Геніяльний винахід — отой мобільний телефон! Тепер нарешті можна всмак наговоритися з розумною головою — своєю власною. Бо-ж, судячи з плутаного плетива химерної розмови, на другому кінці бездроту — голови нема й не може бути. Ходять вулицям привиддя, долоньку до скроні притуливши, а хто й руки спустивши, й стиха муркотять собі колискових пісень...
До Київа люде їдуть по самотність. І ми її маємо! Уявіть собі маршрутку-тарадайку, барак пересувний, що з невідомого дива суне через усеньке Києве місто, жадної дірки не минаючи, до кожної тісненько встромляючись. І сидять у тій кошарі зморені людиська, на повен голос, як те радіво, мамі чи коханій своє сьогоденне життє переповідаючи. Коротше воно було за ту повість вечірню, й нікого, крім мами чи коханої, не зацікавило, а може й ті стихенька позіхають, бараболю перебираючи...
І громада чує, аж умліває! Коло водія — слухавка перекреслена, дак коли-ж усіх не зацитькаєш! І що то за струмочки дзюркотливі! Поправні слова розбігаються, як воші від тремких пальців, до рук не даються, натомість де-не-де вскочить узвичаєний матючок. Найгірше — то женихання. То голуб затуркоче, то ворон закряче, то пугач крикне "пугу"! І хочеш не слухать, і хочеш читати Канта, а мусиш — ради нема. Послухаєш отак силоміць, і мимохіть подумаєш: хай йому цур тому коханнячку з нісенітною розмовонькою, слава Богу, що жонатий і від тих любощів чотирма дітьми загороджений!..
Пригадую, як ув автобусі на Московському майдані, ще тими не такими й давніми часами, коли там було завізно й невиїздно, в мертвій тиші застряглої машини одна молодичка — дуже вже своїми словами! — рідному комусь повість оповідувала. Про що? Попервах здавалося, що хвалиться тим, що десь у наймах читати й писати від добрих людей навчилася. Але-ж ні! Mirabile dictu: склала на "відмінно" кандидатський іспит! Фах кандидатки? Історія стародавнього сьвіту! Учителів научить, свого не подарує! І чи не дарма тому стародавньому сьвітові, говорить учений якоюсь, а надто своєю, мовою чи ні! Аби читав...лекції.
Оповідок отаких — напхом напханий міх!
Геніяльний винахід!
До Київа люде їдуть по самотність. І ми її маємо! Уявіть собі маршрутку-тарадайку, барак пересувний, що з невідомого дива суне через усеньке Києве місто, жадної дірки не минаючи, до кожної тісненько встромляючись. І сидять у тій кошарі зморені людиська, на повен голос, як те радіво, мамі чи коханій своє сьогоденне життє переповідаючи. Коротше воно було за ту повість вечірню, й нікого, крім мами чи коханої, не зацікавило, а може й ті стихенька позіхають, бараболю перебираючи...
І громада чує, аж умліває! Коло водія — слухавка перекреслена, дак коли-ж усіх не зацитькаєш! І що то за струмочки дзюркотливі! Поправні слова розбігаються, як воші від тремких пальців, до рук не даються, натомість де-не-де вскочить узвичаєний матючок. Найгірше — то женихання. То голуб затуркоче, то ворон закряче, то пугач крикне "пугу"! І хочеш не слухать, і хочеш читати Канта, а мусиш — ради нема. Послухаєш отак силоміць, і мимохіть подумаєш: хай йому цур тому коханнячку з нісенітною розмовонькою, слава Богу, що жонатий і від тих любощів чотирма дітьми загороджений!..
Пригадую, як ув автобусі на Московському майдані, ще тими не такими й давніми часами, коли там було завізно й невиїздно, в мертвій тиші застряглої машини одна молодичка — дуже вже своїми словами! — рідному комусь повість оповідувала. Про що? Попервах здавалося, що хвалиться тим, що десь у наймах читати й писати від добрих людей навчилася. Але-ж ні! Mirabile dictu: склала на "відмінно" кандидатський іспит! Фах кандидатки? Історія стародавнього сьвіту! Учителів научить, свого не подарує! І чи не дарма тому стародавньому сьвітові, говорить учений якоюсь, а надто своєю, мовою чи ні! Аби читав...лекції.
Оповідок отаких — напхом напханий міх!
Геніяльний винахід!
Немає коментарів:
Дописати коментар