Українське недовірство

Усе ми робимо Шевченкові навпір. Хоч і не раз спізнали на своїй шкурі силу його правди.

За першість

Багато змалечку мав я задумів цікавих, а мало що справдилося, мало що втілилось. Лячно бути першим, лізти в воду, броду не знаючи. Пригадую, як одбували ми університетську практику в Институті літератури, запрошено нас і до рукописного відділу. Тамтешній доглядач показував нашому невеличкому гурткові Шевченкову "захалявну книжечку". Показував у своїх руках, а потім запропонував комусь узяти погортати реліквію, як колись Турґенів. Я й ухопив, перегорнув списану оливчиком сторінку. Відразу до книжечки потягнулися й иньші руки. Але було вже пізно, заведено бо давати одним заходом лиш єдиному.
Все це сталося випадково й не надто змінило мене тоді. Згодом я де-що збагнув, і тепер потраплю бути першим, коли майне якась щаслива думка, навіть довідне знаючи, що найпершим усе одно не буду.

Як вийти з шинелі?

Уважається, що все гуманістичне письменство московське з гоголівської шинелі вийшло. Ніби-то сам Достоєвський так підсумував. Що-ж то за шинеля така? В Миколи Гоголя ми оповідання "Шинеля" знаємо, й то вже тепера річ сьвітова, що трагедія маленького чоловічка в ній списана. Що-ж то за людина, чи вийшла вона з шинелі, а як не вийшла, то чому мала виходити?
Відомо від Василя Розанова, цією оповідкою й особою Гоголя обуреного, що життьова подія,  зужиткувана письменником для тої "Шинелі", була на взір тиха й мирна, зовсім, здавалося-б, не трагічна. Аби-якенький, але аж ніяк не вбогий чиновник над усе любив полювання на качок, як ото наш Остап Вишня. Купив той добродій собі нарешті коштовну рушницю, але на першому-ж полюванні, минаючи очерти, поклав упоперек човна, — то та вже 

рушниця зачепилася й шубовснула, пропала без воріття. Бідолаха з тої лихої пригоди занедужав, аж трусила його пропасниця. Але жалісливі колеґи купили мисливцеві нову рушницю, тож він оклигав. Кінець виходить щасливий і людяний.
Розанов палко накидається на Гоголя за те, що той наче-б то в свойому вигаді не по людському спотворив зворушливу "різдвяну" бувальщину. Але чи це справді так? Звісно, Гоголь силою свого хисту перетворив подію, поглянувши на неї, сказати-б, судним оком. Безневинний Акакій Акакійович ув остаточнім убозтві своїм не в Бозі перебуває, не в сподіванні Його милосердя, а в прагненні земного пожитку, підносячи омріяну шинелю на рівень архітвору. Бо в особі Акакія Акакійовича нема місця Божій особі.
Неминуче гине, як усякий земний скарб, сердешна fata morgana, гине з нею для сьвіту цього й, насьмілимося сказати, вічного, горопашний маленький чоловічок. Бо саме в цьому його мализна.
Кожен із нас має свою шинелю, й далеко не всі ми з неї вийшли чи навіть визираємо на сьвіт Божий подивитися. Де-чия шинеля може собою цілий ґльобус накрити, а в когось вона малесенька, ледве сам улізеш. А наслідок той самий — нема коли вгору глянуть. Побачить, казав народ, і свиня небо, як будуть смалити. Але смалитися ой як не хочеться...

До 'дної ями

Того, що заподіла нашій мові радянська лінґвістична наука сьогодні явно не досить. Наука, бачся, може не все. Це людство вже гаразд знає. Зокрема, вона на може перестати бути науковою. Лінґвістика плутатиметься в своїх довгих полах і шараварах: згадають Потебню зо Щербою, як баба дівкою була...
А потрібно діяти твердіше: називати все питоме й поправне "львівсько-галицькою балачкою" (немає такої на діялектологічній мапі — так викинуть ту карту!), визнати за діяспорний перебрех, накрити мокрим рядном так, щоб аж хлюпало під ним. Колективізація — люде нас зрозуміють! Нема там чого розписувать на двадцять томів! Хай собі фахівці за пивом сперечаються, як правильно казати: "перве" чи "перше блюдо".

Чи мовчать?

"Голос Америки" на "5-ім каналі" — це мовний тріюмф "украинской советской социалистической" над упертою своємовністю діяспори. Так і згадаєш Симоненка (Василя!): "Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!"...

Не однаково й мені

Хочеться нелукаво приспати Вкраїну, й збудити збагаченою й уквітчаною для раювання. Але спершу приворотний сон і підживне годування. Бо так набігалися, так нагавкалися, так лоби болять...

