Хто в нас за головного?

 У литвинських наційональних шахах трохи менше власних термінів, ніж у наших. Шахи — то множина від короля (шаха). Т'але король — найслабша хвиґура, а хто за найсильнішого? В нас теперки по грамотійському пропаґується "ферзь", що в йому легко вгадується всевладний визір (везір). Литвини називають того "ферзя" по своєму — "гетьман". У нас-же — королева, краля, дама. Дак хто в нас буде за головного?

Бойко

 На московські землі перевезлося було чималенько наших бойків. Тому й прізвище Бойко там як не поширене, то принаймні трапляється. Тільки відповідає не на питання "хто?", а на питання "як?". Тому одна вже тамтешня сьпівачка-голосуха перейнакшила собі й стала "Бойка", щоб одновити власну суб'єктність. Вийшло бадьоро, бодьористо, жваво, метко, моторно, різво, сьміленько й шпарко.

Просьвітний одпочивок

 Юнаком я дуже полюбляв пляжитися:  по київських запісочах, по всевкраїнських річкових косах, по морських зарінках на виїзді. А що-ж — де ще ти тих тіл людських побачиш? А головне — нагода самому показатися й так поженихатися. З часом нагода показатися-показитися почала братися віковою патиною мудрости. Я не належу до племени тих непогамовних дідусів, що на злість вікові, часові й сьвітові цілісінькими гарячими днями показуються десь на дикому нудистському пляжі. А коли вже нема на що видивлятися в дзеркало, то й у чужих тілах починаєш убачати ті самі знайомі відбивки очевистої чи ще прихованої недосконалости й руйнування. Одно слово, нема чого вже смажитися, піскуватися й мокнути, псуючи людові законний просьвітний одпочивок.

Критика щирого розуму ІІ

 Переважна частина критики легко описується: переконливе (чи бодай переконане) пояснення без розуміння. Насправді критика має бути більша за критиковане. Чи хоч більша за те, що ми про критиковане знаємо: "Критика щирого розуму".

Смаковите життя

 "Втішайся нектаром, амброзіїї глитай!" Моє влюблене гасло поетові, поетове поетові гасло. Не вдається мені самому отак утішатися, то може й добре, що з мене не поет. Бо тут і народня мудрість обережнісінько так підказує: "Скільки смаку, стільки й гріху." Олімпійці (не спортовці, а богове олімпійські), було, понапиваються нектару з амброзією тай заходяться вже грішить, як не смертно, то бессмертно, по своєму. А наше життя яке? А житецьке: за тую криху мало гріху. А часом і зовсім журно: не стільки смаку, тільки більше гріху. А що-ж: без гріху та без лиха не проживеш, а на гріх не спасешся. 

І ще цікаві ми знати: з погляду нормативистого нашого мовознавства, оте "гріх-у" з двома наголосами — гріх чи не гріх?

Не до людей

 Направляймо мовлян із любов'ю. Не до людей — до мови самої.

Вже обридло

 Так іще не що давно почав пристарюватися, а вже, диви, нудно, вже обридло.

Ідентичність без вибору

 На старих сьвітлинах бачимо, що маленькі паничі в платтячках, як і малі панянки. Бо підгузків теперішніх не було, то не з голою-ж їм було сьвітити, наче якесь село? Навіть і слова "підгузок" не було — така біда. А що-разу прати паничеві штані, то вже челяди жалували. Бо коли даґеротип, то вже й народолюбство.

Гарбузами

 От чоловік, диви, щиро, непохитно, невтомно пише й пише, й пише. А мова, бач, українська, ніби рідна, т'але красуня горда та пишна, з горіха зерня, то-що, віддячує йому за те писання-женихання тільки натурою, а саме гарбузами. Не мо'на витримати! Та якось витримує.

Наші обриси

 Один надзвичайно працьовитий історик літератури пише геть про всіх письменників, але чогось не нариси, не життєписи, не есеї, а чи то "сільвети", чи то "сильветки". Ну, як на те пішлося, то ми, письменники, як, власне, й прості люде, маємо ще й силюети й навіть обриси. Один із наших так був і написав: "На темному небі чорним обрисом виявлявся з боку Марків вид." Бачите: на темному, чорним. Але-ж навіть і в тому Маркові було либонь щось опріч темного й чорного, щось таке варте сьвітлішої уваги.

