32-е грудня вільного стилю

Скільки себе пам'ятаю, з дітей вийшлого, завсігди мені якось ніяково було з приводу врядженого від Петра Першого новоліття, цього найукоханішого несьвятого сьвята, совіцького передріздвяного великодня, як його ще величають. Чого наїститися, де й з ким напитися — нема прикрішої турботи й марнішого наміру. Хоч-би як воно склалося — як це все пережити?
Найдоречніша річ — відвідати, як-що трапиться нагода, цілонічне неспання... у церкві. Там і почати, там і скінчити. Запричаститися 1-го січня за новим стилем — як пух, як дух, як миле щастя!
За римою долі я почав це, як і намірялись по-первах герої знаної всім з голови "Іронії долі", — в Суздалі, в манастирі. Відтоді бані на лазню ніколи не проміняю!
Цей день, вважаю, сьвято й для тих, хто стрічає його з налитою шампаною чарою, з михайликом і ведмедиком, бо це день сьвятого Онихвата, того, що йому моляться п'яниці й за п'яниць. Повість його — варта знаття й дуже сьогочасна.
Отже, шануймося, хто як може, бо всі ми чогось таки варті й не цілком самі в цьому сьвіті.

За рясне й красне

Загибіль красного письменства ніколи не засмутить письменництва незугарного. Загин усякого письменства ніколи не знищить писальників — натомісць їх побільшає. І поки висить ця Павуть, дзижчатимуть у ній і письмовці, сперечаючись через те, що одне одному понаписували, пояснюючи, виправдовуючись, вилучаючи й долучаючи.
У красному-ж письменстві вмирають, не відбріхуючись, а часом — не оголошуючись і друком.

Traduttore — traditore

Добрячий товмач і справді, як недочує, то й збреше. І красно збреше! 

Окремий погляд

Надуживане слово "представник" відлякує мене своєю в нашій мові недопеченістю. З цим "пред-" важко икається. Треба з ним набік оступитися, дати дорогу повноважним відпоручникам, речникам громадської думки, виборним-заступникам. Бо щось тії "представники" нічого не в'являють і не виставляють.

Волові роги не тяжкі

Ох, нема вже кому носити за Сірком його карабелю! Захалявного ножа — ще якось дотягнемо, бо знаємо, як йому раду дати: своя семеряжка не важка.

Дзвін тріснув і почав дзижчати

Десь-колись у своїй розмові ("интерв'ю") вже я говорив був, і то на жаль, що в так званому публічному просторові Вкраїна маліє, а маліючи, дитиніє. Бовкнув і я, не подумавши, як тая Касандра.
Бо-ж тут таки рідне слово здиміло з усіх чільних місць, знайдеться йому куточок хіба що на місці Череповому. Програмові провідники по студіях зустрічають охлялий суржик чи каліку-державну незламною реґійональною лавою. Ті поодинокі "носії", що ще де-не-де вистають, схожі на Франкенштайнові опудала, навиворіт із цуравого дрантя шиті, сперті на пострупішалий пліт якогось ще недоваленого державного закону. Бо такі їхні вимова й мова: з випитою душею, з деренчливою від змашинованих пальців струною.

Кожен, хто ще може підважити рідного слова, завдати собі на плечі схудлого міха з нашим скарбом, нехай здає собі справу з того, що на людях доведеться поставати геть узброєним, у коштовних тилягах — що-разу, як в-останнє. Як-що вже нам судилося впасти — то хай хоч загуде, як-що канути — той хай хоч завирує.

Грубі гроші

Тепера тридцять срібняків уже ніхто в церкві не покине. Ой, занесуть-же їх до скарбоні, й житимуть на них, розкошуватимуть! Щоб господарство не марнувалося, бо є ще час.

Стала історія

Дії скінчено, дієписа згорнено. Лишилося тільки дрібним нестравним маком досипати вчених коментарів.

Правдиві сьвітлотіні

Диво в тім, що коли мистець, гріхом зачарований, у гріх залюблений, у гріхові чесноту, дар і красу бачивши, піднесений творчою наснагою, в шалі надхнення наставляє на гріх верцадло свого хисту, то гріх відбивається на штучній поверхні в істій своїй  подобі.

Ти — романтика

 У Шевченка все читаємо: "єдина дитина", "в удови один син". Це так романтично для хлопчини з дуже дітної сім'ї!
Єдина дитина — то не надто й прихована романтична відміна бездітства.

За вкраїнське відродження

Щось ми, українці, все ніяк не родимо: не народжуємо, не народжуємося — ніби й не живемо. Тільки що відроджуємося.

За малий час

Час — як вода в дощ: плине, збігає, тебе минає, ніде його взяти, нічим ухопити. Сидиш у своїй ятці, у своїй повітці, ніби-то торгуєш — собою чи ще якоюсь бідою. А часу нема, десь утік.
А потім, після дощу, штрикнеш патиком у пузиря на стелі повітки, й просто перед носом — час, злива часу.
І що з їм тепер робити?

Шлюб не до пари

Щось нам та лагідна двомовність, та дружня двозвичайність ніяк не витанцьовується. Одне хоче Йвана та Юрія Липи, друге бажає Хведора Пішенина, одне вподобало Сьвітлу вулицю, друге верне на Темну; один гурт прощає Совіцьку Армію, другий — з протилежного кутка стрічає. І виходить нам така злука, як те брання з приказки: оженився дурнуватий та й взяв біснувату, та не знали, що робити, — підпалили хату.
Того-ж навіть і сама московська телевізія, голова в голову фалшива, роблена-перероблена, дивом великим і щирим дивується: нащо Вкраїні Вкраїна? І чого її досі там не з'їдять, а так: пожують і виплюнуть, пожують і виблюють...

Утік

Буває так, що чоловік молиться, але сам почуває себе не зверненим до Бога, а вмотаним у душевний сповиток, вбитим у духовну колибку. Він так як уже й не молиться, а борюкається, з марним намаганням виломитися з камінної шкаралупи своєї, зо свого самітнього замкнення в одним лицем Божому сьвіті.
Що-ж! Однак молитися треба: передуріти у власній хаті, щоб і на люде вийти.

Серця — рожеве й пурпурове

Навіть коли людство виведеться з любови такою мірою, що мати грудей не дасть сплаканому немовляті, ота "любов", що бавиться рожевими сердечками, чомусь із приводу цнотливця Валентина, лиш набрякне й розчервоніється губами, як упирище.

У пітьмі

Просьвіта засліпила себе власним каганцем, розганяючи темряву під носом. І перечепившись через істину, впала на народ.

Ще не кінець

Якби-ж то справді нині була кончина сьвітові, люде намагалися-б робити те саме, що вони вчора коїли. Але Господь-би їм не дав.

Ex ore parvulorum veritas

 Ми ще гуляли в квача, наші діти вже, чую, бавляться в "catch'а". Отак, оминаючи московські салочки, таки вперто сунемо на Захід.

Так ісклалось

 Коли ми рядилися говорити для чужих зрозуміло, отоді й почали "заряджатися", а так — наснажувалися.

Поправна правна сьвідомість

В українців "потерпілі" — від стихії, а від людей — "укривджені".

Віра в одежі слова

Перекладник Юрко Бесараб завсігди називає дурнів "дураками". Вірить, що вкраїнці дурнями не бувають.

А ви, вкраїнці, — вірите, буваєте?

Леґенди розкажуть, якими були ми

2010-ий рік. На честь "комсомолу Дніпропетровщини" ще ставлять чесня коло церкви в столиці краю. Десь там, на тому катеринославському майдані, й революція гула...

Оптичний сальон

"Оптичний сальон" задемонстрував своїх клієнтів у яскравій ахвішці: багаті, молоді, вродливі, розпусні... Й вони ще й недобачають!

О, панно Інно!

Інна — чоловіче ім'я. Це знає всяк бурсак. Але сказано: панна. "Сестру я Вашу так любив..." — але сестри ніхто не пам'ята. І сивочолий Павло Тичина, вже й після похорону друга, все стративши, навіть літеру "ґ" в правописові, що сам і підписав, мав пригадувати, хто була ота панна Інна, й одповідати за її дівочу долю...

От і я — сам. Вікно. Сніги...

Здогад наздогад

Інновації — то новацтва. Просто вони не хочуть, щоб ми їх зрозуміли.

Давня назва

Проспект Карла Маркса, що в Катеринославі, вічно буде Карло-Марксів. Але хай-би він був хоч "прошпект"!