Вагання з вагадлом

Кортить мені повернути вкраїнській мові де-що з поцупленого в неї антикваріяту. От, приміром, слово "вагадло". Хай-би прикрасило кожну оселю! Але чи можна?
Адже наша мова тепера вінчана на державність, і поки що незручно, але сидить на непридобному троні, хоч і на краєчок зсунута. На думку де-котрих, із цього випливає, що, отак сидячи, хоч і жіночого роду бувши, вона має в трансґедерному дусі сьвідомо й зосереджено вчинити самозавертання й самозасліплення. Щоб нічого зайвого, нічого надмірного!
А вже, коли вона почує на своєму хребті чобіт "языка" найбільшого в сьвіті реґійону, настане час ритуальної самострати.
Чи всі згідні? Ходором ходить вагадло...

Як у гетьманській столиці

Готель Fairmont Grand Hotel, що в Київі, дарма що зветься не по нашому, пропонує для нарад добір окремих хатів, що звуться "Галичина", "Буковина", "Волинь", то-що. Щоб подорожній не був порожній: напувався й наїдався вкраїнським духом, знав, що Вкраїна складається не з осоружних областей, а з країв.
Нахожі реґійомовні люде не виходять з дива.

Двоє питаннів

У Лондоні кожне мене питало: "звідки ти?". А я дививсь на те кожне, й думав: "де це я?".

На саму думку лячно

Люде думають, що говорити з Богом можна лиш тоді, коли страшно. І що страшно говорити з Богом. Тому й не моляться.

За недосужностію по должності і за другими клопотами

Західливість ("ба-га-то-зав-дач-ність", multitasking) добре покриває брак мети й вирівнює нездібність до молитви.

Обаполи добра й зла

Тепереньки відеоігри, кіно, книжки виставляють нову, небувалу колізію: зло змагається зо злом, неправда опирається проти неправди. Або й так, і ще ліпше: невикінчена віра стає проти невивершеної істини. І вчора горох, і сьогодні горох.
А де-ж правдива правда? Нема! І в цьому — сила.

З журбою радість обнялась

Як легко тепера звіщати християнську радість людям: нині в середу можна їсти рибу! Отакою простою зробилася наша проповідь. Отак ми тепер сповіщаємо, не хитруючи, не мудруючи. Коли наш православний люд дізнається про таку пільгу, то поймається втіхою. Тільки так і проповідуємо в простоті, й нема чим пишатися перед братами.
"Бо в кого більш мудростї, в того більш і смутку; й хто прибільшує знаннє, — прибільшує й гризоти."

Пан і мужик (побутова байка)

З хама вже напевне не буде пана. Беру "напевне" без ком, бо так воно є. Пригадую, як у кінці 80-х — на початку 90-х народні кухні брали до розваги питання мовного етикету, допіро з'ясувавши, що такий був. Багато хто решетився: мовляв, "я не пан і паном не буду!", це-б-то я єсть мужик, пролог, не епілог.
Демократія замісць народовладдя — й усі в нас мужики. Це до нас із Московщини заволоклося: й досі міряємся, мужик чи не мужик. А я пригадую, як мене, дванадцятирічного совіцького дітлаха, шкільний товариш у щоденному ритуалі питався, пописуючись:
— Як ся маєте, пане Саржевський?
— Минулося наше панство! — цілком історично що-разу відповідав я йому.
Коли моя мама віддавалася за батька, її бабуся спитала прізвище, й, почувши відповідь, проказала: "Добре, що не за мужика!".
То пан чи пропав? Сьогодні почув про себе в метрі — "отой мужик". Питомий мужик, це кажучи, не дуже й крився зо своєю увагою. Мужики цікаві стали...
Ні, панове, може хто й мужик, а я таки хай буду собі пан!

Довбушевими стежками

 Коли я в Київі, хоч і не сьпівака на всю Україну, сьпіваю "Ой, по-під гай зелененький ходить Довбуш молоденький", то допевне знаю, що й у далекій від хронотопу столиці мені "Кути не минути". Коли те саме висьпівує вкраїнський добродій у Лондоні, то він може певний бути: зможе Кути поминути. А мені доведеться й до Космача повернути. Отак, петлюючи, та й до Дзвінки мусиш потрапити.
Але така вже доля наших не вшанованих державними нагородами героїв українських.

Не буде з тої кози м'яса

Бідний, але не безнадійний той народ, чиї судді в середу ласують мнясивом. Нещасний той християнський люд, що в його судді їдять скором п'ятницями.

Остаточний розлік

Замісць останнього полюбили в нас розпродаж фінальний, не такий остаточний. Полюбили, поспродували, — й дожидають уже фінального суду, нестрашного. Коли-ж продзюрчить арбітрів свистик?