Наш аґент Іванов

 Аґентурна карієра Петрову-Домонтовичеві склалася карколомна, т'але й блискуча. Навіть і цього свого таланту він нікуди не закопав: не сидів, не нидів, а дбало й методично працював, як ізмалечку научали тато-панотець, як, урешті, й звик. Все йшло в добре зроблену роботу, а, отже й на добро. А за решту талантів, пан Петров, гадаю так-би сказав, пояснючи обставу в глухій кухні, звертаючись до чужої жінки Сохвії: 

— Та пропала-б пропадом уся моя розмаїта наукова праця, як-би на її сторожі десятиліттями не стояв вірний справі й ділу товариш Іванов! А те, що встиглося-б до 1936-го, посмертно пожерли й розплювали-б усеїдні київські провінціяли.

За-раз

 У самім слові "зараз", у його будові, криється часова умова. От подумаймо, що з того, про що ми тепер кажемо, що воно робиться "зараз", робиться за раз? 

Без наказового

 У теперішній українській мові наказового способу геть-чисто немає. Принаймні в тих, хто не хоче по московському "давати" (давайте брати, давайте орати), бо чує приглушеним ухом, що щось воно не теє. Т'але де ви тепер почуєте "нумо брати", "нум орати"? Та ніде. А "берімо", "берім", "орімо", "орім"? Яке безглузде риторичне питання! Тому й лунає чарівне "так": "Так! Беремо плуга й оремо-оремо-оремо! І ніхто не оремо!"

Ні вигляду, ні надії

 Підступаючись до власного акме (ακμή) й зазираючи в долину через маківку апогею, я сподівався, що вже під теперішній вік свого життя буду як-раз добрячий і мудрий. Чи міг я знати, що з громохмарної гори буде схід у паділ сьвітового горя? Та ще й у складі некерованої валяви?! І надало-ж тобі, сьвіте, зробитися отаким незґрабним і кострубатим! Тільки тебе виную за теє, що досі єсьм і не добрячий, і не мудрий, за теє, що й не видно навіть і в прозір ані вигляду, ні надії.

Опрічність і пуризм

 Орічність мови, її відмінність від усіх иньших, а надто сусідніх мов, — єдина запорука її виживання й заціління. На віщо, скажім, київській молодечі державна мова, що по невільницькому наслідує московщину? Це "поводження з одходами" без усякої надії на остаточне попорання покидьків. Що робити в повсюдною ангелянською, що настирливо лізе в річ через засоби супермасової информації й учепиві технології — питяння окреме. Т'але ніби вкраїнський переклад, що затято транслітерує англійщину, вже ні до чого.

Пуризм у мовознавстві часто ототожнюють із нашою щиро вкраїнською опрічністю. Та, на мою думку, рідна опрічність — багато ширший і натуральніший спосіб розуміння. Принаймні в наших теперішніх умовинах слід брати пуризм як безнадійне зажмінення мови, обмеження її в праві заховувати спільні з сусідніми мовами, проте питомі риси (не тільки й не конче лексичні). Одно слово, наша щедрість на слово — то теж наша опрічність, особливість, несхожість із околом.

Лихий урок

 Голосовий, так зветься, помічник сам дзвонить і чарівливим відьомським голосом пропонує "безкоштовний урок". Хоче либонь заспокоїти, що некоштовний пристріт мене духовно нічого не коштуватиме. Т'але лихо зуроченому! Сьвя-сьвят-сьвят! І, напровсяк, тьху-тьху-тьху.

Їстина

 Чи маємо ми слово "їстина"? А малося-б мати. Бо це особлива, опрічна правда.

Дрібка правди й зерня истини

 Доля правди — щерабата доля. З усім тим, українці багато де шукають за тою долею й убачають її. Хай-би скільки їм переказували байок і казок про безщасну правдину долю, вони вперто повторюють: онде-о доля истини, ось-ось-о доля правди. Як у давно закиненому, ще й затопелному золотнищі, ввижається крізь водні товщі, як та золотиночка, дрібка правди й зерня истини, що на цілий талан стане.

Щоб не здуріти

 Гарне слово нам загубилося, гарне й добре: "здуміти". Тепер здумляються люде: що воно таке? Дуже вже схоже на "здуріти" — аж надто вживане. Здуміти, щоб не здуріти. Повертаймо слово-оберіг!

Нетримання з недодержуванням

 Спершу воля друку, а далі й низова воля недрукованого, т'але розпублікованого слова призвели до безвільного слова нетримання. І недодержування.

