виждавши по смерті поважний час, ховали в коментарях академіки. Сьогодні-ж ти тільки писнув, сам не встиг збагнути що, а тебе вже бджілки-сьогочасники заліпили приписами до твого допису, замурували в гробі небуття. Про що вони гули? Байдуже! Головне, що тебе не чуть.

Велика проба, браття!

Шевченка взяли в салдати з правом вислужитися в старшини, проклали йому кладочку через громадську прірву, але він тудою не пішов. Хто-ж його засудить? А ось иньший тип щабльового интеліґента: не дізнавши муштри, в казематі не бувши, пороху не нюхавши, радо вітає війну на чужій землі. Пороху, він певен, так і не понюхає, а сірку нюхати — зажди напоготові. Хоч вічно! Слава! Слава! Слава!

Цикута спасіння

Нещасливий і мудрий — то вбивча злука.

Мерзле підґрунтя

У сьвіті все так швидко плине, так скоро минає, що здається, ніби стоїш на вічному льоду.

Не з каменю, не з мармору — з простого заліза

Гадаєте, тільки моєї чемної мови ніхто не розуміє? Послухайте людей у натовпі: там і тої корчемної зрозуміти годі.

Доспіваючи в правді

З правдою жити не випадає, за правду можна лиш умерти.

"Бабаків день" чи "Дзеркало про героя"?

Уже вкотре втрапивши в історію, починаємо чухати потилиці: знов за рибу гроші, déja-vu, як-що по вченому. Але мало того, що все це вже з нами колись було — знов і знов, ніби дзвін бемкає, трапляється те саме в найдрібніших подробицях. Наче проживаємо безліч разів той самий український історичний день. Що-правда, инколи прокидаєшся, й здається, що дадуть трохи пожити поза історією. Довго це ще ніколи не тривало. Раз — і бабак свиснув, історична весна. Знов Шевченко, знов псальми Давидові. І все напам'ять.
І фільм такий був року 1993-го — "Бабаків день" (Groundhog Day). Оповідку придумав один буддист. Там нікчемний герой застрягає в одному непотрібному дні мізерного свого життя. І поки не виправить він усенької своєї карми, додому ніхто не піде, самі себе затримуємо. Але Білл Мюррей усе залагоджує. І дуже мило! Одно слово — лірична комедія.
От і в нас ізнов — "Бабаків день", крилатий вислів по всьому сьвіту літає. Але чи ми опинилися в ліричній комедії? Видне діло, воно так у розумінні певних кіл глядацьких, але ми в кіні, нам не чути.
Гадаю, півзабута стрічка теж по своєму буремного року Божого 1987 "Зеркало для героя" — сорочка ближча до нашого тіла. Ми — не бабаки, і, здавалося-б, це довели. І героїв, слава Богу, знову маємо.
Це кіно славетного на Москві чи не вкраїнця родом Володимира Хотиненка — зовсім не про вкраїнство, але творці фільму, а, отже, і знадоби до його творення — не без нашої підіплічки. Тут герой Сергіїв Колтаковів і собі перебуває той самий день без кінця й без краю, й узадовзі перед працею нелюбих Москві гамериканців, що першими були, як звісно, тільки на Місяці, та й там не без гріха. Споглядаючи себе в дзеркалі часу, герой доходить висновку, що слушно прожити минувшину неможливо, можна хіба її полюбити. Для героя й авторів фільму Вкраїна — теж минувшина підтятого СРСРу.
Але хронотоп — Донеччина. Ми-ж тепер знаємо, що на Донеччині минуле — вічно живе. До того, донецьке колишнє — це, як тепер виявилося, наш спільний український спадок. Десь там, під териконами брехонь, спить мало не вічним сном щира правда всіх пригноблених і бідних... нашої Вкраїни. Відкиньмо те, що стало на чергу дня, й перегляньмо те кіно. Після тієї — знов тієї. Нагадаймо козі смерть — і, дай Боже, ще вона поживе... Маймо геройство зазирнути в героївське сьвічадо.

До біди прибідок

Слово "загарбник" давно вже здавалося недоречним історизмом або приблудою з чужої політичної лексики, тому, коли зненацька почалися захоплення, комусь спало на думку казати "захопники". Немає певнішої себе істоти, ніж теперішні мовні редактори. Але, хай що вони там пишуть на своїх суфлерах, загарбники таки є, і, на жаль, без лапок. Не подобаються загарбники? А кому-ж вони до шмиги? Але немає захопів, немає захоплювальників. Зате маємо захват, захоплювання й остаточне захоплення, забрання, самобрання, займання, гарбання, загарбання, грабунок. А чинять те все, крім нелюбих загарбників, ще й загарбачі, займачі, заборці й самобранці. Смуток бере, але ці слова нам тепер стануть у пригоді.

