СРСР пустився духу, так Духу й не спізнавши. Правосильне заступництво Духу в тій країні належало мирським пленіпотентам - духом сьвіжого сіна пашіло від скошеної луки. Але "Дух, де хоче, дише, й голос Його чуєш, та не знаєш, звідкіля виходить і куди йде...".
Тойді в нас було за звичай розпускати патяки за ролю народу в історії. Кожне знало, що саме нічогісінько не важить - бо народові в історії роля. Народ іде, гуде - й кортить незавважно, але прикро повернути коня й постояти в засідці десь у придорожніх будяках, під шляховими вербами.
Умер СРСР - і наодріз облишили геть-усякі народньо-рольові дурниці. Повернулися до питомого: старшина винна. Шануємо старшину, повземо з замашним батогом у зубах: бий, батьку, але, будь ласкав, ходи отаманувати! Скоро ти нам надокучиш і кинемо ми тебе, батечку наш, пане-отамане, принагідно пустимо тебе так, щоб "по-під льодом геть загуркотіло". То як зима. Та скільки там тої зими? Жорно на шию і геть за облавок, Дніпрові на приніс.
Тепер, слава Богу, народ повернувся до свого владдя. Може воно й не вкраїнський народ, але, скажімо так чемно, по панськи, народ України. Ті, хто в хаті, а свої вони чи чужі - того вже ніхто не розбере. Їх узивали пасивною більшістю, а вони стали більшістю гнітючою і загнітили своїм запалом хліб народовладдя.
До стерна не підступишся: незнайомі люде душаться до млости, разом учаться капітанувати. Вони гуртом, їх пригнітила гуртова відповідальність. Команді розказ одпочити, екіпажеві команда не застувати. Можна посидіти нишком на койлі. Хто не знає, що таке койла, може тихенько висідати на берег, поки не відчалило бистре судно.
Витерти піт із натрудженого чола моряцькою шапкою з европейським помпоном і махнути на все рукою услід важкій гузі відчаленого корабля. Рушай! Напрямок на Мальстрем.
Тойді в нас було за звичай розпускати патяки за ролю народу в історії. Кожне знало, що саме нічогісінько не важить - бо народові в історії роля. Народ іде, гуде - й кортить незавважно, але прикро повернути коня й постояти в засідці десь у придорожніх будяках, під шляховими вербами.
Умер СРСР - і наодріз облишили геть-усякі народньо-рольові дурниці. Повернулися до питомого: старшина винна. Шануємо старшину, повземо з замашним батогом у зубах: бий, батьку, але, будь ласкав, ходи отаманувати! Скоро ти нам надокучиш і кинемо ми тебе, батечку наш, пане-отамане, принагідно пустимо тебе так, щоб "по-під льодом геть загуркотіло". То як зима. Та скільки там тої зими? Жорно на шию і геть за облавок, Дніпрові на приніс.
Тепер, слава Богу, народ повернувся до свого владдя. Може воно й не вкраїнський народ, але, скажімо так чемно, по панськи, народ України. Ті, хто в хаті, а свої вони чи чужі - того вже ніхто не розбере. Їх узивали пасивною більшістю, а вони стали більшістю гнітючою і загнітили своїм запалом хліб народовладдя.
До стерна не підступишся: незнайомі люде душаться до млости, разом учаться капітанувати. Вони гуртом, їх пригнітила гуртова відповідальність. Команді розказ одпочити, екіпажеві команда не застувати. Можна посидіти нишком на койлі. Хто не знає, що таке койла, може тихенько висідати на берег, поки не відчалило бистре судно.
Витерти піт із натрудженого чола моряцькою шапкою з европейським помпоном і махнути на все рукою услід важкій гузі відчаленого корабля. Рушай! Напрямок на Мальстрем.
Немає коментарів:
Дописати коментар