Сьвітла семиця — не ходи без гостинця

 Пригадую, як брат моєї бабці, небіжчик уже пан Анастасій (Стах), ідучи на всяку гостину, знавши, що будуть там діти, завсіди ніс у кулаці мішечка з гостинцями. То були цукерочки найдешевші, що не обтяжували пенсіонерського капшука. А може просто за гостинцем шукаючи, приглядався дідусь до низенької ціни, бачив цукерки ніби гарні, повноварті — то й купував.
Ми, хоч малеча й совіцька, але таки київська, трохи прохана, тих цукерків і не куштували ніколи: не їдимі вони для нас були, бо не знали ми голоду, слава Богу. Але якось утямилася на ввесь вік ота наука: без гостинця в гості не ходи.