Хто кого ззів

Олександер Поль воскресив і оживив Катеринослав. А Дніпропетровське його (Катеринослав) убило.
Тепер од самого Дніпропетровського лишився (лишилося?) тільки Дніпро. Січеслав не вдався. Давно ми вийшли з Російської імперії. Але до Вкраїни ще не дійшли.

За срібло-злото

І мовчати розумно ми не вміємо, а вже говорити... 

Безхатня кляса

"Будинок профспілок" — скільки тут правди! Бо профспілки не мають дому. Є лиш будинок, є тільки приміщення, та й то не профспілкове, а так — профспілок.

Плач і скреготаннє зубів

"Щадящая имплантация без костной пластики" — хіба-ж то не щирісінька правда нашого життя! І таких зубів повставляють, що хоч сам себе їж! А що? І ззімо!

За куріння-палення

Куріння — діло самовладне й загарбницьке. Курій що пів години зазіхає в ближнього на те, що тому сам Бог дав, — дух його.
Але цей душман мусить служити ще від себе владарнішому, бо тютюн кличе його сповнюватися тютюновим духом частіше, ніж може він сповнюватися духом молитовним.
Тому саме як раба впосліджує курця теперішня цивілізація.

Очима немовлячими

Цицькові діти вчать нас двох речей: краси й правди. Краса наша нездійснена зблисне у їхній милій подобі, а правда в тім, що треба завсігди пильнувати своїх речей.

У побіленім гробі

Чи-ж справді можна отак, тягнучи на спині свого хреста, втупивши в землю очі, забрести до побіленого гробу, повного мертвих кісток і всякої нечисти, навіть мідяним лобом у гловень не вдаривши? Чи це тому, що не знайшовся на снагу, щоб покласти ношанку свою на рамені, високо знести голову, просто в вічі дорозі своїй дивлячись?

Чи може того хреста давно вже десь покинув, не озирнувшись, колотівкою груди прикривши, посвистуючи, й отак примандрував до гроба?
Яким-же побитом?

Щоб добро було

Усе, що наша мова втратила, від 30-х рр. ХХ ст. починаючи, а вона відтоді майже безперестання все втрачала та й втрачала, потрібного не надолужуючи, мало й випадково здобуваючи, — усе теє вона віддавала, усім тим вона поступалася майже одиноко мові московській, на власній лаві посуваючись, під себе поли підгортаючи, стихаючи, животіючи. Тому, як хто хоче добра своїй мові, то й сумніву нема в тому, де й чим трудитися треба, що відкидати й із чим боротися.

Публічний сон

Приречене на тишу, куняє в зимовій сплячці катеринославське кахве "Овація". Навіть грімке ім'я прошпекту — Карла-ж Маркса! — не може збудити його до життя.

Хто вам сказав?

Леся Українка, питалася, завзяттям своїм пишаючись: хто вам сказав, що я слабка?
Так ото: хто вам сказав, що я такий сильне-дужий, що так топчете немилосердно?

Метафізична дітність

Стоять люде на розі з дітьми: стоять двоє, стоять з двома так, ніби їх тузінь, тих дітей, — дуже вже розгублено...

Січеславова слава

Січеславові не бракує слави: були тут Яворницький, Махно, Підмогильний, Лазар Глоба, кінець-кінцем. Не заходив сюди лиш один, хоч і вельми бажаний, гість — апостол Петро. Як раз завтра — Андрія, а ми-ж віримо, й вірою своєю стверджуємо, що ходив він кручами Дніпровими. Отож, як-що Січеслав не хоче славити ані Січи, ані Катерини, то нехай зоветься Дніпроандріїв.

Від sancta simplicitas

Яна Гуса спалили недобрії люде, вчинили недобре. А що, як, до того, він і справді в вірі схибив, істинну церкву реформуючи?
Сумна байка. Але всяка людина помирає в незаперечній, і тому поки недовідомій правді.

За панславізм

У Січеславі в крамничці порається хлопчина з іменною табличкою на грудях "Ян Масляк". Дуже привітний! І наймення — щире сьвято слов'янського єднання!

Кайдашева родина

В Україні таки справді лайки справіку були лайками, сварки — сварками, бійки — бійками. Але чого це "Пепсі-коля" з того так тішиться?

Ще й державна!

Вірю, що кожне мовлене вкраїнською слово Господь слухає. І чує.

Плянетарна таїна

Ми, вкраїнці, гаразд тямимо, що "Плянета суші" — то не плянета суходолу. А от чи мокро там, чи грузько, чи гаряче — про це ми таки не довідалися. 

Лагідний дириґент

У Січеславі трапилась ахвішка симфонічної оркестри: "Дириґент — Дружелюб Єнакієв (Швайцарія)". Як славно, що нагодивсь! Тепер як-раз нам такого друголюба треба! Буде злагода між чужими — просто як у рідній його Швайцарії! Міжнародній культурник може стати за рушія замирення в нашій ненці Вкраїні.

За табльоїди

Гортаю оті лискучі журнали — не часописи вони: листів часові не пишуть. Та й простору не знають: мешкають у Київі, проте, щоб цього досвідчитись, конче треба відшукати маковами літерами зазначену адресу редакції. У змісті-ж — ні, не Москва, але московська тиха провінція, що багне всесьвітянства, та ніколи його не доможеться.
Де-не-де шелесне вкраїнське прізвище автури — то й що? Розкотився горох... Либонь, "із казакофф"...

За руїнництво

Розумні голови люблять усе ціле й робітне розікласти. Розбираємо міти, кажуть, а розібравши — в купелі заливають. Але нищити міти — невіддячлива праця, ледача робота. Треба, як-що знаєш лад, творити й підбивати життям свої. В дусі істини, певна річ. Потрібно говорити приповістями, "затверділо бо серце народу сього".

На вихід

Господи, ради не дам, не знаю чого прохати в Тебе! Всячини треба, багнути нічого! Де не мацну — лиш зубами клацну! То нехай-же буде воля Твоя! Буду плакать і сьміятися словами Давида-сьпівця, як власних нема.
Розрадь мене, Псаломниче! Прийми мене, царю! В тебе, мудрі люде кажуть, цілий наш сьвіт потаємний вимовними псальмами-словами списаний-проголошений. В тебе всі лябіринти не в безвихідь, а в двері спасіння напрямляють. Там і те, чого не губив, віднайду, там розрадоньку спіткаю!

Вічно ненаше місто

Ясно, що Париж вартий мші, а от чи варт Київ України? Це-б-то, чи стане шкурка за виправу, як-що віддати Вкраїну за вічне місце в цім вічнім буцім-то місті?

Проти Сковороди

Сковорода сидів на хуторі, звертаючи до Космосу свої писання, а я пробуваю зо своїм дописником десь у безлюдному космосі, намагаючись писати до хутора.

Гріх ізневіри

Журюся болещами, не тішуся радощами, в радінні прийдешню скорботу прочуваючи.

Коротка пам'ять діточа

Щебечуть дітлахи, й, дослухаючись до їхніх іще не згрубілих голосів, гадаю собі думку: чи справді в пуп'яночку їхньому, як ото вони на підлозі каки нароблять, батько-матір казали 'oops', а як вони заб'ються, на тому послизнувшись, — 'ouch', а як маля саме зсяде на горщика — 'wow'?

За певну дорогу

Нам треба не християн-демократів, не християн-лібералів — нам аж ґвалт треба просто християн. От тепер у Пилипівку попопостували-б гарненько, то, може, коло їдла не впадаючи, на питво не налягаючи, в ліжко не стрибаючи, до Різдва й придумали-б, як тій Україні раду дати.

Безока ніч

Чи не дурієте ви від дурнів, охочих вас одурити? Замісць думкою багатіти, бомки бити, йдуть вони межи люди, затруюючи всю громаду своїми нетрудящими почуваннями, туманячи нісенітною лудою, затягаючи очі полудою. Темна нічка, невидная... Доведеться роботящим навпомацки ті дурні вигодовувати!