Як паскудно

 "Як паскудно наша молода ґенерація вміє рідної мови!", — без остороги муркнув Кониський. А Леся, як найголосніша тої ґенерації заступниця, з тих слів і покривдилася. Бо не дурно-ж назвалася вона просто зразу Вкраїнкою насупор усім шовинистим?! То вже мусіла вчитися рідної мови й уміти єї. Спершу скривдилася, а далі й сьміялася, як то буває в людей, поки вони ще належать до молодої ґенерації, а не ґенерації просто. На старих письменників і дивитися не кортіло.

Леся доказала свого. Т'але минули роки й цілі ґенерації, а я знов думаю: "Як паскудно..." Т'але нікому а ні чичирк. Бо ще присікається якась Леся.

Життьові відходи

 І чого зразу "мразь"?! Дуже вже кривдно вкраїнцеві чути тую ганебну московщину. От скажи спершу просто: "Покидь мізерна!" Тоді так узиваний одійде од тебе не в обижі, а в зажуреній задумі: що воно за знак? І так думно відіййшовши, посуне собі "поводитися" з життьовими своїми "відходами", а не порати покидьки.

Пручання й приподоблення

 Є поети-пручателі, а є поети-пристосуванці. Пручателі навчилися опору від природи: коли натура опиралася віршуванню. А пристосуванцям так легко віршувалося, що їхнє слово до чого хоч тепер прикладеться, приладнується, приломиться, принатуриться й припасується.

Одвічальність

 Навіть кримінальна відповідальність може спіткати зненацька, з доброго дива: ніхто й не думав відповідати, а от, диви, довелося. З моральною-ж одвічальністю можна легесенько розминутися.

Спотикаючись

 Як можуть "такі речі зустрічатися в ситуації", коли в українців зустрічаються тільки люде, бо лиш вони можуть про зустріч умовитися? А без умови, "в ситуації", навіть і люде зуспівають одне одного, перестріваються, подибуються й навіть спотикаються, як ті речі, коли ситуативна за їх здіймається річ.

Шкварчить

 На правду сказати, прикро бракне мені звичайної зичливости. Т'але иноді таки видушую крапелиночку — вона падає на розпечене від кування суспільство й аж шкваричть.

Сьвітло просьвіти

 Називаймо вже віскі житнівкою: тоді стане ясно чого, за яким правом той трунок так хлебчуть де-які наші просьвічені сьвітлом гуманности земляки.

Широка натура

 Проти сьвята, допостовуючи, вже кортить айвівки, аґрусівки, вишнівки, грушівки, дулівки, деренівки, жерделівки, малинівки, ожинівки, полуницівки, порішнівки, слив'янки, суницівки, тернівки, чорницівки. Вже вийняв пляшку згорівки, другу — наливки й прикро дожидаю сьвята — аж по галицькому очікую.

Безувірство

 Бузувірство ще років сто тому було відоме й як б-е-зувірство: гидке, поганське, темне бузувірство. Без пам'ятання про теє, що саме безвірство породжує безсердечність, раз у раз здіймає голову бузувірство.

Гостра й пахуча

 Не слід забувати, сидячи за цим-о ділом, що мову ми взяли від наших просьвітителів, що за їми давно вже навіть не сьвітиться — ні в церкві, ні на могилці де. А просьвітителі самі брали те все від сучасного собі народу, не обтяженого чужомовністю, канцелярщиною й дурною вченістю.

Звісна річ, той сучасний просьвітителям народ уже давно вмер, але в Бога немає вмерлих, а самі вмерлі примудрилися таки лишити по собі живий нащад — нас і з вами, грішних.

Не маючи чавунної державности, Вкраїна мусіла ховати свою мову, як наче дулю в кишені. Чи як плящину дулівки-грушівки десь за таємною пазухою. Того вона й облітературилася, й условникувалася колись як гостра й пхуча.

З телятком

 Тра намагатися якось не забути, що добро повертається. Навіть і без хоти обблагодяного чи оласкавленого. Воно саме, як колись без жалю й сумніву пущена телиця, приплентується знов до рідного хліва. Та ще й телятком уже.

Прокид до совісти

 Продрухається джентльмен пізно вранці, подадуть йому вмитися, подивиться він пильненько в хвамилійне сьвічадо й шляхетненько так іздивується: а чого це я такий гладенький і мальований на виду після всього коєного? Адже-ж і парсуни заклятої на горищі не маю, як ото колись Доріянко Сірий. Чого на козаку нема знаку? Чом поганому виду геть нема встиду?