Обмарило

Нашою мовою говорить чимало людей зовсім глухих до словесної краси. Але почути хоч-би й у їхньому некрасному вжитку хижий клекіт замісць солов'їного тьохкання й гаспидське сичання намісць калинової сопілки може тільки біснуватий.

Заживаючи життя

Одержувати задоволення можна набагато довше, ніж мати втіху. Тому й плекається перше, а не останнє. Але є небезпека, одержуючи, надовго забавитися на пошті.

Наше зверху

Українство звикло вбиватися в потугу, гартуючись на згарищах після побоїв, шаленіючи в путах зради, звиваючись на стрімких списах цькування й підцьковування. Тому й у смерті, ба навіть після неї, все важиться воно сподіватися життя і волі.

У супрязі з Шевченком

Нині, саме сьогодні, обминути Шевченка можна лиш із превеликої охоти, предалекими городами. Шевченко У супрязі з Шевченком випроба на вкраїнство: українець Шевченка ніколи не заперечить, українець, хотячи чи не хотячи, а більше надихаючись і сповнюючись завзяттям, живе з Шевченком. Шевченко робив і робить, і ще зробить для нас невиповідно багато. Чим-же будем дякувати? Помолімося за раба Божого Тарасія, гаразд помолімся!

Друга річка

Дві нації стоять, розділені кордонною річкою усім відомої спільної мови. Стоять, спльовуючи в воду.

Вузька дорога чи глухий кут

Треба до Бога, треба до Вкраїни. До Бога — тісні ворота, до Вкраїни — високий перелаз без приступки. Як удертися? Як видертися?

Густа верства

Еліти, еліти, ви — як тії діти. Дай вам їсти-пити, викохай-вигляди. А ви все коверзуєте-вередуєте, живете своїми забавками-забаганками. І мати вас доводиться, скільки Біг дасть. Тому й не еліта ви, а — еліти, і багацько вас є. Про колишнє, про минулє, про батьківщину-предківщину — байдужісінько вам. Якого батька вам горе, чи до вас воно тичеться? За виграшку. А живитесь молодо, жваво — знай підсипай. І виходить, що в нас — суне облавом елітарія.

Похмурий театр березолю

Вшановуємо слово, але забракло слів: заговориш по своєму — візьмуться втихомирювати "миротворці", скажеш по московській — накличеш собі оборонців. Сьвяткую мовчки.

На многая і благая літа

Дай Україні ще двісті років, Тарасе, і ми тебе вирозуміємо!

Потихеньку та помаленьку

Більшість розбійників так і висять на ліву руч від Христа. Тож, напровсяк, не будьмо розбійниками!

Стовп істини

Під мирний час ми пасемося далеко від піднебного стовпа істини, заходячи так далеко в шкоду, що вже жаден пастир не займе, що вже й крайчика того стовпа не видно. Але минає впокійний рік — і війна заганяє нас притьмом на самісінький верх, заганяє стовпником, і от уже ми під Богом не ходимо, вже під Ним стоїмо в недосяжній і безпорадній самоті.

Тут повторилося те саме

Це все вже було. Ирод-самобранець, чия сила й правда в слабкості окрадених нащадків і спадкоємців. Найбільше царство, чия правда й віра в силі. Громада слабких, де кожен мусить обирати собі правду чи віру під сильною рукою або сам сильнішати. І Христос, що несе свою довічну істину крізь народні лави.

У єдинім звуці

Скільки я знаю московську мову, там може бути й козак, і казак. З перемогою акучих говірок воно тепер і звучить однаково. Але яка-ж прірва! Козаки! Казаки! Вже ми на власній шкурі дізнались. От тобі й маєш етнографію!

Україна в огні

Є країни, що без ворогів не живуть, без ворогів не стоять. Україна-ж досі від ворогів гинула, від ворогів падала. Тепер знов лихий сьвіт, а треба жить. Або до купи, або з купи. Як-же-ж кортить, щоб лихе випарилося, саме як роса на сонці: без крови й сліз. Чи вже висьпівали, чи вже вимолили?

Уже мені не до соли, як заграють на басолі

Ішов Кобзар до Київа та сів спочивати. На ювілей ішов. Але замислився: чи туди йде? А як замислився, то й зажурився. Може, поспочивати та й не йти нікуди? Язик до Київа доведе, а мова? Чи вдома, чи в Крим по сіль пішла? Бо в Київі нема чим на сьвято посолити? Добро сіль; коли-ж сіль звітріє, то чим приправити?

Личко рум'яниться

Суржик соромливий: він поправної мови трохи торопиться — як тороплений кінь. Він нітиться, бентежиться, ніяковіє, мішається, хоч таких слів і не знає, й каталогами не говорить: хіба-що випадкове прадідівське слово прибиває надійним московським бретналем.
От бачимо, прикладом, як українське дівча в Київі своєї мови вже, слава Богу, не стидається. Але сказати "питаю" все ніяк не рука — поки ще каже "спрашую".

