Є на сьвіті чимало попитних цитат, уже й узвичаєних, що без кінця спантеличують — може й не тільки мене. Наша вчителька російської літератури чи московського красного письменства Людмила Юріївна Марчевська мала університетську осьвіту, тоді серед учителів незвичайну, дуже з єї пишалася й цілком із права. Пояснюючи нам, як треба виповіщати, вона рідко коли могла втриматися від некрасівського: "чтобы словамъ было тесно, мыслямъ — просторно".
Мало який крилатий вислів так знекрилював і стриножував мою гадку. Як-що словам тісно, то виходить, що завізно на слова, аж комашаться, хіба ні? А як-що думкам просторо, то мабуть-же їх не гурт, чи не так?
Те саме бентежить мене в афоризмові Станіславського: "Любіть мистецтво в собі, а не себе в мистецтві". Правду каже народ: на колір і смак товариш не всяк. От я, приміром, полюбляю себе в мистецтві. Я ховаюся у величезному саді мистецтва, як щезник. Штука — це скарбниця, що до неї я не знаю входу й не знайду з неї виходу. Як-же можу плекати масюпусіньке мистецтво в собі, ще й любити те нещасне карлятко?
Мало який крилатий вислів так знекрилював і стриножував мою гадку. Як-що словам тісно, то виходить, що завізно на слова, аж комашаться, хіба ні? А як-що думкам просторо, то мабуть-же їх не гурт, чи не так?
Те саме бентежить мене в афоризмові Станіславського: "Любіть мистецтво в собі, а не себе в мистецтві". Правду каже народ: на колір і смак товариш не всяк. От я, приміром, полюбляю себе в мистецтві. Я ховаюся у величезному саді мистецтва, як щезник. Штука — це скарбниця, що до неї я не знаю входу й не знайду з неї виходу. Як-же можу плекати масюпусіньке мистецтво в собі, ще й любити те нещасне карлятко?
Немає коментарів:
Дописати коментар