І не втямить небарак, що то стався прокид до совісти.

Як його сказонути?

 Вже минулася мовлянам "минулоріч" — і не торік се скоїлося. І не серік постала "цьогоріч". А як-же тепер "нарік" по вченому переназвати? "Натойріч" чи "наступноріч"?

Торік, серік, нарік

 Вже давненько наша интелиґенція сприймає свої рідні "торік" і "серік" як екзотичні ймення звідкісь із новз'явленого "Ґльобального Полудня". А тут іще й "нарік" знайшовся. То вже третім буде.

Наш письменник

 Наш письменник не конче має написати повість, п'єсу, в'язку оповідань, трохи постудіювати-пополітикувати, поперекладати, бучно відсьвяткувати свої двадцяті народини й застрелитися наступного дня, як то вчинив один із наших земляків далекого 1907 року. На віку як на довгій ниві. Можна й пожити капку, поки громадянство дещо призвичаїться до твойого істнування. Тоді, озираючись назад, люде оціновуватимуть твої раніші твори й казатимуть: "Дак от же-ж міг колись писнуть, а теперечки геть списався й виписався! Й отак помалу довшатиме доба твеї вхваленої творчости. І тільки завершальний етап утвердиться вже тільки по заслуженій смерті.

Просунуто

 "Продвинутая система" — то вже простомова. А вже "система просунута" — то не мова просто. Тю, а як-же тоді віддати "advanced system"? А то вже мають знати поступні елементи нашого перекладництва. Бо кому advance, а кому й поступ буде. Перекладники, бачте, бувають різні: зірки й зіркуни, зірочки й зірчачичі. Я, скажім, не геть-то знаю чужу мову, а хтось — добре тай добре. Зате вже рідної вкраїнської — не з-так-то. Та одна річ не гурт-то знать, а друга — геть не любить: аж насилу просунено в двері буди перекладницької.

На петрушку

 Кажуть у нас: "З дешевої риби й юха дешева." Це-б-то яка плата, така й праця. А я часом і без риби й навіть без раків такої перекладницької щерби наварю! Хоч не насипчасто, аби накипчасто. Бо звичка — що вдача. Навичка до праці. А що їстоньки, коли праця не живить? Засолим оце озерце тай виїмо щербичку, а на споді знов рибка буде. Т'але більше люблю, щоб стало на юшку, стало й на петрушку.

На галай-балай

 Копійчаним майстрам годилося-б видавати грубі гроші, аби вдома сиділи й не морочили, й не баламутили. Бо голод і бреше, й краде, а так хоч менше буде гріха. Та чи пристануть попсуї на таку пропозицію? Вони вже звикли запекло, каторжно працювати: хоч не вмівши закасати рукавів, зате й не покладаючи рук.

Попередньо

 Слідство здебільша передує судові, тому й зветься воно попереднє (pre-trial investigation, предварительное следствіе). Не цілком зрозуміло, чого це в нас тепер унадилися казати на його "досудове". Не триває-ж воно справді до суду, до суду-віку? Ніде по безмежно "застарілих", а колись компетентних правничих словниках не знайдеш нічого досудового. Хіба "досудове замкнення" в Кримського: саме до суду, се-б-то "къ суду". А так усе попереднє, ну, хіба ще "передсудове".

Слідство — річ неприємна. Хто його любить, той слідчий зветься. До суду воно йдеться, та перед судом ведеться — попередньо.

My RP

 Пригадую, як у школі нас навчали ангелянської вимови: платівки, маґнетофонні записи. Повторювали за вчителями, хоч вони відтворювали мову кожне по своєму, бо самі, скільки хисту їхнього, йшли слідком за своїми невчителями. То була вимова, сказати-б, успадкована. І як-раз до речи в Британії тоді ще добивав свого віку традиційна вимівка — received pronunciation. Отак і виходить, що країна наша, СССР, була робіничо-селянська, школа — спеціяльна, а гутірка — королівська. То й що? Нам ані гадки.

А тепер і поготів кортить мене шляхетчини. Жаль бере тільки, що тим часом невдячні кревні наступники, анегеляни, свеї монархічної геть одцуралися. Т'але мені що до того? Я — чужиня, в мене там роду нема. Тож прикидатимуся осьвіченою чужоземщиною.

