Літопис самовидця

Караванський-словникар переконливо доводить, що один чоловік міг вигадати нашу мову, але не вигадав: він був зугарний, але мова не далася. Як казав народ: і я-би міг, та не дав мені Біг. Як-що порівняти його велетенський спадок із усім масовищем фахової вкраїнської лексикографії, то можна легко впевнитись, що Караванський - не лексикограф, а лексикотворець, ба навіть мовотворець.
Основа такого творення - справжня наша мова, але в надто вже суб'єктивному авторовому спогляданні та спогаданні. Усе, чого словникар не споглядав і не спогадував, він собі вигадував. Яко правдивий творець, Караванський не занечищував своїх вражінь дослідженням чужих творів. Навіть різанці московлення паплюжили знану, вивчену мову. Відмінно від них наш славетний словникар за наше вважав тільки своє.
Тим часом українська интеліґенція перебуває немов у зачарованні: Шевченко - Кобзар, Франко - Каменяр, Караванський - Редактор. Вся річ у тім, що те редаґування сприймається цілком дитинною уявою навченої кляси. Умертвіння мови вже далі не можна було терпіти чи, радше, можна було вже не терпіти, і дитина легко, як Герострат, спалила всю латину. Комусь, щоб забути, треба було вмерти, а хтось із забуття на сьвіт народився. "Літопис самовидця" тепер може сам правити за живу пам'ять. Чи правитиме? То залежить од того, чи схочемо ми самі щось споглядати і спогадувати. Або видавати й читати.