Кожен, хто просить, одержує

Завернуть із дороги, приведуть на чуже весілля, посадять коло порожньої миски на приставному кухенному ослінчикові, — й, замісць слинку котити, закотиш очі вгору, й гадатимеш думку про раювання. А як пересадять до столу, — чогось і сьорбнеш, але так, про око, не доглядаючи. 

Через нашу хату

Журавлевим ключем потягнулися до рідного краю канадські (ба ні! канадійські, бо донедавна ще наші) перекладники. Як той давно дорослий, давно й клопітно жонатий міський син із невеличкою, на дві особі, але ґвалтовною купою дітей, вертає до свого села, щоб без повертання позичити дещицю грошей у трудоденної колгоспниці-матері. Уже війнула в очі сивина, а він усе їздить, хоча нічого не везе додому, а вона все має чим наділити сивочолого міщанина.
Молімося-ж усі, щоб Україна завжди знаходилася саме там, де за нею шукають притулені до матері серцем, а до мачухи-Канади — животом, сини й дочки. Бо ще приїдуть якось, а там, замісць гостинної мамки, що сьпіває "А мій милий вареничків хоче", — ґазпромівська заготконтора, де щось шавкотливе катує з обов'язку "язик Пушкіна" й ... ні ката не дає.

Мус — великий чоловік

Не можна ніколи покидати книжки: телескриня хай западеться, музика хай не ґвалтує душі, кіно хай не пересичує почуваннями своїми, а без книжки ніяк нам перебутися. Бо й сьвіт Божий як книгу ми читаємо: пильно, докладно, з поворотом до складних місць. Зо словниками й довідниками, завченням і запам'ятовуванням, зо вступом, головною частиною й висновками. Мусимо читати.

Не витягнеш і волом

Як-що природній українець скаже "вишкіл", "готування", "підготовлення" чи "підготова", то питомий правник скаже "підготофка". Як-що простий українець скаже "прошу-перепрошую", то мудрий правник мовить "здрасьці-пужалуста". Скаже, як зав'яже, й у законі закарбує. Ні, стривайте, перше це мають благословити "наші філологи", що за ними в пеклі так істужилися до білого жару розпечені казани й "котьоли".

З приводу забуття

Сяржук Александраў і Галіна Мыцык склали зворушливого самоука "Гавари са мной па-беларуску". Відгонить найукліннішим проханням, чи не так? Я вже заходився було вивчати мову білоруську з приводу того, що в нас на телебаченні з'явилася білоруська залога. Здогадно ці "сябри" не розуміли по наськи, й не розуміли того, чому не можна в Україні обмежитися, як і вдома, пожитечною мовою московською.

"Але-ж свою білоруську вони принаймні, як і ми, ще розуміють!", — подумав я собі. Готовий був уже братися до науки. Але тут скінчилася моя телевізійна путь.

Веду я до того, що згаданий самоук виявився напрочуд литвинським. Відмінно від наших видань, ніхто не кивав на московщину, натомісць ретельно вилущуючи білоруську мову з лушпини чужої нарослі. Хто-ж дозволив на таке? А як-же приходьки в землі нашій? А наші Йвани Безродичі й Михайли Незгадайли? Вони-ж ради не дадуть із тою щирою, з отою питомою! Лихо та й годі!

Відповідь проста: ніхто в Білорусі вже не лякається того, що є така нетака білоруська мова. Нехай собі!

Отак і я знатиму, що, коли до меї вкраїнської вже ніхто не сікатиметься,  то замкнулася важезна брама резервації, замкнулась навіки.

Непримирність

Наша (наша?) правнича мова, поправленими законами осьвячена, на шкурі позовників вирізьблена, це, скажу тут чужими словами сердитими, — гуманітарна катастрофа вкраїнського народу, жалю гідна, рабська копія з московського канцеляриту. Саме тому з нею миряться правники, й саме тому я з нею ніколи не зможу змиритися!

Без холоду

Мій друг панотець Дмитро Льотка якось сказав мені:
— Я не можу жити мрією про купівлю холодника!
Холодник — символічний пристрій, він вихолоджує наше приватнє, заховуючи й зберігаючи оте своє в зловорожому околі, околі, що все крадеться згноїти, закислити, забрезкнути й позацьвітати. Своє ваш холодник береже, бо холодить, а чуже — псує, бо гріє.
Жити без холодника, жити без шаховки, жити без мисника!
До речи, панотець має п'ятірко дітей і пам'ятає слова Лескова про те, що найперше піп має збудувати хижу й виростити гарбуза. А нерозлітані крила? Навіть як-що я приречений, як струсь, чалапати цілий вік по землі, хочу чути їх за спиною!

