Прахтичний курс українознавства

 Де наше славне вкраїнознавство? Поховалося по книжках? По енцикльопедіях? А як воно туди потрапило? Чи наснажена від його людність? Як і де дозріває воно до теоретичного зерна? Й куди винасінюється?
Дозвольте замельдувати: вкраїнознавство доконечно відмовилося від будь-якого теоретичного курсу, воно взяло прахтичний курс. Українознавство ледве виходить із народу й одразу сторожко ховається за його спину. Містерії вкраїнознавства нашими часами майже переважно заховуються в традиції хатнього бенькетування. Парадоксальним чином ті містерії розкриваються не в сакральних оргіях для втаємничених, а в майже прилюдних иніціяціях, особливо, як-що таких заходів, вживано про чужинців, перспективних, сказати-б, українолюбців. А, як відомо, щоб полюбити Україну, треба знати її.
Чи ви відвідували колись гульню в містечкового голови на честь чужоземної делеґації? Ото вже жива енцикльопедія, говорюча! От де щире слово, от де щира правда й щира цехова наука, от де сіль і перець народнього звичаю! Коли я був при такій нагоді в-останнє, скажу відверто, нічого з рідних ритуалів уже не впізнав і, що найприкріше, нічому вже не повірив.
Mea culpa, mea maxima culpa! Тьху ти! Каюсь, людоньки! Далекий я від народу! А причина одна, а причина проста: вже не можу я стільки випити.