L'Homme qui rit

Був оце допіру в Січеславі, місті, що для qого таємницею залишається власне їм'я. Місті, що 'днією рукою закидає кітву в здвижовину радянщини, а другою напинає вітрило українства. Місто, що признається до Вкраїни, ледве повертаючи вкраїнським язиком.
Із піднесеним почуттям патрійотизму йду вечеряти до "Пузатої хати". При гарному столикові коло вікна — хлопець і дівчина, якісь тамтешні адміністратори. Тепер називатися вони можуть як завгодно — промоутери, тур-менеджери, імпресаріо — аби не наймити. Замісць чухати об роботу руки, чухають об неї язики. Балачка статечна, повноголоса, на відвідувачів не надто зважають, ніби то — коти.
Аж раптом до гурту пристає якийсь їхній знайомий, теж призовних літ, кличе курити. Це йому вдається зробити самими матірними словами, жадного цензурного. Знати, що хлоп із порядної родини: гнилі слова артистично суперечать його червонощокому, гладенькому видові без ознак найменшої життьової драми. В руці має книжку.
— Що це ти читаєш? — грайливо, як той Полоній, питає подружка.
— "Людина, що сьміється"! — знов не вдаючись до літературних засобів, одказує хлопець.
— А про що це?
Павза. Кілька завзято скручених лайливих вигуків.
— Ну,..., як,..., так,..., я,..., тобі,..., скажу,..., про що,...?
А й справді— ну як? Яке лихо змусило цього природнього чоловіка встормляти свою встелену сіном голову між Сциллою і Харибдою романтизму й реалізму? Який гаспид загнав його в пастку науки, та ще й мордує грубими романами? Яка тварюка безсовісним шантажем вимагає від його осьвіти?

А треба ще й бачити й чути оте цікаве дівчисько. Ні я, ні ви ніколи в сьвіті не розтовкли-б йому, про що вона й до чого, ота непотрібна книжка! І воно сьвідоме нашої несили, от і збиткується.
Нарешті пішли курити. Димом вилетить із сьвітлих голів всяка дурниця ХІХ-го століття! А коло вікна лишився досьорбувати пісну юшку чоловік, що сьміється.
Ну й про що це все?