На передову

Прокидаюся рано-пораненьку, походжаю в своїй темній хижі — яке-ж крихке, ламке, вразливе оце кріпке моє запілля! Йду на панщину — коли поверну, чи буде тут іще що? Чи знайду тут щось для себе?
Янгол із сьвітозорим мечем вийде за райську браму посьвітити мені в тяжку дорогу. Але що-ж? Туман яром, мороз долиною...

Таки не втаїться

Коли мудрі не хочуть чинити Божої волі, вона повстає в чині дурнів.

Як іти й стояти

 Невільність, неволя завсіди розхристана, аж пазуху знати, розперезана, простоволоса. Бо свобода бадьорить, тверезить, виструнчує. "Стійте-ж оце, підперезавши поясницї ваші правдою й одягнувшись у панцир праведности, й узувши ноги в готовість..."

Пориваючи з пориванням

 Вироку Євиного не можна подолати, уникаючи мук у вагоніннях, не караючись, не народжуючи діти й не даючи мужеві панувати над собою. Тут — глухий кут.

Повага неповинним личить

Самопокора — то двері в життя духовне. Але за дверима має лишитися місце на достойність. Надто близькі стосунки, особливо в сьогочасному свойому чині, зчаста-згуста вигризають гідність із хати, і потяг до духовности, як протяг, шукає собі виходу з хати тої.
Як-що родина — це образ раю, то після втраченого раю дорога пахне в сьвіт: порати землю, що з неї ти взятий. Тут можна вбачати вже аскетичний образ, образ манастиря. В печалі й тузі долається те, що проклята земля для тебе. І там самопокора — знову двері в духовність, і там самопокора вже тихомирно дорівнює повазі.

Хто не чує, не слухавши

 Сьогодні Церква читає Євангелію про те, як підступився до Господа молодець, що мав достатки великі, а хотів бути звершений. Одійшов, засмутившись... Але хоч підійшов, поспитався.
Тепер-же дівоцтво й молодецтво, що навчилося жити збагаченим усесьвітянським життям, готове прийняти життє вічне хіба на потуху, як окремо припросять по щасливім бенькеті нескінченного земного буття. Але як-що вічне вадить одноденному, то хай удасть, ніби його немає.
Одійшли, засьміявшись...

За християнський лад державний

Найвідоміший вислів митника-податківця: "Боже, милостивий будь мені грішному!". Його й варто було-б викарбувати десь на мурівлі відповідного урядництва. Десь на виході, не на вході, десь там, де набачать свої, для приватньої зарядової медитації.
Я колись уже сказав був одній жінці-судді, що найголовніший закон ув очах судців мав-би бути "Не судіть, щоб вас не суджено", тож і перед очима написом на стіні за спиною публіки десь-би мав зоріти. На мій дотеп вона просто відказала:
—То — не для нас, то — для вас.

Усі ми плем'я сонне і боляще

 Хоч мова й головна моя справа, але справую її, як і всі свої орудки, малодушно й маловірно. Одна сподіванка: що легковажні наміри мої щось таки заважать замісць діл на судній важниці.

Вже недовго?

Наша культурна кляса, коли приспіло їй, опанувала мову, запанувала над нею, обсіла її, налягла на неї, й заволодівши, з готовою довбнею сидить коло бездушного тіла, боронячи його від незвичайних тепер перехожих самаритян. І терпляче дожидає скону.

То лихо приклепки шукає

Коли я перекладаю, то не сподіваюся виправдання й не шукаю відмаги. Але й по перекладові не виправдовуюсь і не відмагаюся. Отак і пишучи чиню.

За синодальний переклад

Шістдесят років московський Синод не міг розв'язати питання, чи варто перекладати Сьвяте Письмо мовою розквітлого в ХІХ ст. красного письменства. Симпатики кінець-кінцем упень перетрощили сперечників, але я й досі на боці цих останніх.
Ісплив час, і, спливши, з'ясував, що всі доводи проти того перекладу були стійні, а резони на його користь — і досі сумнівні. Найпаче даються взнаки дві речі: тепер (а так стало після першого-ж перекладу народньою мовою) кожне "розуміє", а, отже, розумує, виплоджуючи дурні вигадки, коли не схизму з гересіями. А, вигадавши, негайно починає вчителювати. При тім усе йде, все, йдучи, минає, і все йому, йдучому, минається. І до чого воно йде? Вабкі люди принаду їдять, але вона для їх нестравна.
З другого боку, зваживши вкраїнські обставини, бачимо, що нам до скруту приходиться через те, що де-хто — й багато хто! — навсправжки вважає, що мова синодального перекладу є коли не богодухновенна, то, принаймні, твердо встановлена благословлющим українським звичаєм для всякої церковної потреби. Це, на думку де-котрих, чи, радше, в чутті де-котрих, робить власне звучання наче-б-то нестерпним для вкраїнського церковного вуха.
Маємо, як мовляв теперішній клясик, те, що маємо, й маємо широку традицію перекладів Сьвятого Письма одночасними народніми мовами. Вже ми тих перекладів не спекаємося. І не треба! Я згідний з Антонієм Сурозьким, що, як знаєш якісь мови, то слід, виконуючи обов'язок сяк-так розумного й трохи осьвіченого християнина, вивчатити нашу Книгу всіма сторонами, це-б-то в усіх тонкощах приступних тобі мовних витлумаченнів.
У нашім письменстві коло цієї справи заходжувалися люде потуги надзвичайної: Куліш, Огієнко, Хоменко. Тут ми можемо ходити стрімко розігнувши свій високий стан, а не скулившись і зібгавшись. І мова цих перекладів дає нам дорогоцінну змогу в рідному слові всьвідомити й висьпівати духовне. На цю змогу в нас ой як сутужно!
І сам синодальний я люблю й читаю. Миле мені й те, що вже під час своєї появи він виразно відгонив старожитністю. Так і має бути! Тому й Куліш у своїй праці домагався старокнижного звучання. Нема чого сьвятому слову ганятися за зникомими відмовками й хвилинними вражіннями сьогочасної мови!

