Із життя комашиного

Двісті років боронить Шевченко нашу мову — й грізно, й слізно — на те й привів його Бог на сьвіт тому двісті рокв. Цією мовою він залепетав, а потім і покликнув, цією мовою й останнє слово видихнув. Як мовець і письменник, він належно (ой, в достатньому обсязі!) підтримав і мову московську (російська — для Шевченка незнане слово), — можна сказати, приватнім чином. Дурне скажу, але правду щиру: Україна від часу з'яви московської мови є друга країна, де повсякчас журяться долею цієї мови й водночас дратуються існуванням мови вкраїнської, набридущого телячьего языка. У Білорусі теж переймалися, але вже пережурилися, бо нема чим. А сестриць-жалібниць три! Далі плакати нема кому.
У східнослов'янському мовному садку люде-квіти колись чули й білоруського камара, й українського чмеля й багатоголосий, водоспадний рев дружнього рою трудових московських бджіл. Камар носам не падлезе: десь-колись він прощально свиснув і задер тоненькі ноженята. Садок і не шумнув! Ще гуде вкраїнський джміль, збирає мед навіть і з де-яких отрутних квіток. Ой, не гуди, чмелю! Мертві-ж бо бджоли не гудуть! Або обернися котиком і муркочи собі по-своєму на туристичній львівській кухні. Там это понятно и красиво! А садок наш тут до чого? Подумай, дурненький, ти-ж наш, східньослов'янський! Тут хори й хорали, а ти сюрчиш і брумчиш! Прозвітуємо до ювілею хохла в кожусі й кучмі про східньослов'янську однолитість. Господині запевняють: і котикові полегшає, як його злегшити. Навіть невгамовного львівського попустить.
Боротьбу скінчено, бо ми перемогли! Час знімати шаравари.