Як-раз учора відбув таке подоріжжя. До Полтави, як знано всім, переможцем повернувся Мазепа. Полтавці довго його не пускали, а коли пустили, то поставили спиною до Ворскли, не давши втішатися чудовими виглядами на річку й за річку. Трафаретний гетьман заступає дорогу відвідувачам, що йдуть уклонитися мисці з камінними галушками й посидіти на щастя в великій ложці. Мазепа ніби промовляє до перехожих:
— Не будеш мазепинцем, то нагодує тебе Москва бетоновими галушками чи самого всадить у ложку й проглине!
Але вірнопідданих полтавців важко настрашити Москвою. Зате їх легко здивувати Вкраїною: рідною мовою, твердим триманням Великого посту, тим, що Опішня — то Опішнє, Ромни — то Ромен, а Лубни — то Лубні.
У Гадячі-місті здивувалися, що воно Гадяче. Хоча місто таке непевне, що дивуватися — годі. Чи то запасна столиця всієї Вкраїни, чи то засновна столиця Вкраїни Лівобережної; чи то замашні креси Речи Посполитої, чи то резервний кордон із Московщиною. Чи то Вкраїна Хмельницького, чи то Малоросія Розумовського.
Гадяче всі одне одному дарували, але воно якось вигадючувалося. Гадяцького трактату ніхто й не думав додержувати — то що тут трактувати?! У Гадячому мені сказали:
— Ми вже місто обласного значіння, то тепер маєм назватися північною столицею Полтавщини!
Так я їх питаю:
— А чому тільки північною? І чому лиш Полтавщини? Хай буде Гадяцький ґебіт, але геть уже незалежний!..
"Тут ви побачите вже таку Україну, що українішої й нема!" Українка сказала, Леся. Побачили, їдемо далі.
Полтавські поступовці запевняють, що Чорнухи нікому не треба. Не були потрібні вони й самому Сковороді. Але чорнушинським козакам Сковороди треба: вони поставили дорогому любомудрові хату-музей. Жадної справжньої речи, зате все справне. Сьвіт не впіймав філософа, а громада його держить. Земля тут, кажуть, недобра, якась неполтавська. Мабуть просто патрійотичніша, от і виснажилася. Тутейші люде ставляться до великої Вкраїни, як я до Европейської Унії: як вам мене не треба, то мені — вас. На в'їзді до Чорнух треба вивісити гасло: "Не треба та й годі!"
А от уже Пирятин — передова варта нашої Руси, се-б-то кінець Европи. Як настав Майдан, тут одразу вивісили корогву Европейської Унії — щоб Дике поле знало куди воно пре. Маґдебурського права від 1592 року ніхто так і не посьмів скасувати.
Я Пирятинові вірю — сам правобережний, далі вже мені їхати нікуди, десь тут і моїй Европі край.
— Не будеш мазепинцем, то нагодує тебе Москва бетоновими галушками чи самого всадить у ложку й проглине!
Але вірнопідданих полтавців важко настрашити Москвою. Зате їх легко здивувати Вкраїною: рідною мовою, твердим триманням Великого посту, тим, що Опішня — то Опішнє, Ромни — то Ромен, а Лубни — то Лубні.
У Гадячі-місті здивувалися, що воно Гадяче. Хоча місто таке непевне, що дивуватися — годі. Чи то запасна столиця всієї Вкраїни, чи то засновна столиця Вкраїни Лівобережної; чи то замашні креси Речи Посполитої, чи то резервний кордон із Московщиною. Чи то Вкраїна Хмельницького, чи то Малоросія Розумовського.
Гадяче всі одне одному дарували, але воно якось вигадючувалося. Гадяцького трактату ніхто й не думав додержувати — то що тут трактувати?! У Гадячому мені сказали:
— Ми вже місто обласного значіння, то тепер маєм назватися північною столицею Полтавщини!
Так я їх питаю:
— А чому тільки північною? І чому лиш Полтавщини? Хай буде Гадяцький ґебіт, але геть уже незалежний!..
"Тут ви побачите вже таку Україну, що українішої й нема!" Українка сказала, Леся. Побачили, їдемо далі.
Полтавські поступовці запевняють, що Чорнухи нікому не треба. Не були потрібні вони й самому Сковороді. Але чорнушинським козакам Сковороди треба: вони поставили дорогому любомудрові хату-музей. Жадної справжньої речи, зате все справне. Сьвіт не впіймав філософа, а громада його держить. Земля тут, кажуть, недобра, якась неполтавська. Мабуть просто патрійотичніша, от і виснажилася. Тутейші люде ставляться до великої Вкраїни, як я до Европейської Унії: як вам мене не треба, то мені — вас. На в'їзді до Чорнух треба вивісити гасло: "Не треба та й годі!"
А от уже Пирятин — передова варта нашої Руси, се-б-то кінець Европи. Як настав Майдан, тут одразу вивісили корогву Европейської Унії — щоб Дике поле знало куди воно пре. Маґдебурського права від 1592 року ніхто так і не посьмів скасувати.
Я Пирятинові вірю — сам правобережний, далі вже мені їхати нікуди, десь тут і моїй Европі край.
Немає коментарів:
Дописати коментар