Паршива вівця все стадо заразила?

 Розумне, добре й вічне так спокушають сьвіт, що їх уже не знають як і цуратися. Але зробіть найбридшу бридоту, й череди оленів причвалають, щоби лизати її, як сіль. То чи ми паршива вівця, чи заражене від неї стадо?

Tabula rasa

 Не судімо, як хто блудствує від безвиходи, від остаточно розтрощеної долі. Але які то викрутні, коли людину від першого квітування привчають до неплодоносного життя не вкупі, а в купі, коли просто вимагають каляти чистого аркуша перш, ніж дозволено буде щось на йому своє поначіркувати.

За стерпність

Тепер дахів і стріх, щоб із них викрикувати промови, більше, ніж промовців, але й промовців більше, ніж людей самих. Тому найперша в життю наука — навчитися терпіть, що ніхто повідання не слухає, й того, як стрімко розігнувся твій стан, не добачає.

Аз і буки

 Нас і шарпає, й скубе за незгоду й нехіть нашу в найменшому бути вірними, в найпростішому праведними. Натомісь лізем одразу на комин, наше "небо". Ми пащикуєм — а нас тіпає, ми просторікуєм — а нас цупить і тягне до землі гробак.

Мріє здогад

 Журитися тим, чим жаден собака не журиться — чи не шляхетність то душі?

Осередок

Ніде нема стільки москвачів, як ув українській столиці. Чи гості вони, чи стіл то їхній — не можна знати.

Громадою

 Соборна Вкраїна зложилася з двох частин: одна соборне молиться, а друга собирається помолитися за землю нашу. А решта — то просто не Вкраїна.

Одного часу

Для де-кого довеликий вік, буття випарубком чи піддівком — найясніша пора життя, хоч около цього й не завважує, бо дурієтьтся таким людям як і всій решті. Просто недолітками вони народжуються, виростками виростають, так уже й до землі ростуть. А піддівоцтво-підпарубоцтво — час на питомі дурощі, доречні. Тому тішаться такі люде, чи мали-б тішитися одинокою природньою порою віку свого.

Як-раз навиворіт

 Засуджуємо своїх рідних, щоб себе виправдати. А ми коло їх на те, щоб ненастанно шукати й знаходити їм виведення з вини, не вимовки, а вияснення для просіяння, найпереконливішого й найпоблажливішого пояснення кожному їхньому чинові. Це наша дійова молитва за них на цій землі.

Ходимо в тропи

Ми таки йдемо слідом за великими людьми. Просто їхні сліди завеликі й затверді, то-ж одбитків наших ракотиць не знати. 

На що сутужно

Трудно скласти руки, грошей не вклавши.

