Саме п'ять років тому я завів собі оцього дописника. Порадив один знайомий, коли я сказав йому, що барвисті гадки спершу натрутно шумлять, а потім одлітають без сліду. Я довго вагався, сахаючись розголосу, але нарешті 9-го березоля року Божого 2012 два Тараси — Шевченко й Боровець, а ще Нарбут і Пимоненко мене таки надихнули. Це сталося на ТБ, коли танцювали всі.
Наприкінці серпня 2015-го року близький друг сказав мені:
— Тобі треба пересаджувати те все до "Фейсбука". Скільки в тебе переглядів на місяць? Близько сотні? Ну, то там буде триста!
І ось сьогодні 3800. Не без додаткових зусиллів — трохи штучних, правду кажучи. Але перескочив денно доти недосяжну цифру 3700, розміняв 49-ту тисячу. Для п'ятиріччя — багато це чи мало? Знаю, що мізерно. Поспіх доробку не дуже більший за манюсіньке еґо, що його породило.
Але що-ж удієш? З одного боку, я не вартий і тої уваги, що ледве видер у публіки, а з другого — чи варто писати свої маленькі дурниці, самотньо сидячи в національній бібліотеці, куди несуть і несуть книжки, але ніхто не ходить? Чи можлива то річ — кидатися наперестріт натовпові, що саме біжить за блискавкою? Чи хто здатен своїм струмочком заглушити московський гуркіт і суржикувате скрекотіння, скувати не собі, а цілому народові нове срібне народнє горло, зупинити всіх і все й сказати "Слухайте!"? Чи не гріх відтягати увагу й гаяти час тих небагатьох, хто ще міг-би розговоритися з замовклими, завмерлими геніями?
Питаннів купа, а відповідей Біг дасть...
Ще подумаю й десь попишу...
Наприкінці серпня 2015-го року близький друг сказав мені:
— Тобі треба пересаджувати те все до "Фейсбука". Скільки в тебе переглядів на місяць? Близько сотні? Ну, то там буде триста!
І ось сьогодні 3800. Не без додаткових зусиллів — трохи штучних, правду кажучи. Але перескочив денно доти недосяжну цифру 3700, розміняв 49-ту тисячу. Для п'ятиріччя — багато це чи мало? Знаю, що мізерно. Поспіх доробку не дуже більший за манюсіньке еґо, що його породило.
Але що-ж удієш? З одного боку, я не вартий і тої уваги, що ледве видер у публіки, а з другого — чи варто писати свої маленькі дурниці, самотньо сидячи в національній бібліотеці, куди несуть і несуть книжки, але ніхто не ходить? Чи можлива то річ — кидатися наперестріт натовпові, що саме біжить за блискавкою? Чи хто здатен своїм струмочком заглушити московський гуркіт і суржикувате скрекотіння, скувати не собі, а цілому народові нове срібне народнє горло, зупинити всіх і все й сказати "Слухайте!"? Чи не гріх відтягати увагу й гаяти час тих небагатьох, хто ще міг-би розговоритися з замовклими, завмерлими геніями?
Питаннів купа, а відповідей Біг дасть...
Ще подумаю й десь попишу...
Немає коментарів:
Дописати коментар