Оце довелося на перекладі читати вголос молитовні тексти ніби вкраїнською мовою. Я тих текстів критично не переглядав, бо не збирався використовувати. А тут, кажу, довелося, й заходився звично спотикатися на кожному московському слові, що не дуже то й штудерно та дбало прикидалося високого штилю церковнослов'янізмом. Ох і багацького його було такого! Та найприкрише вразило ненастанне "взивати". Давид, гадаю, таки волав до Господа, а ми так просто до Бога покликаємо. Проте ніхто не квапиться закинути в воду сокиру взивання, хоч узивати навіть людей що-найменше не ґречно навіть і в простомові. Пригадується Кулішеве: "Почали вони чужоземними мовами пишнитись, а свою рідну мужичою взивати."
Немає коментарів:
Дописати коментар