Люде на заваді

Увесь Київ запорожняється новими типами: "запорожани", "припорожці", "кутчани", "прохідці". За порогом станції "Васильківська", вузесенький прохід між проїзною дорогою й виходом із бетонового схрону метра заґардували якісь волоського вигляду земляки: увесь пішохід заставивши плястиковими вазонами, де напхом напхано захлялих рож по три гривні відро — вони звуть їх "рози".  І так за кожним порогом запорожено, бо невідома прикра потреба жене людей: одного продавати квіти, що ними хіба по пиці від коханої нахльостатися, а другого — ту вмерлу й перетрупішалу красу купувать любові на згубу.
Скупчуватися в найвузчих проходах і найтісніших закапелках — новітній міський спорт. Як-що здолати немилу не тільки що на Москві, а ще й удома "трояндову революцію", і ввігнатися таки до підземного вагона, — вас і тутечки й зустрінуть, і спровадять, як чатові, незрушливі "припорожці". Вони зручно й розлого стоять лицем один до одного по обидва боки від розсувних дверей, що до них, як і писано-ж, "не вільно притулятися", спершись буцім-то на поренча, а насправді — сівши сидневі на м'які плечі. "Припорожці" завсігди читають, ніколи — манюньку електронну книжечку, але що-разу — крислату пресу, бажано — широку, як повітка, дармову газету. Сновиґанням вхожих і вихожих ці стоїки нітрохи не клопочуться. Питати їх про те, чи вийдуть коли вони самі — не ґречно, коли їм буде треба — злізуть із голови.
І так, хоч-би де знайшлася в Київі дивним дивом на мент запустіла дірка, нірка, куток, місток чи прохід, — туди зразу втирається це нове плем'я, як сказав-би якийсь шанувальник Пушкінів, не все молоде й не геть незнайоме. Їх більшає, в їх більшає, шарварок — їхня стихія. Їх уже підтримала — і дійово! — славна наша интеліґенція. Бо не треба було письменних людей неоковирним словом називати!
На цім прикладі ми бачимо, що вміння нікому не заваджати, всім заваджаючи, це зугарність, виявлена в імкливому переставлянні громадських меблів: в собі, як у палаці, а найбільше — довкола себе, як у хаті. Мир — хатам, війна — палацам!

Хто в хаті найгрішніший?

 Сьвященики — то єдина верства теперішнього чоловіцтва, що мусить жити природнім життям: носити бороду й мати діти, скільки Біг дасть. Мій зять попує, попує на всю губу. От у хаті чотири стіни й кожна глуха, але мальована. На одній написано: "Який піп така й парахвія", а на другій — "Яка хатка, така й паніматка", а на третій — "Семеро до рота, один до роботи", а на четвертій — "Ти йому — образи, а він тобі —  луб’я".
От і надумав господар хати зробити розслід, дізнатися в кожного: хто в господі найгрішніший? Чи, як тепер більше кажуть, хто саме грішний?
Думали сім'яни, гадали, всяк зокрема, й таємним голосуванням поклали так: "Не кривдьтеся, панотченьку, а таки — Ви, більше нікому.". Лиш один мій хрещеник, теж поважно розсудив, зідхнув тяженько — й визнав: "Мабуть що я."
От тепер піде він учитися на попа, й буде нагрішнішим у власній хаті.
А в вашій родині хто — нагрішніший? 

Поки здоровля

Рекляма не бреше: лікуватися мають ще молоді, ще багаті, ще здорові й ще гарні люде! Поки можуть і лікуватися, й лічитися! І їм користь, і лікареві приємність! Від чого куруватися? Все може стати за річ лікарства, все, що маєш! І кохання, і краса, і гріх. М-е-д-и-к-а-л-і-з-а-ц-і-я називається!

А все сові лихо

 Тепер такий сьвіт настав, що навіть нічогенько не тямлячи, однаково мусиш бурхатися в глибокій баюрі відання. А знаючи все, маєш потопати в невсипущому водограї невігластва.

Хто вивчав німецьку в школі

Ще й досі маємо таке явище, хоч може воно й відходить потроху, що як людина не знає чужої мови (найімовірніше — ангелянської), то на своє виправдання пояснює: "Я, бачте, вивчав у школі німецьку". Виходить так, що всі незнаї скалічіли в школі через горопашну німецьку — геть непотрібну. Ну, що ж: тепер, як ніколи, знайко біжить, а незнайко лежить. Тут школі (й вищій так само!) низенько вклоняються дітні й бездітні товмачі.
Тим часом, хоч ті хвиґлі з "німецькою" й відмовка, але й вона не без правди. У 20-і й 30-і роки ХХ століття СССР і Вкраїна в його складі тулилися до Німеччини, тому німецька мова вабила. Те покоління вже, на жаль, більше тогосьвітнє, ніж сьогосьвітнє, "вчило в школі німецьку" саме в такому розумінні. І з того був ужиток!
По Другій сьвітовій війні німецьку мову, вже в неласці, завдано на село, на вжиток колгоспникам. Вона стала мова забуття й небуття, виняток становили лиш поодинокі селянські діти, що проклали нею собі стежку в скоцюрблений київський сьвіт. А решта вивчала німецьку мову на те, щоб більше чужомовністю ніколи не спокуситися, — крім московської, звісно.
Зрозуміло, що саме слово "німецька" в де-кількох мовах є, по суті, "німацька", то-б-то мова всіх европейських чужинців, що по тутешньому говорити не вміють, а тому ні їх ніхто не розуміє, ні вони нікого. Як сказав Стус: "Отак живу — як мавпа серед мавп"...
Хто зважився вивчати німецьку в школі — таки вивчайте: де-що й про своє дізнаєтеся!

