Левова наука

Багато чого ми, вкраїнці, готові вже навіки покинути в малоруській, але дуже вже російській нашій минувшині. Тільки не московську клясику. І сукупний то наш набуток, і любий він нам. Він і досі спільною мовою єднає нас із великими розмовниками колишніх часів.
Звісно, коли тепер думаєш про красне письменство московське, одразу починаєш гадати, а хто з них підписав-би листа про негайний виклик московського війска для замирення бунтівливих хохлів, що взяли про себе високу думку: ніби вони — укри. Тяжкий бере сумнів...
А хто-б уже напевно, ніколи в сьвіті не підписав? Найперше спадає на думку великий Лев, Лев Толстой, з любов'ю та пошанівком ізгадуваний нашим народом і як Левко Дебелий. Навіть площу під житло йому в Київі одвели, що-дня минаю, так і назвали: площа Льва Толстого. Воно майдан, але якось ніково: приїхав-би, старий, не зрозумів-би. Як казав мені один мовознавець, уже покійний: турецькі витребеньки то все — кайдан, майдан...
Ну, від часів нашої розмови Майдан позривав кайдани, але мовознавець того, на жаль, уже не побачив. А площу бережем таки для яснополянського лева. Не любив небіжчик війни. Ось його стратегія:
"Перешелъ тараканский царь с войскомъ границу, послалъ передовыхъ разыскивать Иваново войско. Искали, искали— нет войска. Ждать-пождать — не окажется ли где? И слуха нетъ про войско, не съ кемъ воевать. Послалъ тараканский царь захватить деревни. Пришли солдаты в одну деревню — выскочили дураки, дуры, смотрят на солдат, дивятся. Стали солдаты отбирать у дураковъ хлѣб, скотину; дураки отдаютъ, и никто не обороняется. Пошли солдаты в другую деревню — все то же. Походили солдаты день, походили другой — вездѣ все то же; всё отдаютъ — никто не обороняется и зовутъ къ себе жить.

— Коли вамъ, сердешные,— говорятъ,— на вашей стороне, житье плохое, приходите къ намъ совсемъ жить.

Походили, походили солдаты, видятъ — нетъ войска; а все народъ живетъ, кормится и людей кормитъ,и не обороняется, и зоветъ къ себе жить.

Скучно стало солдатамъ, пришли къ своему тараканскому царю.

— Не можемъ мы,— говорятъ,— воевать, отведи насъ в другое место; добро бы война была, а это что — какъ кисель рѣзать. Не можемъ больше тутъ воевать.

Рассердился тараканский царь, велелъ солдатамъ по всему царству пройти, разорить деревни, дома, хлѣбъ сжечь, скотину перебить.

— Не послушаете,— говорит,— моего приказа, всехъ,— говорит,— васъ расказню.

Испугались солдаты, начали по царскому указу делать. Стали дома, хлѣб жечь, скотину бить. Все не обороняются дураки, только плачутъ. Плачутъ старики, плачутъ старухи, плачутъ малые ребята.

— За что,— говорятъ,— вы насъ обижаете? Зачемъ,— говорятъ,— вы добро дурно губите? Коли вамъ нужно, вы лучше себе берите.

Гнусно стало солдатамъ. Не пошли дальше, и все войско разбежалось."

От тільки, на жаль, не щепиться поки така наука: салдати вже запевне не ті. А дурні? Війна покаже...