І так ото я принатурився, що й в українській намагаюся щось у спадок отримати в вигляді шляхетного виголосу. А чого-ж? Хіба ми згаяли те-ж таки ХХ століття? Хіба нічого не лишили нам славні діди, опроче надто коротких і вузьких, розхристаних і на випуст вишиванок? 

Лукавий сьвіт

 Одне з найголовніших завданнів християнинові — поборювати лукавство. А лукавства того чималенько що в самому християнинові, що в його околі. Ще й лукавий сьвіт на всю ту борню позирає хитрово.

Прилітала

 Москва вчащає до Київа — охоче  приліта літньої пори, тихими та теплими ночами. Як Носхверату: з якогось свого власного, більше нікому не відомого колишнього инобуття. Коли на сьвітанні пускається плисти назад, погойдуючись на хвилях зрадливої пам'яти, то либонь довго видивляється, де сісти, де заховалося те небувале кубло, куди так переконливо кличе дикий обов'язок ригнути кров'ю в пички своїх кажанят. Чи загадається Москва, сидячи край бенькету, про їхню будущину, той їхній час, де простору ні на що нема, тільки на розмах болончастих крил?

Интелиґентність поводження

 Похвалю вкраїнськеє товариство: хто в тому товаристві до пуття не потрапить сказати чогось рідною мовою, ніколи не прославиться за нетяму чи недоріку, а буде завсіди привітаний як дотепник і веселун. Своє слово не витанцьовуються? А кете лиш московської нам кабаки! Можна й матюкливої, навіть треба. Навіть Сосюра колись похвалив: "Матюкався віртуозно." О! І зразу не осуд, а пісні, сьміх, жарти, веселощі. Мало в якому товаристві натрапиш на таке интелиґентне поводження.

Чого, власне, "поводок"?

Метряни давно вже зялися приохочувати переїзжих до щирої свеї культури. Ох і спасибі-ж їм за теє! От, приміром,  научають вони господарів усяких хатніх тварин того, як перевозити тих "улюбленців" у культурному київському метрі. Виявляється, що найперше ми беремо годованця на... поводокъ. От тобі й маєш! А звідки нашому вкраїнцеві той.. поводокъ узяти? На коня має повід. А маленький повід зветься в нас "повідець". Ну, хіба це культурно, вимагати, щоб натомісь щасливі власники песиків і котиків пропонували своїм годованцям загарбницький поводокъ? Хортів на смик тай гайда на полювання!

Emotional ignorance

 Що таке воно за emotional intelligence, можна так ніколи й не дізнати. Зате кожного конче почастують emotional ignorance: не обминуть обділяючи, а як здумаєш звильнути, то й за ворітьми здоженуть із ополоником і таки нахарчують.

De gustibus

— Just what is your expert impression of your colleague NN's professional performance, may we enquire?

— You see, where immediate competition is concerned, our glorious Code of conduct compels us to observe the principle de gustibus aut bene, aut nihil.

— So, which one would it be this time?

— Out. Nihil, I am afraid.

Палючі руки

 Від горющого серця палючі  руки простягають народові слово "палаючий". Не вважаючи на загальний запал, не радив-би брати.

Історичні моменти

 Історичні моменти даються людині на те, щоб нарешті пожити власним, а не суспільним життям.

Пустилися берега

 Уже не можна казати "беріг" — пустилися берега.

Клямка

 Слухаю Тімів Бакліїв альбом "Starsailor". Ясно, що на пиві такого не понаписуєш. І, перебравши всі напої з улюбленої польської частувальної пісні, всмак покуштувавши того всього, від кави до горілки, не присилуєш свій уроджений артизм отаке виплодити. Знехочу повіриш, що тільки опіяти прочиняють широкі двері в таке мистецтво. Шкода, що так рано Тимко взявся за клямку від тих дверей.

Нема про що розпитувати

 Платять так, що нічого кинути на задні зуби, зате, диви, твердо "відповідають міжнароднім стандартам якости". Дивно, що ті стандарти міжнароднії їх іще про щось питають, безтямні. А самій якості, я певен, нема тут про що розпитувати.