За єдинацтво

Кожному колись хочеться побути своєю власною єдиною дитиною. Треба пручатися.

Читка рука

Правдива свобода письма там, де тебе читає тільки Бог. Або, принаймні, лиш Бог знає, що це ти — письмовець. Під перехнябленою машкарою псевда хтось угледить клаптик блідого нікчемства — й оце вже буде несвобода.

Похила стежка

Засадна зима. Вдарило й твердо стоїть голомороззя. Сьвіт — суцільна ожеледь, дорога й собі голощока. Життя — як ковзька підошва: не сила вдряпатися в цупку землю. А злітаєш низ-е-енько, зате тяжко падаєш і повзеш горілиць із колишньою водою в замурзаній жмені.

Зо зла

Довелося мені близько спізнатися з людьми, що на гілці зручно сидівши, але сокири не мавши, заходжувалися гризти — і то не з дурного розуму, а тому, що спересердя невидержка взяла — лягти долі на своїй долі.

Усе наверх дірою

 Суть два прикметних прикметники, візьму їх у ніякому роді, бо щось ніяк не примостяться одне до одного. Такі дві слові: "українське" та "православне". Від Конашевича й до Мазепи — славно вони до купи складалися були! А поза тим — усе не притуляться: ніби де-чому "православному" муляє й свербить "українське".
І ввесь дієпис українського православ'я — дієпис поневірянь. Куди не кинь, то все клин: то в землю ввігнаний, то в глуху колоду вштукований.
"Як-же се чуємо кожний власну говірку свою, ...в якій родились, чуємо, що вони розмовляють нашими мовами про величчє Боже?" Як-же се? Хтось і справді чує свого апостола, а комусь почулося? Чи там один апостол стояв і говорив... великою, гарною, ще незнаною в Єрусалимі й у сьвіті одно-єдиною мовою? Й саме тому "Здуміли ся ж усї, і в сумнїві казали один до одного: Що се має бути? Иньші ж, сьміючись, казали, що молодим вином повпивались"?
Я готовий залишити свою українську при порозі церкви, але тільки за однієї умови: хай там звучить і в казаннях, і в розмовах дозволених єдино церковнослов'янська! А що? Хай люде повчаться богодухновенної, просьвітяться, Богові потрудяться! І тоді дізнаються, що треба в церкві боронить, а від чого боронитися!

Як хто вірить тілові

Культові сили й краси доконче потрібна хибна догма про безсмертя грішного тіла. Безсмертя та ще й з нетлінністю! Поки молодощі догідливо брешуть, дзеркала можуть правити визнавцям за ікони. Коли-ж плин часу починає в'їдливо заперечувати ту догму, нововірцям варто в своїй господі одмінити всі люстра на заздалегоди приготовлені парадні парсуни. Патрети на цілий зріст — на цілу голизну. Тоді замість небезсмертного образу завсіди можна буде бачити щось ісхоже на пристойну вічність.

Перша натура

Служити неправді просто, бо тут — ярмо й налигування иньших, бо тут лановий обов'язку виїздить огирем питомої ненависти. Творити добро тяжко, бо тут треба волі й любови, мало хто їх має, а як хто й має, то має мало, замало навіть для того, щоб наколупати на звичку, а без звички й сорочки не випереш.

Питання "Ідійота"

"Хіба можна жить із прізвищем Фердищенко?", — питається персонаж, і ніби запитує й сам московський клясик. Відповідаємо: можна й будем. Ну, хіба не в Петербурзі. Бо вадливе підсоння.

Не будити окраденою

Треба визнати просто, без поетичних вивертів: українську мову обікрали, й тепер удають, ніби так і було. Так не було й так не має бути! Дарувати цього ніяк не можна, бо крадії повернуться ще й по шкуру. Треба повернути вкрадене, й хай уже власник сам думає, як орудувати своїм добром.

Кажуть, із краденого не забагатієш, але то — злодійський клопіт. І не на те воно кралося.
Кажуть іще, що старці не родяться, а робляться. Але хай уже Бог візьме, а не самим процвиндрювати. 

