Ще в кінці лютого пролунав італійський філософський розпач з приводу новітньої чуми: відмінно від середньовічної, вона не загнала людей до церков, а трохи чи не виганяє їх із них. Санктуарій робиться мало не вогнищем пошести. Це викликає у сформованої Західнім Римом людини як не пієтичний, то принаймні культурницький протест: ми колись знали свою церкву як образ Єрусалимського Храму, Дому Господнього, що став власною, окремою хатою, але й по апостасії вбачали в спустошалих храмах розкішні палаци культури та мистецтв. Тепер по тих палацах не видно навіть роззявляк.
Чи означає це, одначе, що всі вірні полишили Бога й звернулися до науки, цього нового дельфійського оракула? Прикметно те, що наука саме тепер обачно мовчить або, як і належить оракулові, дає ухильні, поетично велезначні відповіді. Можна було-б сподіватися, що люде знов шукатимуть за богословським висновком і прийдуть по нього в Дім Божий. Але туди оце саме не вільно ходити.
Так ось питання: "Хіба не написано: «Дім Мій — буде домом молитви в народів усіх»"? Еге-ж, хіба не написано?! Де молився Давид, вічно гнаний своїми ворогами, по яких церквах? Де стояв, там і молився. І як молився! Церква — це той димар, що виносить наше молитовне куріння та кадіння просто на небо до Бога. Ми любимо прикрасу та оздобу, таємничу призначеність нашої церкви. Але зміст тої форми — молитва. Напрям — угору за лінією димаря. І коли ми бачимо, що в сьвіті діється діло Боже, за що має вчепитися наш розум — за кару, за порятунок? Суть молитви — не прохання, а єднання в славі через розуміння та розумну хвалу. Хоч-би що ми дістали з власних людських рук, що рішуче були приклалися до законів природи; хоч-би на що прирік нас байдужний до наших намірів сьвіт, ми скажемо "Слава Тобі, Господи!" й це буде єдиною незаперечною правдою.
Немає коментарів:
Дописати коментар