Як вилюдніти, не злюднівши

Україна могла-б тепер бути найбільшою нацією в Европі, українці — найчисельнішим европейським етносом. З цієї дороги нас ісколупнуло ХХ-е століття. Европейські західняки, народжені в перші роки того століття, а за ними й наступне покоління, ще християнили, ще мали дітви скільки Біг дав. А наші діди й батьки вже тоді ледве вигодовували одного-двох. Та ще-ж і Коса косила отих вигодуваних-недогодованих, отих зацілілих!
І от сидимо ми, в життю вправнені й заступлені, малесеньким народцем, в родовому глузді безнадійним, чекаємо на лиху годину, гріємо місце про нових осельників. Треба кожному хоча-б четвірко народити та тут і вкоренити, в рідний ґрунт устромити. Бо, в дорогу діти готуючи, можеш пхати й не пхати їм у прохацьку торбу горточок старого полотна, вишиваного рушника — дарма-праця! Не поможе й наше чорне з нашим червоним!
Обрії ближаться, а вигляди тьмянішають.

Наївшися чаровини

Українська катедра назвалася кафедрою — й разом стратила пам'ять. Попоходіть по наших кафедрах, послухайте, що з наших кафедр лунає! Та хоч і студенство розпитайте!
Це нам так однісіньким словом пороблено.

Без помочи

Прикро, коли, прийшовши по допомогу, хвостиком ходять за допомогою, але не можуть її дістати. Нелюбо й боляче серцю, коли спраглі приходять по воду, але їхні надії за водою йдуть — назад не вертаються. А як голодні прийшли по їжу, та за їжею тільки ходять, а вкусити не можуть?
Ой, дитинчата-нерозуменята!

Довести до зробу

Треба нам нашу історію з переказу обернути в дієпис.

Квіти під чавами

Теперішня родина з великим дітваччям, попри де-які сподіванки, не дістає колишнього ладу, зате дано їй гніту. Під те давило ні сваволя, ні примха не підсунуться. Хай там і не вгніздишся, та хоч переховаєшся.

Отруту вмішано у трунок

Реклямова кампанія "Пепсі-колі", крім того, що нагадує нам за солодкавий присмак того рудого трунку, несе й де-які сумні вісті: виявляється, луки завжди були луками — а тепер поробилися гудроновими стоянками, лайки завсіди були лайками, а тепер воно — husky. Хто такий Шерінґ, ми не знаємо, але, як-що він п'є саму "Пепсі-колю", не розчиняючи в ній горілки, то порядним Шерінґом він і лишиться.
А може лайки завсігди були лайками, а тепер перевернулися на "аб'юзи"? То вже як пан скаже. Одно відаємо: лайка — не бійка. І це трохи підсолоджує дієписну гіркоту споживачеву.

Скинувши з себе давнього чоловіка з ділами його

Скинули ми, як було нам звелено, із себе колишнього, ветхого чоловіка, вбралися новим; попоходили так наші пращури, діди-прадіди; вбиралися в ту одіж про сьвято, а не про будень, берегли в батьківській різьбленій скрині, спрятно носили.

А діти подумали: воно-ж старе-колишнє, негарне-незугарне, хоч і міцне й барвисте! Попоношене, хоч і ціле, вже не панить. Скиньмо й цього чоловіка, вже притертого! Накриймося чимось инакшим!
І накрилися таким рядном, такою рогожею, що й давній той чоловік, що зотлівав був у звабливих пожадливостях, і той погребував-би.

Після Ніцше

Не треба себе дурити: те, що мене не вбиває, просто не вбиває мене доки-то.

Немудра критика

Як-що відкинути спритне літературне знавство й уселякі формальні викрутаси, то скажу, що красне письменство красне мені правдою своєю: правдою в малюнку того, що випало змалювати, правдою повісти про те, що вдалося повісти. А некрасне письменство буває підступною півправдою — півправдою, що заведе тебе в шепіт солов'їного гаю, в щебетання діброви, та й мацне там гайдамацьким келепом межи зористі очі.

Зачарована Десна й трохи розчарована Горинь

І я теж, як і Довженко, мав собі бабусю. Тільки вона, замісць проклинати, спересердя казала: "А нехай-би тобі добро було!"

Коні невинні

Полюбляю я говорити з водіями, що, буває, возять мене! Який-же я мудрий, сам із себе дивуюся! Вдвічі мудріший, ніж пішки! Втричі, ніж удома!
Десь є щось у цьому первісне: цікавий їздак хурманові в спину чи в щоку чого тільки не скаже! І коні хай послухають!

Чуття ненашої родини

Невмируща віра в наших земляків у те, що, як закордонець по наськи не зна, то по московській вже напевно второпає!
Якби так малось, як не мається, так що-б то було! Що-б тоді ми, перекладники, робили, з чого-б черствий свій хліб їли? Довелося-б, наслідуючи приклад Максима Рильського, десь наново "Онєґіна" малоруською мовою перелицьовувати!

Після тієї та й знов тієї

Любиться мені цей образ: українська правда, а, може, ще й сила, зашиті в підкладку смушевої шапки чи в полу сірої свитки. Шапку вістовець забув у корчмі, а свитку дорогою з п'яного зняли. Й отак завсіди!

Дивна казка

Оце випало мені почути несилувану гадку, що ніби Петро й Микола в геніяльній Котляревського "Наталці-Полтавці" — то дві непримирні потуги в українській нації. Не посилаюся на джерело, бо вважаю, що сьміливий здогад цей попав як сліпий на стежку.

Значно, що в "Наталці" — всі полтавці. І Петро, й Микола, й Возний, і Виборний, усе, що обертається довкола героїні, купно зо старою Терпелихою — ідеальна вкраїнська громада. Того й бере гору лад і спокій.
Не так судилося романтичній Полтаві. Може, там десь і туляються наші персонажі, але — серед цілком чужого малоруській котляревщині маловкраїнського теперішнього життя. Ще й поза Полтавою розляглася всяка "земля України". Гриміли Терпили, приміром, у Трипіллі — було та загуло.
А життя все те саме, життя Наталчине! Знай крутиться навкруги, й вертається туди, звідки взялось, туди, де горох при дорозі: хто не йде, то й скубне. І стільки вже наскубли в нас того гороху! Несчисленну силу!

Позападалі верховини

Не відаю, як то можна знятися з християнства, здійнятися над християнством, з висоти орлового льоту розглядаючи найдрібніші ямки та западинки: і все те бачив, і все знаю... Ніби вже й усе царство зважено, розділено, віддано... Як-же то можна сподіяти? Аж ніяк!
Хіба поринаючи в пекельні глибини-високості... 

За противенство

У нас в Україні до віку-суду гетьмани з отаманами не помиряться. Мазепина Новобогородицька фортеця поки сьвіт-сонця не погодиться з Запорозькою Січчю, Скоропадський зроду-віку не побратається з Петлюрою. Мабуть чи не сходитися й сходитися нам під Мотовилівкою.
То що-ж, ніколи? А як-би добре було, якби...

Що застрягло в горлі

Можна напихатися ненавистю, навіть чужою до себе, проте не всім це стравно, не всім поживно. До того, де-якою кров'ю, хоч і з молоком, навіть упир удавиться, а який не вдавиться, так однак отруїться.

Гадаринський спомин

Не можна жити, загорнувшись у лушпину душі, впакувавшись у плоть, і на сьвіт Божий (духовний обшир) не вилазячи! Це-ж виходить: "й одежі не вдягав, і в хаті не пробував, тільки по гробах"!
В усьому неминучому слід убачати духовний глузд і зміст, а все підвладне, що є духовно безпідставне, — відтинати.

Безмовний язик і без'язика мова

 Унадилися в нас усе "відміняти". Відміняють, і ще й дивуються, що воно ніде не зникає. Зло відміняється, перейнакшується, але в істоті своїй лишається лихим. Бо треба зносити, касувати — й прощати назавсігди!
А "приймаючи", гадають, що воно постановиться. А воно стоїть осторонь — навіть не перечепишся!
Відлученість культурної кляси від культурної мови власного народу — то наш интимний катаклізм. Такий интимний, що не даси ради, якою клізмою й якою левативою його курувати. Всім нездужається! Коли-не-коли та й у собі побачиш: ну, не знаю своєї мови, як на пень з'їхав!
Було, говорив із розумним чоловіком, єдиним знавцем (самим собою), а тепер і того нема — замовк! Який каганець укурів!

