Новопечерська займанщина

Хоч як звели тебе гермокопіди

І несмак архітекторів-нездар,

І всюди прослід залишив пожар,—
Ти все стоїш, веселий, ясновидий...

 

 Оце так звертався до Київа поет Микола Зеров якось навесні ввечері. Ті рядки спливли в удячній пам'яті, коли, знов о весні, т'але в обіди забрів був я, шпацеруючи, спершу в звичний киянинові несмак архітектів-нездар хрущівської пори, а далі натрапив на заставу вже нового, заможного й можного життя — "Новопечерські липки". Як сказав-би на цьому місці Куліш, "неможня річ сталася можньою", бо тут уже маєш усю київську буржуазність: і тобі Печерськ, і тобі Липки. Моя родина ніколи не видиралася на Печерські гори: з Подолу гнали на Куренівку, з Куренівки вискочили на самий спід Печерського бульвару, збудованого в кінці 1950-х, але ще спершу по людськи названого. Далі містобудівничі схаменулися й переназвали з якого бульвару в бульвар кого — цього разу Лесі Українки. З бульвару Лесі (однак не Лесиного) вже довелося нам забиратися на терени булих підкиївських садів — на колись Нову, всю в садах, а далі знов Ломоносова (серед викорчуваних садів) вулицю.

І як-же добре, що нова, культурна по новоміському глухо обгороджена "територія" зветься не "Липки Нового Печерська", а таки "Новопечерські Липки"! За гарною заворітницею, що вдень іще якось пускає чужу пішу піхотину, а поночі либонь тільки розкішне тутешнє жіноцтво, що статечно походжає, а не бігає в пухнастих сніговобілих спортових костюмах, — розляглася "Швайцарська Слобожанщина", та не Йогансенова, а така, якою в'являють її наші елітаристі: вся розгороджена, полініїна, схожа на дивний concours hippique про безкінних ходільників, і на штиб déjeuner à la fourchette застановлена страшелезними в своїй велико буржуазній "красі" горами-будівлями, ніби перенесеними сюди з зґанджованих кульманів якихось одкинутих у дубайському полісі невдах-проєктувальників. А тут за все вдячний киявлянський люд розкрив проєктам-вигнанцям свої щирі, теплі обійми. І чужопланетні гори-споруди наочно роздушили спустошені під велике будівництво печерські пагорки. Шкода тільки, що вельможні мешканці цього "царського" мешкання либонь уже давно повтікали з-під варти кудись із нашої це-Европи до Европи справжньої — вільної й мирної. То серед Божого дня нема кому,  проче мене, грішного, проходжуватися вздовж суворих ламаних ліній добре спорядженої квазі-швайцарської "бази".

Чи є в сьвіті місто, чи є всьвіті город, що може дорівнятися до тебе, природнім крайобразом, мій Київе? І чи є ще в сьвіті таке місце, де воскреслі гермокопіди понад століття так щасливо й немилосердно здобуваливалися-б на перемогу й усе брали гору над тим безборонним краєвидом? Бо їхнє зверху. А ти, Київе мій... усе стоїш, веселий, ясновидий...