"О" — то звук для ідеального входу в поле духовне. Він сам схожий на отвір і вимовляється на такий манір. Тому віками сьпіваємо: "о-о-о-м-м-м, о-о-о-м-м-м, о-о-о-м-м-м!" Ну, звуку "м" ми тепер не чіпаємо. А от "о" в нас, українців, так і лучить на те, щоб нишком перейти в "у". А як не перейти, то бодай прикритися призвуком. І виходить "у-у-у-м-м-м, у-у-у-м-м-м, у-у-у-м-м-м!". Ну, нехай — не зле нам держати ум добрий у голові. Отак держиш, держиш, а тут муха прилетіла, дзижчить. І вже: "з-з-з-у-у-у-м-м-м, з-з-з-у-у-у-м-м-м, з-з-з-у-у-у-м-м-м!"
Перед тим, як та муха-доба прилетіла, як зум у сьвіті настав, я мав себе за авантурника. Ха, що то за авантури були: ніби статечні пенсіонери десь у санаторійній зоні на гяляві по аматорському гуляють, зате вже в величезні шахи. Коли-ж, тепер... Але цить! Бо зум потребує такого вміння пройти сьвіт... правдою, такого, сказати-б, пройди-сьвітянства, що людям і знати не тра — їм так лекше буде.
Немає коментарів:
Дописати коментар