Це історія одного непорозуміння. Страшно сказати скільки років тому ми мали в хаті платівку фірми "Мелодія" (иньших фірм тоді не було), що звалася "Співають зірки французької естради" (й иньших зірок тоді не було). На довгі роки мені запам'ятався Сальваторе Адамо (ставте наголоси, де хочте: бельгієць сицилійського походження). Не так сьпівністю пісеньки своєї, як назвою її "Маленьке щастя, дозвольте, мосьє?".
Стрепенулася тоді моя закутана в гоголівску шинелю душа: трагедія маленької людини, гідність маленької людини, право на кришечку щастя...
І зчаста потім ці невибагливі ревні слова зринали мені в голові. Оце як-раз на Тарасові народини йшов я собі на роботу, і трапився дорогою якийсь добродій, як глянути — мій перевесник. Майбуть, одяг мав без кишень, бо все своє майно мусів нести просто в руках. У правиці — дбало розкурену цигарку, таку йому зранку дорогу, що геть і лікоть тої руки мав щільно притиснений до тулуба. Під лівою-ж пахвою затис іще пачку цигарок і літрову пляшку дешевого пива. Маленьке щастя — дозвольте, мосьє?
"А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую..."
Або ще:
"А в мене діти не кричать,
І жінка не лає,
Тихо, як у раї,
Усюди Божа благодать —
І в серці, і в хаті.", —
напевно виголосив-би й той дядько, як-би взяв участь у радівомаратоні з читання шевченкових віршів. Не візьме, от саме тому й не візьме...
Надумав я те все закарбувать у пам'ятку, й поліз із'ясовувать, що то за пісня така була зворушлива. А воно не пісня, а дві: Маленьке щастя (Petit bonheur, про народження первістка) й "Дозвольте, мосьє" (Vous permettez Monsieur — дозвольте — й що? — потанцювати з Вашою донькою!).
Усе діти та й діти. Що не кажіть, а шансон, хоч і щирий французький, то не ораторія. А мій дядько заслужив таки на ораторію. На слова Шевченка. Маленьке щастя, дозвольте, мосьє?
Стрепенулася тоді моя закутана в гоголівску шинелю душа: трагедія маленької людини, гідність маленької людини, право на кришечку щастя...
І зчаста потім ці невибагливі ревні слова зринали мені в голові. Оце як-раз на Тарасові народини йшов я собі на роботу, і трапився дорогою якийсь добродій, як глянути — мій перевесник. Майбуть, одяг мав без кишень, бо все своє майно мусів нести просто в руках. У правиці — дбало розкурену цигарку, таку йому зранку дорогу, що геть і лікоть тої руки мав щільно притиснений до тулуба. Під лівою-ж пахвою затис іще пачку цигарок і літрову пляшку дешевого пива. Маленьке щастя — дозвольте, мосьє?
"А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую..."
Або ще:
"А в мене діти не кричать,
І жінка не лає,
Тихо, як у раї,
Усюди Божа благодать —
І в серці, і в хаті.", —
напевно виголосив-би й той дядько, як-би взяв участь у радівомаратоні з читання шевченкових віршів. Не візьме, от саме тому й не візьме...
Надумав я те все закарбувать у пам'ятку, й поліз із'ясовувать, що то за пісня така була зворушлива. А воно не пісня, а дві: Маленьке щастя (Petit bonheur, про народження первістка) й "Дозвольте, мосьє" (Vous permettez Monsieur — дозвольте — й що? — потанцювати з Вашою донькою!).
Усе діти та й діти. Що не кажіть, а шансон, хоч і щирий французький, то не ораторія. А мій дядько заслужив таки на ораторію. На слова Шевченка. Маленьке щастя, дозвольте, мосьє?
Немає коментарів:
Дописати коментар