Відпорна сила

Як послухаєш молодших наших дикторів, акторів, що, сьміливо ламаючи кавчукового канчука-язика, беруться ще живу нашу мову "озвучувати", це-б-то душити оксамитом ненаслідовного голосу, підломлювати невблаганним артикуляційним апаратом, — мимоволі заслухаєшся отої поезії революційної! Замісць сьміятися-плакати — клацають-скрегочуть крицеві машинові солов'ї!
Вся Вкраїна — кін, що з нього летять у широку публіку негнучі сценічні річі. Наженіть хоч отару приголосних звуків, забийте в кут — намуштровані московськими скоромовками зубаті щелепи все перетруть, все перемелють. 
Єдина умова, ба ні, вимога: ніколи не чути й не пробувати відтворити зеленого шуму неламаної, самостійної мови нашої..
"А в народі тим часом рідна мова губиться, нівечиться, московиться..."

За недіткненність

 Влада краси? Нищівна сила краси? Не боїмося! Стільки ми вже тої краси перетовкли, стільки понівечили! Скільки ярмів тої потуги рішуче швигнули й прянули в бур'яни! І хай не махає більше на нас своїм безсилим кулаччям, хай не штрикає нас своїм тупим ріжном!

Повидну

У душі завсіди є де голку всторомити, але ніяк ті голки збирати, хоч-би яка місяшна ніч.

У сліпім сьвічаді

Геніяльний сліпець Борхес провидів появ Интернету. І не сперчаймось! Усі закиди відперто. Але він бачив його як усевидюще око, всеосяжну книгозбірню, Діда-всевіда.
А от мені Мережа здається змерклим, аж сліпим, спижовим верцадлом, що в йому плавають, клубочаться, зникають примарні образи, зчаста-згуста  геть аж на образи схожі...
Поки не було Интернету, я в житті ніколи не здибував чужої людини на прізвище Саржевський. Мо', й чував краєчком уха, але на власні очі не бачив. Коли-ж пошукати за ними в Мережі, то там їх в'юниться — ого-го-го! Є й Сергіїв Саржевських. А вже Сергеев Саржевских!
Це розмаїття прямо заперечує всі півмаґічні сподіванки на те, що згукопис імення визначає долю чи хоч-би вдачу, що гомін крови викликає бодай відляск.
Знаю довідне, що рід наш — український. Але майже все плім'я, що понесло славне прізвище далі Тернопілля, до вкраїнства ніяк не признається, хоч-би й в Україні живучи.
Сурма історії заглушує всі звуки й голоси, буденщина стирає відзнаки й топить усе в Интернеті...

За гарних дядьків

"Гарний дядько" — й дотепер то найліпше й найперконливіше поличчя нашого земляка в очах українки, а, отже, й України.
Слава гарним дядькам! Лихо негарним дядькам! Иньшої рації годі й шукати!

Поетична ремінісценція

І не стверджуюсь я, й, тим паче, не утверждаюсь, а от — живу.

Секрети ремества

Ми, перекладники, — як та Коза-дереза. Тільки нас перше — луплено, а вже потім — куплено. На три боки луплено, за півкопи куплено.

Споживачеві

І в найдорожчій крамниці можна купити собі сподні. Ти їх угледів на дешевому торзі, на тобі їх ніхто не побачить, але будеш уквітчаний споживчими лаврами й матимеш внутрішній спокій і гідність.

Пущальний день

Кажу в обіди чужим людям, незнайомим:
— Сьогодні чудовий обід, як-раз для пущання на Пилипівку. Добре заговіємо!
Їдці всьміхаються: думають, жартую.

Який манастир, така й милостина

Удома бракне грошей, схарчили навіть те, що відклав був на милостину. Упорожні йду на роботу, мій п'ятирічний син замикає за мною двері. Загадую:
— Синку, ти-ж тут пильнуй добре!
— Татку, ти-ж там працюй дужче!

В готові

Ще в XIX столітті усна народня творчість скупчила в собі таку силу богозневаги, що вже в XX-ому стало чим шпортнути церкву в зболений бік. Фольклористи ретельно, сотнями призбирували вигадки, що малюють нам патрет тварюки страшезної, здоровезної, бридющої, невидющої (Monstrum horrendum, informe, ingens, qui lumen ademptum), проте цілком готової до наважливого плигу.

За перекуску

Як хто по ледачому робить, то нарікає, що дають мало хліба, але не признається, що хліба — чужого. Де троє ледачих недоїли, один майстер міг-би таки поживитися.

За вимовність

Навіть наймізерніша гадка може правити за доречний привід для вимовного вислову.

На тупії

"Фавст" Мурнау — живий доказ на те, що від року 1926-ого в кіні ми нічого не здобули в чині зобразному й вимовному: колір і звук, а також иньші всяки штуки несуть лиш болізні навороти Фавстових спокус: фалшиве воскресення, підроблена молодість і облудна свобода.

Під небесною банею

Земне живоття — як чорно-біле кіно, щастя в йому — сірувато-тепле.

За рухомі картини

Для мене красне письменство завсіди було напереді проти кіна. Скажімо, "нуар" кінематографічний не можна рівняти до "нуару" літературного. Але, коли переглядаю без'язикого "Фавста" Мурнау, німе кіно дослівно німецькою мовою, відчуваю: а таки заваджають слова, заваджають навіть великі словороби Ґете й Марло, з їхньою чарівницькою наукою.

За малий розпір

Я звертаюся до вузького кола, але звертаюся, щоб розтиснути лещата, щоб розтулити обценьки, а часом — і розціпити зуби.

Поки діда, поти й хліба

Шкода прожити весь свій вік нетямним до вкраїнства, з роду вкраїнцем бувши. Але тяжко-ж і на старощах опритомніти, вже безсилим для зробу, з чужим життям за плечима.
Хоча всяк може "зворухнути торби".

За крівавицю

І чого це в нас дизентерію й трудове тим самим словом називають?

Що кого болить, той про те й гомонить

 Без кінця бажають нам вдачі, а не щастя. Мабуть таки справді нам саме характеру бракне довести, що в нас — талан і талант.

Риторичне питаннє

Як довести вельможному панові Ґуґлеві, що я — не робот і не купа гною, як уникнути анігіляції для моєї крівавиці?
Нелюдське завданнє... Переписую електронні палімпсести...

Серед літер

 Иноді мені здається, що я ввесь живу невідхідно в так і не виданім четвертім томі кримсько-єфремівського словника, десь між недописаними "Р" і "Я".

Українська мова (казочка-страховиночка, щоб усеньку нічку не заснути)

  На ґаночку, на рундучку виставляла ловка молодиця бабусеньку, спускала її з поріжка, ще й приказувала:

— Ізвіняйте, бабушка, шо ми вас просимо на виход, но ми нє можемо больше вас у себе тримать. Ми тіпер тіпа тута живьом, здєсь у Кіїві. Я целий дєнь кручуся, як муха в калісє, всьо переживаю, Коля на маршруткі всігда устайот, врем'яні на вас совсім же ж нема. Дєті тута в школу ходять, там так, як ви, ні гаварять, там па-новаму. Ви їм про старе торочите, а ми ж січас киявляни. Тут стидна вас на вуліцу випускать, перед людьми пазор, всє сусєді од вас шарахаюцця з вашими тряпками сільськими, тут же не село: ні так скажете, ні так зділаєте. А вам рот не закриваєцця, па-руські ні славєчка, а тут горад і всьо па-чалавєчіські мусе буть. Я весь дєнь з вами висиджувать ні магу, а як магу, то й разгавору німа: шо ви гаворите, я ні всігда панімаю, ви па-маїму ні знаєте нічого. Хто ж буде за вами хадіть, вас глядіть. Сіряяли ви дивитись не хочете чи тілівізор, как всі люди. До вас нурмальна абращаюцця, ви па-своїму балдикаєте. Лучі йдіть собі січас з Богом, тут кругом Україна, гдє-то й вас притулять.

— Ой, дак я-ж тобі, доню, й сама кажу, що не випада нам з вами в купочці пробувать. Нащо й брали мене з села, сьвіт за очі везли, а тепер відцуралися. Щось собі мудруєте, клопочетеся, як кури, а життя нема. А чого? Хіба тут сьвіт не такий, як скрізь, чи земля не наша? Піду собі: не без добрих людей, і тут на своє натраплю.

Ці слова старенька, однак, уже мурмотіла собі під ніс, бо вже давно ляснули за спиною, ніби постріл, знадвірні двері, зникла за ними західлива стрижена голова.

Бабусенція почимчикувала між сірими кам'яницями, що стояли, хоч однаковісінькі, не в перії, а наче дамки на шахівниці по безглуздо програній грі. Місце було рівне, безлісе, без'ярне й безгорбе, схоже на репаний і дряпаний стіл, що марно сподівається голодної куті. І ні однісінької хати!

