Самий цьвіт, а ягід ніт

З первомолоду мав я дурний звичай розпитувати товариство, що то воно про мене думає. І, звісно-ж, вислуховував усяку прикрість, одверту та щиру. Щоб чужі люде отак з доброго дива не підвозили мені воза, згодом я вже сам, наперед вискакуючи, починав їм широко розказувати, який я є. Тепер, слава Богу, ні те, ні те мені вже не в голові: "Мене пісні й пророцтва не обходять". Та й я нікого, слава Богу, не цікавлю.
Але народові, щоб цікавити когось у сьвіті, а найперше самого себе цікавити, треба бути вимовним. А щоб була вимовність, має бути своя власна виміркуваність. Це те, що мова нам щедро давала й іще трохи додає.
До біди московлення, що ніде не ділася, хоч і добре всьвідомлена й відома, додалася наруга англіфікації. Здавалося-б ангелянська мова, модня й поступова, а жвава така, що шкура на їй горить, потягне нас в протилежний бік од московлення й самої Московщини. Але потягне вона нас звідти, де нам належить бути з нашим власним способом думання. Як-що хтось скрізь ліпить message, то чи тямить цей хтось, яка в йому гадка? А deadline'и, ці мертвотні лінії в просторі намісць речінців у часі? І якось непомітно так виходить, що крім масажу message'ів і краю deadline'ів уже й нема в сьвіті нічого. А сьвіт давно стоїть - я трохи застав.