Не розвидняється

Одні їдять жмаки з рідної мови, призвученої чужим виголосом і чужою лайкою. Другі жують чужі жмихи, присмачені плямканням рідного, ще дідівського виголосу. Не живе, тільки дні тре. Оце вам право не лизати вкраїнської соли, соли землі вкраїнської.
Кожне знає, що, відколи постав утямок "Україна", накільчився прикметник "український", дня не минуло, щоб не вскубнули тих слів, не поставили їх під підставний сумнів. У народній мові їх майже не почуєш ніколи, але без них нема нашого народу. Як-що немає мови, тими словами позначеної, то чи є, названа ними земля? А коли є, то чи вона кому треба? І кому? Территоріи съ русскоязычнымъ населениемъ, замісць землі з людьми, як ми бачимо, мають звичку плинути до одного всім знаного спільного моря.
Знаю, знаю! Це все тепер не на часі. І ніколи не було на часі, й не буде вже, може, проїхали-поминули. Але ті, хто любить Україну, хоч-би по яківському щебетали, мусять колись вирозуміти: без мови вона не просто мовчить, без мови вона не живе й не має глузду. Безмовну Вкраїну знов і завжди поставлять під сумнів. Поставлять і заберуть.
Коли-ж то воно на сьвіт благословиться? Коли пора?
Мова — неважлива? Але саме тепер уся громада головним чином сидить і пише, сидить і читає, більшина здебільша нічого инчого у громадському житті не робить. То-б-то плещуться в мові та й годі. Слова та голос — більш нічого? Та навіть і без голосу це — живильне середовище, повітря, вода. Без наших голосів не стане господарство, не похлинеться політика, не спіткнеться військо. Але каламутна говірка сколочує й труїть кров.

Своє діло правлячи

Церква обрала бік Сильного, що кличе слабких, бо хоче їх боронити. А в сьвіті були й будуть панове Слабкі, охочі позбирати й управнити сильних.

Все мент, не треба нам життя

Коли мовиш українською, то, в тій хвилі, вкраїнським і живеш, і живишся видимим, природнім чином. І слушне в нас те слово — хвилька, хвилина. Бо воно віддає буття в часі, відбиває, ніби то прибій, а ти стоїш коло водоплеску.
Можна відчепитися від усіх з тою своєю мовою. Аби самому її не пуститися.

Мовослів'я

Їду в метро, читаю знічев'я: свіжовижатий сік. Сказано, що пастеризований. Дуже якісний, сам дядько Пастер пастеризував, і тоді він був свіжий, і тоді він був вичавлений. Не серпом-же ті томати жали! А коли воно щойно видушене, то лишається свіжим, поки не скисне. Отже, просто сік. І так у нас у всьому.

Нехай ти тінь, що гине десь, мана, луда...

 Ко-ґніт-ивний дисонанс за наших днів хоч кого замучить. Навіть сама словосполука викликає той таки, ну... коґнітивний дисонанс. А воно просто правець чи прямець. Ніби так лекше стояти, серед шляху ослупівши. 

Розмуровані вуха

Мало яке ремество так учить слухати, як перекладницьке. Проте майстерство вимага від перекладача більшого знаття: треба завсіди слухати себе, чути, що й як ти кажеш. У цьому-ж і вершок суто людської майстерности всякого мовця. А мовчуна — тим паче. Але це вже про иньше. Це вже — про свьяте.

Черево тьми кромішньої

Даймо пітьмі себе проглинути, щоб вона вдавилася й виблюнула нас цілими й нарешті здоровими!

Дання гірше від трутизни

Який-же ти гіркий, молотовський коктейлю! Скільки нам ще тебе пити, живіт вибираючи, Бога благаючи? 

Прощена неділя

Прости мені, люде вкраїнський, за те, чого не зробив і не зроблю вже для тебе, бо людський вік недовгий, а мій уже добряче пережитий. За те, що закопав свій однісінький талант у землю й довго мовчки на закопаному сидів. Прости мені, занапащений, упосліджений українцю, що дав тебе лишити в безмовному, безплідному, позаісторичному мертвому спокої, що не присьвітив тобі хоч-би лойовою сьвічкою заяложеної осьвіти своєї. Прости, мені, ненько Вкраїно, що не тобі, а собі служив я, та й то ледаче. Прости мені, Господи, що поганим сином був я й Тобі, й землі своїй навіть!

Набридуча мова

Ніяк не збагну: в чому тут притичина? Чи ми занадто багато по своєму говоримо? А чи занадто голосно? Може помовчати трохи? А то й не трохи, а дуже? Поки геть памороків не заб'є, щоб до себе й дверей не знайти?