Нас у школі зчаста питали: що хотів цим сказати автор? То-б-то спонукали до незаконного тлумачення, що спитувалося відгадати те, що й сам автор забув чи не зміг зробити. Витлумачуючи красне письменство, ми залучаємося, немов додаємося, до вічного творіння, що зав'язалося вузлом на творі красного письменства. Такий твір і далі твориться, перебуваючи в своїй комірці не руїнного часу. Вічним ми назвиваємо те, що ніби вічно пишеться. Це противага клясичному, ніби навіки впорядкованому, завершеному.
Але питання про те, чи хотів щось сказати автор, чи мав що сказати, є цілком правне. Занадто багато писано й пишеться без жаднісніького наміру (й змоги) будь-що сказати. Тоді ми не маєм auctor'а — створювача, діяча, додавача, посилювача. Тоді, як то кажуть, не вам говорити, не нам слухати.
Автор не може сказати того, що хоче сказати. Він хоче одного, а виходить иньше. Бо змога творити більша за авторство, хоч-би яке сьвідоме. Творчість — то всесьвітній процес. І що більший з мене автор, то далі я можу відбігти того, що хотів сказати. Бо я хотів сказати дурницю, але я хотів сказати й думав, як того домогтися. От і вийшла байка.
Немає коментарів:
Дописати коментар