Коґнітивний асонанс

Ми як людність, як український сьвіт у скриньці сьвіту ширшого геть побороли славний коґнітивний дисонанс. Як пробувати заперечувати таке твердження, то доведеться визнати наперед, що власне коґнітиву (cognitio) вже давненько в нас немає: ми всі — одностайна, одноцільна культурна кляса. Тільки що культура та спільна вийшла нам, сказати-б, проста, невеличка. На теє вказує й спільна наша мова — мішанка, або-ж суржик. Ми всі визнаємо, що культурно (приховано) мислимо по московській. Але так другостатньо, секундарно мислимо.

Ще намагаємося тримати традиційну дистанцію між ніби осяйними "просьвітителями" й наче темним "народом". Але "народ" так само, як і "просьвітителі", давно вже ввесь із вищою осьвітою. А якість тої осьвіти, самі знаєте, єднає. Й іще єднає той таки суржик: і там, і там це мова сьвідомо недостатня, без базальтової верстви мови підпорної неможлива. Хоч до мішанки домішується й ангелянська, але така, що й сам учитель великий не второпа. Бо, знов-же, не тямить мови підпорної. А ми тямимо й "спілкуємося", то-б-то в своїй спілці єднаємося, від'єднавшись од мисленого океяну.

Хоч як гірко це буде ин-кому визнати, а намісць cognitio, що в мислездатних елементах неминуче викликає, хоч тимчасовий, коґнітивний розлад — бо знання ворушиться, міняється, росте — ми долаємо його простим коґнітивним асонансом, розумовим ладом і спокоєм. Мислить, як дихає, масове не знати що. Й надумує те масове теж не відомо що. Прості ідеологічні схемці своїми регулярними, короткими, легкими замиканнями подають гасло про те, що интелектуальне життя искрить.

Нам здається, що суспільство роздерте мало примиренними суперечностями між нами "правими" й "ними" неправими, а насправді ми собі велика оркестра, просто музика така... сьогочасна, нова — по вінця повна наших маленьких суто индивідуальних, віртуозних, ледь коґнітивних асонансів.