 Коло смітниці стара вгледіла гарного дядька з козацькими вусами під носом і писарськими окулярами на носі. Дядько притуляв до вуха чорну мушлю й усьміхнено дослухався до її невиразного, але висьпівного харамаркання. Далі й сам чарівливим мужнім голосочком запускав у лискуче вухо влазистого оксамитового змія своєї речи. У линялій пустці незатишного двору мова напиналася, бреніла, як солов'їне горло, відлунюючи в кожнім закапелкові мовчазного людського житла з насумреним чолом. Коли чоловік скінчив мову-розмову й заховав ґлянсувату штучку до глибокої кешені, старенька полинула до його, як та чайка, що їй горе, чаєчці-небозі:

— Ой, сину мій, сину, ти моя дитино! Як-же воно гарно по наськи говорить, дай тобі Боже всякого здоровля! Я-б до тебе, голубчика, прилинула-пригорнулась, я-б до тебе, рідного, приголубилася й до віку не відірвалася! Хвалити Бога, що батько-мати тебе такого викохали собі на радість, людям на втіху!
— Менше з тим, бабусенько, ми-ж з діда-прадіда будем українці, тож і мова наша калинова! Народ наш скаже, як зав'яже, а ми й собі потроху гомонимо. Ви ходіть до моєї господи, нам, українцям, годиться в купі триматися, свій звичай шанувати!
Раптом мушля задзеленьчала, зашипкала, як хрипка сопілка. Чоловік ізнов притис черепашку до голови:
— Света, ты дома? Я, возможно, буду сегодня не один. Любопытнейшая встреча! А Лилька где? А Маша как?
Бабуся здійнялася, як курочка з сідала:
— Побіжу! Ви-ж там діти маєте, онуки, на що вам та бабера стара! Я вже зробок, за тягар вам стану!
Й подріботіли сухі маленькі ноги геть од гідного міського добродія.
— Тяжке моє безголів'я, лиха моя доля! Місця не нагрію, стежини не знайду!
Але якось вивела дорога до гостинця з деркотливими смердячими автами, що відривалися від землі й, наче хрущі, вганялися в шибу виднокраю. На розі широчезного, як патрійотові шаравари, прошпекту бовваніла значлива будівля тої установи, що постала тут іще за якихось часів грізних, але цілком певних.
— Отут мені мені прихилище, отут тихий захист! "Україна"-ж пише! Наше це, моє!
Старенька впритул підійшла до дошки коло входу й наставила на напис не надто письменні очі. "Організація реалізації інтеграції соціалізаційних сервісів по оптимізації внутрішньоміграційних проектів України" — писало жовтими літерами на синьому тлі.
Довго старенька совалася й мостилася чіпко придивитись до мудрої назви. Потім похнюпилася, зіщулилася, відступила й зідхнула тяженько.
— України... України..., — тільки й сказалося.
І пішла наша Мова широким рідним краєм назустріч долі своїй. Кудись-то вона придибала, якось заховалася, десь-то вона єсть, ізвідкись її чути. Але лихі язики таки силкуються поголоску пустити, що почвара вона тепер і що не живе, а буцім-то просто не мертвіє...

Не знати, хто кого переживе

Геть усі переживають, але що чи чого — не знати, не відомо. Яку біду перебідовують, чим журяться? І як це все перебути-перетривати?
Назву це з'явище так: вкоротити собі слова.

Свій своєму ока не виколупає

Уміємо ми на глузи брати, знаємо обчикрижити й мокрим рядном накрити, можемо й проклинати мудерно. А своїх треба жалувати, підмагати та квітчати їх.

Сором сказати, а гріх потаїти

 Ми насталились у щирих розмовах про те, про що й думати — гріх; даємо правдиве й певне сьвідчення про те, що переступає межі чемности й подобства. Й щоб трохи потаїти відвертість, запозичили слово: "відкритість". Таким чином, людина прочинена. Людина-повітка у чистім полі.

За енерґетику

Культурний діячу! Ніколи не забувай цієї правди: енерґетика — то тільки галузь народнього господарства. І більш нічого...

Мідь — недзвенюча, бубон — небрязкучий

Без мови ми голі як бубон. Повстяний бубон.

Початок справи

Як-що писати слово "сиксуальний" через "и", то це, не спотворюючи вимови, повертає слову його первісний непристойний чин.

Сьвідок доби

Новітня рекляма "Пепсі-колі" запевняє нас, що friend'и завжди були friend'ами. Як повноцінний заступник 'Generation «П»', покоління, що полюбило змішувати свою горілку з "Пепсі", можу зо свого боку завірити, що friend'и лиш не що давно стали друзями, а вже потім друзі — стали friend'ами.

Хвала непритомності

Хочуть для якоїсь потреби культурної пам'яти, институційної пам'яти, а набагато пожиточніший є культурно-институційний забуток — бо то є амнестія й демобілізація.

Що-найпростіше

Киявлянство — то стан душі. Зліз із маршруткі на послідній зупинкі, бо далі їхати вже нікуди — Дарниця; зідхнув на всі груди, роззирнувсь — і вже киявляниш по селу. 

За київським часом

Відколи все перевернулося, багато в нас у Київі повстало причинних: завзято промовляють, а ніхто їх не слуха. Що-ж, місто вчить лиш уникати обіймів, на обіймання-ж київського часу зовсім нема. А так хочеться инколи взяти де-котрого за плечі й вислухати як слід! Чи не правду скаже?

Український прорив у психіятрії

 Як-що кожному божевільному, що сам до себе говорить, загадати не розлучатися з мобільником чи встромити до вух навушники, то всі вони стануть цілком нормальні.

Міт-руїна

Ходив подивитися чергового Бонда: кумедний, капловухий, геть макухуватий Данило Крейґ! Був "Бонд, Джеймс Бонд", а нині їден Д. Бонд. І змішаний, і споколочений.
Але переглянув з удячністю, бо маю підозру, що наступного разу замісць його виставлятиметься чорнява панна... Money-Penny!

Коротка історія

Яка-ж у нас Мазепина вулиця коротесенька! А треба було-б од Лаври аж до полтавського середмістя гостинця прокласти, аж до пам'ятника: як не самому гетьманові, то хоч би його Гетьманщині. Щоб було кудою до себе повертатися. А так... Тупу-тупу ніжками, цок-цок підківками — та й вже...

Полюби мене в чорній

 Їй-право, не розумію людей що повсякчас ходять чорно. Мені здається, що то не смак, а жалоба за смаком.

За анархію

Української мови ніхто не зна, тому вчити її — легко та весело. Це так, неначе мчиш махновською натачанкою й одстрілюєшся од минулого погрому. Зо скоростріла!
Куди мчимо? А-а, байдуже, кудись на полудень! Хоч-би не на Бендери й не на Бухарест.

Як важно буть поважним

Можна-б ізробитися вкраїнським Оскаром Вайльдом, але маю надто традиційний погляд на стан речей і справ. Це не заваджає мені почуватися героєм його дієвої п'єси: The Impotence of Being Earnest, The Impotence of Being Important.

Три "А"

Відомо, що всі слова на літеру "А" — для нас чужі. Особливо потрібними для зверхнього вигляду мені завсігди здавалися три чужих "А": аристократизм, артистизм і автентичність. Щось таке й саме в такій сполуці й треба в собі лаштувати й виґлянсовувати.
Колись у британців шляхетство пишалося трьома "B": breeding, brains and beauty. Але то було колись, минулося. Тепера до такого ніхто не признається. То був плід доби, наслідок довгочасного працювання й досьвіду, шуканий вислід гуртових зусиль. А ми щойно знов — і вже вкотре! — заходилися коло самовиховування й, не дожидаючи гурту, кожен плекає сам себе.

За Езопову мову

Якби Езоп говорив людською мовою, то-б-то ходив людськими стежками, він-би до нас не дійшов.

Утративши до чину волю...

З усіх слів українських найтаємничіше для сьогочасного вуха — "чин". Закордонний Чин — що він чинив? І яким робом?
Пропоную землякам слово "ській"  (з фонетичним м'якшенням) — від "скоїти", замість густовживаного "скоєння", що його й по радянських словниках не знайдеш. А також "цькій" від "цькувати" замість нескінченного "цькування".
Утративши до ською волю, зможемо гаразд чинити! Утративши до цькою волю, заживемо, як брати!
І берімся вже до зробу...

