Лазарчуки

 Отже-ж ніколи не думав, що писатиму за котів та ще й вербною суботою. Коли-ж довелося. Хоч без пухнастих картинок, що, якби з'явилися, в моїм разі неодмінно зібрали-б мільйон любок. Ви завважили, що тепера настала поведінка на те, щоб писати "красІвий котІк"? І тільки так! Ніяка московська навала не змусить цих людисьок писати "гарний котик". Гарний котик? "Пхе-пхе-пхе!", — як казали були макбетівські відьми.

Так от наш гарний, завідський котик, що, британським вкраїнцем бувши, глибоко зневажа кожного, хто насьмілиться величати його "красівим котіком", загубився на війні. Загубився саме на сорок днів, а як-раз під Лазареву суботу знайшовся. Лазар чотириденний воскрес, а котик сорокаденний — із ним разом. Бо ті сорок день він таки перебував у своїм хатнього кота гробі.

І ось я подумав: а для якого життя воскрес кіт? Вічність і нехибкість хазяйського затишку — то-ж котяча вигадка, хіба ні? А надто тепер, коли самі хазяї, а не тільки що кіт, видивляються, а що прилетить їм з неба.

І Лазар воскрес не на те, щоб жити вічно чи навіть довго. Він воскрес, щоб побачити страшну, нестерпно тривожну Христову муку. Він воскрес, щоб побачити й досьвідчити утисків і гонительства на сьвідків Божої очевидности. 

Т'але між тим і Христос воскрес, достеменно так, як і він, Лазар. Від Бога воскрес! Отак і ми, поки ще невмирущі лазарчуки, сподіваючися життя вічного, щеневмерли з Україною й широко розплющеними очима споглядаємо, що то в Бога буде.