Колись за совіцьких часів, коли увесь добрячий та плохий люд вистоював у чергах просте своє життє, чимало знаходилося охочих якось у середину черги втулитися. Постоїть десь коло чесних почережників, поогинається, — та й уже ніби тут і був. І не надто воно змисне, і пика не вельми мудра, а ще й дуже крутіювата, але взяло — й усіялося.
І таким-же побитом повстрявало до нашої мовної черги на літературний вжиток багацько приблудних, безрідних слів. Ніби й січовик-товариш, і чувано за його, а ні до якого порядного куреня не записаний. Хіба згодиться коли московський загін через запільний перелаз пустити — отоді вже й припишеться.
І таким-же побитом повстрявало до нашої мовної черги на літературний вжиток багацько приблудних, безрідних слів. Ніби й січовик-товариш, і чувано за його, а ні до якого порядного куреня не записаний. Хіба згодиться коли московський загін через запільний перелаз пустити — отоді вже й припишеться.
Я таким зазвичай кажу: хто стоїть у двох чергах, той одночасно потрапить і в рай і в пекло. Тоді вони, знічуючись, відступають.
ВідповістиВидалити