Натуралістична ліра

 Коли банки називають особу фізичною, порожнє, аж до вилясків, розуміння раптом сповнюється тілесністю: так ніби упир упорснув назад уже раз висотану, затруєну кров. І ми бачимо, як у червонястім завої те тіло поринає в замулу Часової Ріки.

Туга за батьківщиною

Ми дійсне знаємо з роману Брема Стокера, що Дракула, принаймні Дракула літературний, жив на Буковині. Як щирий буковинець, він не міг поїхати на чужину, не прихопивши рідного ґрунту; небідним боярином бувши, прихопив кілька морґів земельки, — так, на незабудь собі.
Скажете, Брем Стокер буковинців там не добачив? То він-же там і не був.
Сяк чи инак, прошу наших міґрованих одноземців того небезпешного прикладу не наслідувати: вважаймо, що Дракула взяв на всіх. Хай наші славетні чорноземи лежать, де лежали. Не забуваймо, що й ми теж — нашої землі часточка: хоч-би що в голові мали, а кров і кість своє скажуть.
А хтось, так і дивись, іще й романа про теє напише: як на землю падали, в землю лягали й із землі вставали...

Так оце-то наша слава?

Правду моя мама казали, що в московськім кіні всі вкраїнці — або дурні, або зрадники. От і в "Большой жизни" (1939) виходить у степ донецький ....шкідник у виконанні Лавріна Масохи. Гарно висьпівує українець "Спят курганы тёмные...", цілу зграйку дівчаток за собою веде; славні й дівчата, високі й гнучі станом, а станом на 39-ий рік ще й вбрані по вкраїнському. Ваблять нас шкідники, так уже склалося!
Лаврентій Масоха все життя грав зрадників і негідників, і вдома й на Москві. А може зумисне, щоб не зображати додатніх инженерів Пєтухових? Що чесніще?
Ой, самі ми себе одурили, самі себе й зрадили...

З попалених сонцем поснулих могил

Велика в нас гостина у Київі! З Донбасу гості, з мови знати! А де-ж господарі: він — як сокіл, вона — як соколиця, їхні діточки — як соколенята? Щось і не чуть!

За наукову далечінь

Далека-ж та дорога шкільної науки! Поки доплуганишся, то знатимеш до пропою, ще пропитку не спізнавши. І кожне вірить, що як випхається на порожню вершину науки, то почує лагідний голос багатий: "Хлопці, гайда на пиво! Ставлю могорича!"

На папірчиках

Навіть пропонуючи заробіток, мають на увазі обібрати. Тицяють якісь ошурки-папірці, а на них — щастя-долі тої!
Однак не всяке щастя, хоч-би й шахрайське, в папірця вбгати можна.

Щоб було

Розчаруйся в пророкові, а пророцтву — вір.

Надхнений поклик

 Люде, протяті вкраїнською интеліґентністю, цілий вік повзуть до Київа; особи интеліґентні, не обмежені вкраїнськістю, всеньке життя повзуть до Москви; панове, жадною интеліґентністю не обмежовані, повзуть завжди, всюди й просто відціля...

Якби-ж то...

Приказують "як би" з наголосом на "як": ніби знають, так як думають, наче говорять, як розуміють, мов мовлять, немов намовляють, буцім-то можуть..
То так і скожушилось, неначе оддулось...

За справжність

Дуже полюбляють казати "реально", "на самім ділі", ніби чіпляючись за дійсність у нейздісненнім зусиллі.

Сеанси сенсу

Слово "нормально" нічого не нормалізує, слово "реально" нічого не реалізує, слово "ґльобально" нічого не ґльобалізує. Тільки слово "проблема" справді становить проблему, та й то — для мови, не для життя.
І весь цей непотріб жене-підганяє, як чабан отару, слово "карочі" (варіянти транскрипції: "кароччі", "кароччя"); нічого не скорочуючи, це слово напружує й натруджує так, що можна вмерти з японського "karoshi" (過労死), смертельної виснаги через надмірний ужиток.

Важко розгойдатися

Починаєш постувати, й одразу виявляється: на тижню сім п'ятниць і ще кілька безрибних серед.

За тендер

Якби витворили закупівельний конкурс на спасіння, то в йому запевне взяла-б гору всім знана компанія-постачальник "Роги, рийка, ратиці й хвіст".

Громада, громада! Яка твоя рада?

 Перебуваю в файнім місті Станіславові, може хто знає, — знайшовся в готелі "Надія", просто за спиною могутнього Івана Франка, що виставлений тут крилатим кам'яним велетом. Ото-ж і дивимося ми з Франком просто поперед себе й бачимо напис: "Громадське об'єднання захисників Вітчизни". Хмарно дивиться Каменяр, і я солопію.
Бо-ж не видко нам посполитого рушення, мурашиного руху майбутніх спілчан, отих невідомих братів-захисників превеликою літерою увінчаної Вітчизни. Бо спілки-ж іще нема — триває об'єднання.
Гай-гай! Славно, але погинули оборонці Краю! Ми, теперішні, вже тільки захисники: стоїмо живоплотом, а то й лежимо колодами. А "Вітчизна"-ж та де? Якби була Вкраїна, то, мабуть так і сказали-б спроста...
Хоч сімдесят томів Франкових перетруси, хоч усього видай, а не знайдеш ані "громадського об'єднання", ані "захистників вітчизни", ані двійчастого родового присвійного. Не все й він знав...

Шкода заходу

Розумні люде тепер уже називають заходи "активностями".  Звісно, згубна звичка так званих "ґрантоїдів" до чужої мови трохи підгризає нашу культурну клясу. Але гадаю, що тут маємо зміну філософії, а не фразеології, зміну в праці, а не фразі.
Захід — це так як махнув косою й причаївсь, дивишся: полягли чи не полягли трави; активність — то "заходженість", недріманна коси намантаченість, гостре косяне перебування в покрівці, наладнаність і сполірованість косильна.
Чому множина? Бо попускатися нам не вільно тепера: навіть і стани, як вареники на виделці, треба двоїть і троїть.
Хоч і шкода "заходу"...

За історичну подібність

Махновство як громада — це корпоративна сьвітлина вкраїнства, панорамна сьвітлина, де ніхто не забутий, де й навхрест оперезаний кулеметними лентами й завішаний бомбами провід поліг напереді, й наледачіше ледащо збоку знайшлося-притулилося.
Махновщина — це наш національний корпоратив.
Гуляй-Поле — то наша поземно згромаджена (горизонтально интеґрована) кумпанія.

Засіб масового переконування

У "Конференц-центрі" (де впали одне одному в обійми два твердих "ц") превеликі плязми, ніби два многовидючих ока, без перестанку відкидають німі міжнародні новини.
Геніяльна знахідка! Не знаю ліпшого доводу на доказ того, що всі й уселякі новини — то марнота над марнотами.
— Що Ви читаєте, мій князю?
— Лице, лице, лице!

Хто має терпець, той буде митець

Вірному не терпимости, а ревности треба. Терпимий сторож стерпить злодія в хвіртці.
Не терпимости тра', а терпцю: де терпимість підмиє, там терпець підгорне.

Ступінь по ступеню

Мало який вираз так припада до вподоби людям мудрим і діяльним і, водночас, так дражнить мене, як оте "крок за кроком". Їй-Богу, неначе полотно аршином міряють, крок до кроку додаючи на матню, та ще й що-разу тим аршином обміряти міряться! Матня виходить така широка в кроку, що вже нікуди й не помаршуєш!
А дибати-ж треба!

З ненашого сьвіту

Сьогодні вранці біля готелю "Русь" здибав ламу. Він намагався подати мені до рук якусь барвисту роздаткову парсуну — речовий доказ небуття. Але на віщо-ж мені ніщо? Тим паче, що кругом — "Русь" і Русь!

За політичну націю

 Політична нація, як і "Смерть корнета", не просить їсти! Вона не бідує, не холодує й не голодує, не миршавіє й не винародовляється. Вона не вмирає, бо й не жила ніколи, її можна не любить, і дбати за неї не треба!
Смерть хорунжого, осьпівана славетним поетом — іста трагедія, але політичну націю вона не цікавить. Політична нація не журиться навіть політикою!

