Десь-колись у своїй розмові ("интерв'ю") вже я говорив був, і то на жаль, що в так званому публічному просторові Вкраїна маліє, а маліючи, дитиніє. Бовкнув і я, не подумавши, як тая Касандра.
Бо-ж тут таки рідне слово здиміло з усіх чільних місць, знайдеться йому куточок хіба що на місці Череповому. Програмові провідники по студіях зустрічають охлялий суржик чи каліку-державну незламною реґійональною лавою. Ті поодинокі "носії", що ще де-не-де вистають, схожі на Франкенштайнові опудала, навиворіт із цуравого дрантя шиті, сперті на пострупішалий пліт якогось ще недоваленого державного закону. Бо такі їхні вимова й мова: з випитою душею, з деренчливою від змашинованих пальців струною.
Бо-ж тут таки рідне слово здиміло з усіх чільних місць, знайдеться йому куточок хіба що на місці Череповому. Програмові провідники по студіях зустрічають охлялий суржик чи каліку-державну незламною реґійональною лавою. Ті поодинокі "носії", що ще де-не-де вистають, схожі на Франкенштайнові опудала, навиворіт із цуравого дрантя шиті, сперті на пострупішалий пліт якогось ще недоваленого державного закону. Бо такі їхні вимова й мова: з випитою душею, з деренчливою від змашинованих пальців струною.
Кожен, хто ще може підважити рідного слова, завдати собі на плечі схудлого міха з нашим скарбом, нехай здає собі справу з того, що на людях доведеться поставати геть узброєним, у коштовних тилягах — що-разу, як в-останнє. Як-що вже нам судилося впасти — то хай хоч загуде, як-що канути — той хай хоч завирує.
Немає коментарів:
Дописати коментар