Хоч сьогодні

 "Сьогодні має сенс" — яка безглузда, безголова, безтямна, незмислена фраза! Улюблений "сенс" зручно вмостився тут, не лишивши місця на глузд, зміст чи рацію. А як висьпівати її, сподіваючись од слів хоч якогось значіння? Так не зруйнована й досі рідна Картагена нашої провінційности вигнала колись простого вкраїнського парубка, як того "русскаго чѣловека" на космополітичне рандеву. Тож тепер,скільки карієри, зватиметься він чудернацьким іменем, коли кругом уже всі поробилися хвальшивими ангелянами. І знов виступати треба по вкраїнському. Звідци — "сьогодні має сенс". У тому розумінні, що ґастролювати-ж треба, щоб ззісти хоч сьогодні свого хліба в ніби щоденній пайці.

Пекельний похід

 Така пекельна жарота й парнота, що задається, ніби живоїдне сонце й уночі прикидається, а саме не спить — палить і далі: "Огняного коня вітер гнав — огняного коня — в ночі." Навіть риски в короткім реченні встигають перед пропадом хоч спалахом попекти. Все в нас теперки по справжньому — що зима, що літо. І десь далеко, в степу, задихається, здихає ворожий похід, що сам себе кощунно охрестив, сам себе осьвятив.

Золоте яйце

 Мова знати, що своя, рідна, та десь якось не розвилася. Школа ловила — не впіймала, дід-сьвіт бив-бив — не розбив. А життя, як заведено, й далі собі мина в балачках. А курочка ряба терапевтично завіряється ще знести золоте яйце.

Як мріє

 Замолоду був я дуже язикатий, а часами навіть і пащекуватий. Тому, сьмілко орудуючи язиком, міг просто зачепити якого близького мирянина. А люде, як то в них за звичай, прикро кривдилася за таке, далеко більше, ніж за чорне грубіянство. Простіть-же мені всі, кого тоді зачепив незумисне! А тепер чогось знов, через дійшлу, мужню вже жовчність, раз по раз повисаю покрай людської безодняви: от і не скажу, та вже думаю-гадаю так, що аж чути, як мелють жорна. Виходить, сталося й замкнулося коло. Треба вже матися на бачності з огляду того, що за тим видноколом видно, як мріє.

Якось покривитися

 Звісно, мовчанка не пушить, головоньки не сушить. І черева не дме, та ввесь гнів тушить. Але тепер майже кожне таким ділом живе, що, перемовчавши, голодом посидиш, голодом потерпиш — тай тонко завиєш, тихенько заскавчиш. От хоч і усний переклад узяти. Денекотре й сиділо-б собі мовчечки: слова не любить, у книжку й не плюнуло-б. Дак коли-ж люта нужда до живого доймає, занишкнути не дає! Треба, треба й собі озиватися. Хоч із ангелянської мови то вже кожне потрапить хоч якось покривитися. А своя сама через губу скаче.

Тринадцятеро псів

 Тринадцятеро псів тягне людину на смику самотности. А сьвіт її ще трохи придержує на припоні гідности — зовсім кришечку. Кожен собака сам собі опрічно нещасливий і глибоко сьвідомий власного безталання. Зграю минають, навіть не брехнувши, не дзявкнувши, окремі особисті пещені муцики. Зграя має сузір'я неповторно потворних писків, але спільну з людиною, колективну горопашну душу, що ненастанно розривається на клапті самочуття. Чого це нас стільки? Чому я такий неприкаяний: нуджуся, маруджуся, попору не знайду? Кожен особисто, окремо виявився комусь персонально непотрібний. І не раз. І не два. І не три.

Мовчи та мак товчи

 Безперечно маю в собі всередині якого безґрунтого венеційського грапа чи маркиза. Він виявляє себе не шляхетністю, не порідком, не коханням у вишуканих речах, а невтишною жадобою нічого не робити. Интелекту біс-має, а штучний іще поки надбіжить, щоб накрити пеленою. То вже треба якось поратися, хоч "вареники варила, та й пелену спалила". Ну де ви бачили, щоб грапи щось робили? Хоча де я тих грапів бачив? Ні маркизів. То вже сидю й тру мак.

Земля без ґрунту

 Любить писати з русизмами — за говірну-ж мову й балачки нама. Слова-москалі, що приплентали на вічну невтяжливу службу в инвалідній дружині десь на краю свого широкого сьвіту, обмеженого великою мовою. Т'але-ж мова — то не самі слова. Тому пише ще фразами; кожна — як легка лопата неплодющого піскуну чи супіску, землі без ґрунту, грунту без землі.