Чарівна мушля

Геніяльний винахід — отой мобільний телефон! Тепер нарешті можна всмак наговоритися з розумною головою — своєю власною. Бо-ж, судячи з плутаного плетива химерної розмови, на другому кінці бездроту — голови нема й не може бути. Ходять вулицям привиддя, долоньку до скроні притуливши, а хто й руки спустивши, й стиха муркотять собі колискових пісень...
До Київа люде їдуть по самотність. І ми її маємо! Уявіть собі маршрутку-тарадайку, барак пересувний, що з невідомого дива суне через усеньке Києве місто, жадної дірки не минаючи, до кожної тісненько встромляючись. І сидять у тій кошарі зморені людиська, на повен голос, як те радіво, мамі чи коханій своє сьогоденне життє переповідаючи. Коротше воно було за ту повість вечірню, й нікого, крім мами чи коханої, не зацікавило, а може й ті стихенька позіхають, бараболю перебираючи...
І громада чує, аж умліває! Коло водія — слухавка перекреслена, дак коли-ж усіх не зацитькаєш! І що то за струмочки дзюркотливі! Поправні слова розбігаються, як воші від тремких пальців, до рук не даються, натомість де-не-де вскочить узвичаєний матючок. Найгірше — то женихання. То голуб затуркоче, то ворон закряче, то пугач крикне "пугу"! І хочеш не слухать, і хочеш читати Канта, а мусиш — ради нема. Послухаєш отак силоміць, і мимохіть подумаєш: хай йому цур тому коханнячку з нісенітною розмовонькою, слава Богу, що жонатий і від тих любощів чотирма дітьми загороджений!..
Пригадую, як ув автобусі на Московському майдані, ще тими не такими й давніми часами, коли там було завізно й невиїздно, в мертвій тиші застряглої машини одна молодичка — дуже вже своїми словами! — рідному комусь повість оповідувала. Про що? Попервах здавалося, що хвалиться тим, що десь у наймах читати й писати від добрих людей навчилася. Але-ж ні! Mirabile dictu: склала на "відмінно" кандидатський іспит! Фах кандидатки? Історія стародавнього сьвіту! Учителів научить, свого не подарує! І чи не дарма тому стародавньому сьвітові, говорить учений якоюсь, а надто своєю, мовою чи ні! Аби читав...лекції.
Оповідок отаких — напхом напханий міх!
Геніяльний винахід!

На Прокрустовім ліжку

Дуже любиться нам слово "жорсткий". Від того все стало кругом цупким і шкарубким, як салдацький ліжник. М'яко постелять, а твердо спати! Це нам віяло навіяло від коханої, але сусідської мови. Там усе "жёстко". А в нас навіть украй важливе "ужесточеніе" віддати нічим. Лихо та й годі!
Тверді заходи? Сьміховина! Круті? Це-ж у якім значінні-розумінні? Суворі? Ну, хай суворі...шорсткости нема! Катай "жорсткі"!
От і молодь ріже: "жесть"! Це вже по нашому — "бляха". І не муха, а просто бляха. Теж улюблене слово, але не там, не в тих...

Щоб і сказати, й зав'язати

Нема нічого страшнішого над наших земляків, що для них за щиру мову править нестравне, а власне, пробачте, недолуге патякання в Мережі. Як на їхні очі, воно живе як життя. Нам треба, як тому дочасно вмерлому в казці молодому, перед живущою — дати зцілющої води, щоб перед відживленням усе зрослося-склалося.
Бо самоплином нічого не наплива — нічогісінько кат-ма.

За кольористику

Червоне козацтво, червоне лицарство — скидається на дурницю, а то й страхом відгонить. Лицарство, ми знаєм, бува лиш чорне або біле, тому цілком до речи — чорні запорожці, ну, й біле воїнство — це вже як хто почувавсь.
І що-ж, чия взяла? І ще бере!
Нісенітне кумедіянство, а не історія.

Замісць капочки

Розумію, що "кепка" — то картуз. Картуз для кепа, блазенський каптур. Але-ж на віщо їх нам стільки пропонують?

Ляк сили додає, а переляк одіймає

Отак ісклалося вже за двадцять з молодим гаком літ, що до кожного ніби й українського слова "державного" ставлюсь я з гострою підозрою: почувши, відразу починаю нишпорити по словниках. І знаходжу: таки не так! Не так воно по наськи, хоч убий!
Може це воно тому, що з великого переполоху заходились були ми коло свого відродження, як з'ясувалося — відродження Франкенштайнового. Дикий сполох: нас не зрозуміють! От поки не розуміли ті, кому, правду кажучи, нічого й розуміть, і поки ще жили ті, хто тямив і тягнув, і треба була повернути втрачене! Геть усе!
А тепер що, поживились? З усього знати, що ні. Виросло покоління, геть чуже дошкульному канцеляритові, а це-ж саме його вони й мають за мову вкраїнську! А це-ж саме на них поклядають уселяку надію "спостерігачі".
От і я спостерігав, то й постеріг, що кепські наші справи. Лячно! Ляк сили додає... 

Ой, чий то скарб лежить?

Наше, державне, а називається "казначейство"! Не маємо "казни", а маєм тільки скарб, коли є; не маємо "казначеїв", а настановлюєм на скарбника, кого знаєм; і "казначейства" того й у заводі нема. Це казна-що! "Казна" — що? "Казна" — де?
І чиє воно, отак зване? Чи не сусідське буде?

На пам'ятання

Пам'ять — диво-дивина. Дай же, Боже, щоб те диво за нашу мову згадало, а згадавши, знов не забуло.

За промиту воду

Телебачення — як гоголівська панночка з "Вія": у смерті з красуні-сотниківни обертається на стару відьму; часуючи, губить лице й набирається сорому, ніби обтяжившися для останнього порину в пекло, бо далі нема куди.
От тому побожний чоловік, в ту скриню глянувши, має плекати надію, що, як буде смертенний, то для Життя перетвориться, порохно із себе струсонувши.

Все про кохання, все про любов (І)

Те "кохання" таке вичворяє на людях, що перестаєш вірити в його великоможність. Але слід визнати, що це саме та потуга, що вона пошила в дурні цілий сьвіт. Боже, дай нам любови сутої!

Буть чи не буть?

Вірю, що поправна вкраїнська мова, як і Шекспір, перетриває увесь розлад і розклад, нелад і безлад, переживе згнущання від тлумачів, кривляння від поставників, нездарність од кумедіянтів, розпин і розтин од книжників, — і струсонутим списом полетить просто в мету майбутнього, насьпівуючи нашим хоровито дзвенючим голосом.

За безпомічність

Як істнуєш тільки за допомогою майна, то істнуєш без помочи, то-б-то не істнуєш. 

Перед тим і після того

От у родині, де перед їдою таки моляться, — попоївши, але лоба не перехрестивши, як руді миші розлізлись усі, сипнули хто де знає. Питається татко в ситої доньки, чому це так є: перед обід повставали як скло, а після — батько самі моляться?

Доня не знає. А тут є дві відповіді. Перша: всі голодні коло їжі готові й у Бога попросити, а серед наїджених і напитих тільки добувач боїться, що хліба щоденного не надбає, того й просить.
А друга: ми просимо харчу, а по харчуванню мали-б просити вже Царства Небесного. Не всіх кортить.

Центаврійські гри

 Мітичний образ центавра є хоч і первісний, але простацький і роблений тільки на взір. В людській історії немає нічого первіснішого від прогрішення. І от людина, ближча в часі до втраченого саду-раю, здобутого знаття про добре й лихе, в тому природньому для вершника образові передає складне почування з приводу вшкодженої власної натури.
Двоїстість, розкладену ніби-то між твариною й чоловіком, стародавній грек сприймає не як розпанаханість чи розшарованість, а як химерне сполучення на тонкому рівні, злютованість, злитість.
Оскільки героєм переживання тут є верховик, а той, над конем злітаючи, намагається злетіти ще й над собою, то надлюдина таким чином пробує здолати недолюдка, й отак думає подолати позниженість од гріхопадіння.
Але вибір між гаданою чистотою в тварини й уявною висотою в людини що-разу виявляється нездійсненний. Одначе поганий той центавр, що не бачить себе Хіроном і не марить зростити Ахілла!

За мореплавство

 Мені дорога пролягла до самісінької Австралії, щоб я там, із діяспори, роздивився: українцем бути — то Божий дар, обов'язок порядности й пильна справа. Славні-ж будуть ті, хто, навіть Австралії не бачивши, все-ж таки Україну вгледить.

Тверджа недвижима

Зважаючи на невінчаність і нешлюбність, приставщину, безкоровайні діти й бокові сестри, виснуємо, що шлюб — то єдина цитаделя любови, нездоланна для кохання.

