Аж поки

То ми — хлопцi з Бандерштату:
Ходимо до церкви, шануємо батькiв.
Нiхто та’як ми не вмiє фест гуляти,
Поки сурми не заграли, барабан не забив...

Ось маєте помодерновий гурт із назвою, запозиченою з діточого оповідання (й кіна) совіцької доби, де прізвище Гадюкін належало зломисному підосланцеві в синіх окулярах, що виставлявся для саморобної шкільної драми.
Усім зрозумілий був глузмовитий патос українських "Гадів" врожаю 1991-го, безґрунтовні батярські претенсії викопних бандерштатців у щойно заснованій самостійній (ха-ха!), одідиченій Україні:

Назавжди єдина свята батярська воля.
Хто хоче їй вiдняти, тодi шо зробиш — фаєр!

Ті "копальні кістки вважали за останки колишніх велетнів", — і підставно. Що думали про те самі гадюченки? Майбуть то саме. Але traditio є traditio, передача є передача. І вкраїнський в'язень ту передачу таки отримав. Не зразу, але цілком. Наврочили? Напророчили? Ні, просто переказали:

А ми ся подивим, як потреба стане,
Хто полiзе в льох, а хто пiд кулi пiде...