Ну, от ітиме вночі п'яний український мужик, кленучи ненависне своє поле, щось злісно, хоч і скоренько-невиразно бурчатиме своїм суржиком, з дна черева лаятиметься гнилою московщиною. Перечепиться через купу — ні, не кала, а буряків — тяжко впаде, тяжко заб'ється, роз'юшить носа, підведеться, ледве відсапуючись, крекчучи, спльовуючи, сопучи...
І раптом над злиденним, пізно осіннім полем зійде, аж випливе, щедрий український місяць. Дядько візьме до рук бурячину: вже тепер поглянути на врожай. І пригадає: це-ж і мати сапали, й баба, й прабабця. Хотячи закурити, наперід прокашляється, але не знайде в кешені кухвайки смердючої, розкришеної останньої цигарки. Набере повні груди колючого духу, щоб ізнову розбатькуватися й... зненацька заведе "Una furtiva lagrima": мужні низи, оксамитовий середній реґістер і крилаті, синівські верхи, що й через хату перенесуть...
Вірите? А я вірю...
Немає коментарів:
Дописати коментар