Чогось зринає в пам'яті, мов неловлений потопельник, нісенітний рядок із київського дитинства: "Любов — це чоботи жувати..." Тут учувається якийсь глузливий натяк на недоречність української поезії, ввірваної на однім рядкові. Другу жменю той натяк хова за спиною: от де правдива поетичність. Бо чужа.
Але є-ж у нас і справді безвиглядна любов жувати чоботи. Жувати, бо лизати вже не випада: занадто вже ми теперки незалежні. Т'але послухайте чиїх пісень незалежно слухає наша молодь і немолодь, до чого пританцьовують, під що підводять — московські сьпівки, що навіть і в Москві-ріці поверх води пливуть.
Знаю, що під тим чоботом ти віріс і чомусь мусиш жити, та навіть і в такім разі на що його жувати, що то за любов?
Немає коментарів:
Дописати коментар