Жадоба крови й наруги

 Превелику рацію, хоч-би яким ірраціоналістом бувши, мав Ніцше, коли писав, що культура — то яблучне лушпайя, що відмежовує нас од нещадно полум'яної маґми первісного дикунства.
Коли одночасників наших у виборчій задурі питають, чого вони насправді хочуть, чимало людей одразу починає дихати вбивством і сьвятокрадством. Просто страх бере, скільки в нас як не земляків, то "співвітчизників", готових хоч тепер порозстрілювати людей і порозвалювати церкви.
Але Богом іще Каїнові заказано вбивати брата, й іще Озу покарано за те, що простяг руку до ковчега. Не видумали ще тоді вселюдських вартостей, було тільки "зась", "годі" й "геть".
Виходить, що ті вартості — лиш нахрапник і смик хижому хортові віковічного сказу, а не просьвічений сьвітлом гуманности спис коротких зрозумілих правд. Це спис, що більше звиклий штрикати в клуб непокірливу худобину, ніж стриміти перед полками на бойовищу.
Кортить карати й строщувати! І чомусь саме розстрілювати, за законами воєнного часу! А як роздоброхотяться, розогніють, то й за палю згадають, за мідні бики, й колесо перевинайдуть! Не приведи Господи!

Сумнів

Як-же це так: розуму нема, самої голови нема, а власна думка є! Чия-ж то думка, і хто її власник?

Чоловік та жінка — одна спілка

Ну, нехай собі: муж та жона — одна сатана, але-ж не сама сатана, не суцільна невиводна сатана! Навіть і за нашого апостасійного часу треба, зціпивши зуби, хоч потайником, хоч крученими сходами, а таки пускати Бога в хату! Бо для самої лиш сатани — ні мужа, ні жони не треба!

За наймення

Називаюся Сергій — ох, і багацько-ж нас є! Хтось колись забув, що те ймення Sergius значить, а потім і те, що незрозуміле слово подає родове наймення, а не власне ім'я. А народивсь я на Охріма, чи то Єфрема, Ефраїма. І там теж — рід, а межи нас — забутьок.
Проте мусимо триматись отого свого незрозумілого, щоб не забути пригадуваного. І тому саме не можемо, хоч-би й хотіли, як ото браття-гамериканці, називатися Бонапартом, Київом чи Еквівалентом.
Але шкода, що з тих самих причин культурних не вільно назватись от хоч і Добромислом — по свойому, по слов'янськи...
Хоча де-кому все можна. Кому не хрестить.

З Оскара Вайльда

Рибалчина душа сказала йому, що вона — риба. Рибалка ловив її, а сьвіт упіймав.

Реґулярна реґула

Треба що-дня ставати навшпиньки, бо раптом так чогось не добачив.

Моє "Любіть Україну"

Ми Вкраїни не любимо, ми Вкраїну полюбляємо!

Розказ

 Зробився вкраїнцем? Виведи ще виводок!

Оборонець рубежів

"Заступник декана по виховній роботі". От де интеліґентність мови, от де тонкощі! Уявляю собі, як по виховній роботі підступається до декана бунтівливе студенство. Виступає заступник — і заступає деканові прав.

Фемініст

Диво дивнеє нам причинилося. Він біжить.. поперед батька в пекло.

Цікаве питання

Сьогочасний революцьонер (нащадок вічного) вже не кидається в воріженьків болотом. Він фільмує їх на i-phone і вивішує в YouTube'і. То чи згинуть наші воріженьки, як роса на сонці?

Народ скаже, як зав'яже

Перше — сьміх, а друге — гріх. Саме таким порядком.

Лихий звичай

 Зрадив своїх на спробу, тепер мацає за чужими. Бо до сподоби.

Подорожня

 Християнине! Будь мандрований піп! Не можеш бути мандрованим попом, будь мандрований диякон. Не можеш бути мандрований диякон, будь мандрований дяк.
Українцю! Не мандруй!

Як хто не може перти плуга

Як у тій давній причті патериковій: ходив син на батьків розказ у поле, як не робить, то хоч у зелі полежати. Отак і ми в Україні полежуємо долічерева, горічерева, під собою й коло себе трішки Вкраїни під'їдаючи. Дай-же, Боже, нам, грішним, вилежати місце, належати, щоб, коли нас винесуть, лишилася по нас од нас натруджена, хоч і малесенька Україна.

Арія аграрієва

Україна! Худобі — на годівлю, людям — на з'їжу. Та щоб і на сировину зосталося.

Тільки живим і тільки в Україні землякам моїм

Українцю, вкраїнко! Народи! Першу дитину — Богові, другу — Вкраїні, третю — собі на втіху. Як родитимеш далі, то побачиш, що тебе вже немає, а є тільки Бог і Вкраїна.

Заміс

 Зчаста-згуста від коханих наших земляків чую: "в мені намішано". Отак і я ото в собі мішаю, ретельне калатаю! Щоб вимішати вкраїнця!

Любов к Отчизні де героїть...

Патрійотам (вони завсіди додають — "свої Вітчизни") терпне Вкраїна — відлежали.

За випробу

Способом спроби й хиби досліди їх. Хай небагато буде, але хай буде багатих.

За марність

І навидять дармо, й ненавидять дурно.

За невільників слова

Свобода волі — це сва-воля. Сваволя — то неволя. Так само й свобода слова: дай волю слову — заведе в неславу. І це сливе завжди так.

Дано це нам на волю

Кожна людина має вибір. Вибір між собою й Богом. Як-що обирає Бога, то далі що-дня знов має вибір. Як-що-ж обирає себе, то вибору вже не має.

За рідну віру

Я люблю православ'я за ту муку розриву з звичайністю, з повсякденністю, з добробутом. А за тою гіркою мукою, грізною грозою стоїть величний сумир, супокій Христів, упокій Царства Небесного.

Пов'язь

 Називати промовця "спікером" зможе тільки людина, що ніяк не признається до своєї мови й ніяк не знається з чужою.

Правда любить мовчання

Говорити правду сьвітові — то як подавати йому двосічного меча. За лезо тримаючи.

Примітка

Немає нічого краснішого за до ладу сказане вкраїнське слово.

Підбічним хлопцям

Як-що ми візьмемо цицю Москви, то ця мамка, заснувши, приспить дитину.

Без бовкала

Ми, вкраїнці, живемо в безповітряному просторі, міжмовному обширі, де нема чим дихать, і нема що чуть, і куди негусто-нечасто долітає заблудле сьвітло давно вмерлих мов.

О, зглянься на мене!

Оксано, не будь Ксюшею! Олено, не будь Альоною!

З приводу спочуття

Хвилястий папужка поки не "вжениться" сьпіває вільно, майже солов'їно. Однак у паруванні його дотеп вимірюється тим, чи потрапить самиччине курникання відтворити. У людей досі було навпаки. Але зачепило нас ґендером, бехнуло, розвернуло. І вже я думаю, чи не порадити новітньому козацтву робити папужим робом.

Таємниця твого обличчя

Хвилястий папужок не вгадує себе в люстеркові. От вам і секрет поспіху для сьогочасної зірки.

Пора перепорилась

Тепер невчасно нам, українцям, бавитися мовою реґійонів.

Протисьвіти

У речовому сьвіті, сьвіті побутовому я — вигнанець. У зовнішнім околі все лопається мені, як бульбашки, а розсипається склом. Може через те маю побут у сьвіті недійсному. Комп'ютер — то верстак нереального, брама речовинного сьвітопаду, розчахнута в загуслу порожнечу.

За провіщення

Щоб провіщати, треба ту провість вимучити, ще й, провістивши, каратись упослі. Тут — причинність.

За несвоє

Люде завзято боронять свою займанщину — интелектуальну, моральну, соціяльну.

За родину

Рідні! А хто ті рідні? Чи тільки ті, що ми самі їх на сьвіт привели, чи ціла вервечка, що тягнеться з небуття в усебуття, й тягне нас із собою?

За служіння

Гадаю, що й самим Апостолам трудно було залишатися апостолами для своїх сім'ян. А пророк ув отчині й домівці — то-ж просто чужий.

Коваль клепле, поки тепле

Тільки чуття батьківщини визначає, що місце чоловіка — поки ще на землі. То в Царстві небеснім уже нема чужоземця й скита, невільника й вільного. А на землі все є.