Тринадцятеро псів тягне людину на смику самотности. А сьвіт її ще трохи придержує на припоні гідности — зовсім кришечку. Кожен собака сам собі опрічно нещасливий і глибоко сьвідомий власного безталання. Зграю минають, навіть не брехнувши, не дзявкнувши, окремі особисті пещені муцики. Зграя має сузір'я неповторно потворних писків, але спільну з людиною, колективну горопашну душу, що ненастанно розривається на клапті самочуття. Чого це нас стільки? Чому я такий неприкаяний: нуджуся, маруджуся, попору не знайду? Кожен особисто, окремо виявився комусь персонально непотрібний. І не раз. І не два. І не три.
Немає коментарів:
Дописати коментар