Українська мова (казочка-страховиночка, щоб усеньку нічку не заснути)

  На ґаночку, на рундучку виставляла ловка молодиця бабусеньку, спускала її з поріжка, ще й приказувала:

— Ізвіняйте, бабушка, шо ми вас просимо на виход, но ми нє можемо больше вас у себе тримать. Ми тіпер тіпа тута живьом, здєсь у Кіїві. Я целий дєнь кручуся, як муха в калісє, всьо переживаю, Коля на маршруткі всігда устайот, врем'яні на вас совсім же ж нема. Дєті тута в школу ходять, там так, як ви, ні гаварять, там па-новаму. Ви їм про старе торочите, а ми ж січас киявляни. Тут стидна вас на вуліцу випускать, перед людьми пазор, всє сусєді од вас шарахаюцця з вашими тряпками сільськими, тут же не село: ні так скажете, ні так зділаєте. А вам рот не закриваєцця, па-руські ні славєчка, а тут горад і всьо па-чалавєчіські мусе буть. Я весь дєнь з вами висиджувать ні магу, а як магу, то й разгавору німа: шо ви гаворите, я ні всігда панімаю, ви па-маїму ні знаєте нічого. Хто ж буде за вами хадіть, вас глядіть. Сіряяли ви дивитись не хочете чи тілівізор, как всі люди. До вас нурмальна абращаюцця, ви па-своїму балдикаєте. Лучі йдіть собі січас з Богом, тут кругом Україна, гдє-то й вас притулять.

— Ой, дак я-ж тобі, доню, й сама кажу, що не випада нам з вами в купочці пробувать. Нащо й брали мене з села, сьвіт за очі везли, а тепер відцуралися. Щось собі мудруєте, клопочетеся, як кури, а життя нема. А чого? Хіба тут сьвіт не такий, як скрізь, чи земля не наша? Піду собі: не без добрих людей, і тут на своє натраплю.

Ці слова старенька, однак, уже мурмотіла собі під ніс, бо вже давно ляснули за спиною, ніби постріл, знадвірні двері, зникла за ними західлива стрижена голова.

Бабусенція почимчикувала між сірими кам'яницями, що стояли, хоч однаковісінькі, не в перії, а наче дамки на шахівниці по безглуздо програній грі. Місце було рівне, безлісе, без'ярне й безгорбе, схоже на репаний і дряпаний стіл, що марно сподівається голодної куті. І ні однісінької хати!

 Коло смітниці стара вгледіла гарного дядька з козацькими вусами під носом і писарськими окулярами на носі. Дядько притуляв до вуха чорну мушлю й усьміхнено дослухався до її невиразного, але висьпівного харамаркання. Далі й сам чарівливим мужнім голосочком запускав у лискуче вухо влазистого оксамитового змія своєї речи. У линялій пустці незатишного двору мова напиналася, бреніла, як солов'їне горло, відлунюючи в кожнім закапелкові мовчазного людського житла з насумреним чолом. Коли чоловік скінчив мову-розмову й заховав ґлянсувату штучку до глибокої кешені, старенька полинула до його, як та чайка, що їй горе, чаєчці-небозі:

— Ой, сину мій, сину, ти моя дитино! Як-же воно гарно по наськи говорить, дай тобі Боже всякого здоровля! Я-б до тебе, голубчика, прилинула-пригорнулась, я-б до тебе, рідного, приголубилася й до віку не відірвалася! Хвалити Бога, що батько-мати тебе такого викохали собі на радість, людям на втіху!
— Менше з тим, бабусенько, ми-ж з діда-прадіда будем українці, тож і мова наша калинова! Народ наш скаже, як зав'яже, а ми й собі потроху гомонимо. Ви ходіть до моєї господи, нам, українцям, годиться в купі триматися, свій звичай шанувати!
Раптом мушля задзеленьчала, зашипкала, як хрипка сопілка. Чоловік ізнов притис черепашку до голови:
— Света, ты дома? Я, возможно, буду сегодня не один. Любопытнейшая встреча! А Лилька где? А Маша как?
Бабуся здійнялася, як курочка з сідала:
— Побіжу! Ви-ж там діти маєте, онуки, на що вам та бабера стара! Я вже зробок, за тягар вам стану!
Й подріботіли сухі маленькі ноги геть од гідного міського добродія.
— Тяжке моє безголів'я, лиха моя доля! Місця не нагрію, стежини не знайду!
Але якось вивела дорога до гостинця з деркотливими смердячими автами, що відривалися від землі й, наче хрущі, вганялися в шибу виднокраю. На розі широчезного, як патрійотові шаравари, прошпекту бовваніла значлива будівля тої установи, що постала тут іще за якихось часів грізних, але цілком певних.
— Отут мені мені прихилище, отут тихий захист! "Україна"-ж пише! Наше це, моє!
Старенька впритул підійшла до дошки коло входу й наставила на напис не надто письменні очі. "Організація реалізації інтеграції соціалізаційних сервісів по оптимізації внутрішньоміграційних проектів України" — писало жовтими літерами на синьому тлі.
Довго старенька совалася й мостилася чіпко придивитись до мудрої назви. Потім похнюпилася, зіщулилася, відступила й зідхнула тяженько.
— України... України..., — тільки й сказалося.
І пішла наша Мова широким рідним краєм назустріч долі своїй. Кудись-то вона придибала, якось заховалася, десь-то вона єсть, ізвідкись її чути. Але лихі язики таки силкуються поголоску пустити, що почвара вона тепер і що не живе, а буцім-то просто не мертвіє...