Невблаганний редактор

Пригадую, як десь у середині дев'яностих потрапив я на три дні рівнобіжного перекладу до надто доскіпливої впорядниці. Тема була суто жіноча, й нашого брата-мужика там у заводі було три душі: два перкладники й технік. Але на третій день нещадна господиня балю настановляла мені вже третього товариша. Два попередники (в широкому сьвіті знані за порядних працівників) дістали ганебного відкоша.
За лаштунками я отримав пояснення такої неласки. Подаю його й усю розмову трохи словесно приоздобленими:
— Ваші колеґи а-ні-же не шуплять в українській мові, та й Ваша власна не на всі ноги кута!
Своєю українською я тоді безпідставно пишався, тому покірливо попрохав пояснень, сказать-би то, для науки.
— От Ви кажете "вони були цікаві". А кому-ж вони цікаві? Їх-же цікавило!
— Як-же треба було сказать?
— "Допитливі"!
Намагаюся соромливо нап'ясти щось на голі плечі, звертаюся до шкільної програми:
— У Лесі (Українки!) в "Давній казці" "мужики цікаві стали, чи ті кості білі всюди, чи блакитна кров поллється, як пробити пану груди..." Я особисто тої цікавости не поділяю, але з погляду мовного...
— Наш редактор-би того не пропустив!
Панна Лариса Косачівна! Бездольні вони були, а не знали, що щасливою годиною вродилися: бо пропустив їх тогочасний редактор. А тепера вже близько лікоть, та не вкусиш!

Німопромовисті вуста

Покоління наших батьків я назвав-би поколінням невгавущого радіва й невсипущого мовчущого телевізора.
Що-до радіва, то ще покійна батькова няня казала: "Не глушіть радіва — мо'е, шось скаже!". А німотна телескриня — що? Хіба кив-моргом? Це-ж по їхньому — мовлення, а по нашому — бачення!
"Я хотів-би переказати вітання..." А як переказать, як воно мовчить? Дарма, свої впізнають, а те, що Микола — не Цицерон, і так село знає...

Не вивезеш і волом

Новорічне безробіття призвело до того, що, замісць пуцькати власного півторарічного гайдамаку, роблю листовні переклади з життя гамерицьких infants and toddlers. Свій батьківський обов'язок нехтую, але сумлінно зігріваю серце землячки-матері питомою вкраїнською лексикою з іванцем-покиванцем, розкидалкою, гризунцем, ладями та хмарою иньших дивничок.
У своїх натомлених снах сню матусями, що не лише сенсомоторними навичками перейматимуться, але й ущеплюватимуть в немовлячі маси поправні вкраїнські мовні звички.
Тепер-бо я сьвідомий того, скільки й на кого це важить — од перших агусь і до останнього зідхання.

Давня байка

Народ — хазяїн мові. Але, коли зійде злодійське сонце, стерегти хазяйське добро від крадіїв мав-би мовознавець. А він — як той пес Сірко в любленій нашій казці: проспав у своїй буді й наголоси наші, й роди, й лексику, й усталені вирази, й узгодження з керуванням.
З усім тим на міжнародньому весіллі, де Вкраїну віддаватимуть аж у чуже село, й Сірко, й побратим його, Вовк, уже під столом законно здеруть із підхмеленої народньої виделки шмат негнилої ковбаси.

Буде нам з тобою що згадати

Он Володимир Мономах жив собі, жив, а як прийшлося вмирати, ще не лежачи, сів і написав повчання. Ніби-то нікчемний Полоній, навіть близької смерти не чуючи, з місця не сходячи, склав "верцадло для юнацтва". Було що повісти, було що й докупи скласти.
Теперки чоловік, життєву дорогу здолавши, підставно кмітує, що, мабуть, мети не осягнув, що здобутків йому не признають. Що має діяти? От і заводить: я знав такого, я знав того...
Сковорода, що-правда, мав слушність, коли в сьвяту землю своєї пам'яти ховав лише небагатьох достойників власного пантеону, хоч і без згоди наявних родичів їхніх. Він знав Овідія! І він таки його знав!
За себе-ж мовлю: сподіваюся, що колись, озираючись назад, зможу сказати: я мав щастя знати вкраїнську мову...

Хвала небуденному

Куліш і Шевченко слушно відчували потребу на старокнижну піднесеність стилю, що її наша літературна мова так і не засвоїла. Але як нема, то й нема.
А вже в церкві я ні на що не проміняю богонадхненного подзвіну старослов'нщини, не віддам "ані титли, ніже тії коми".

За сьвітло спокою

Мені здається, що сьвята людина — це та, що вже не потребує живитися життьовими радощами, але в неминучих для кожного життьових болещах на крилах страждання зринає над буденщиною, щоб ніколи більше не впасти в її пухнаті обійми. Сьвята людина так високо злітає, що в піднесеній холоднечі гріється від незахіднього сонця, того самого сонця, що за обрієм спочило для нас, населенців пласкої землі, потьмарених розумом у житейських муках.

Красне чи корисне?

Пихою довго напихатися можна, й сласно напихатись! Але-ж і вдавитися нею — тяжко буде тоді. Хоч і... красно — як гаптованою подущиною!

У замотку

Скільки в тій Павуті петлює, зависає й дзижчить ненависників України, ненависників — моторошно сказати! — самого Христа. Мушвою хварбовесельчатої свободи бринять: мовляв, нема вже страху. Нема страху, бо немає волі, бо вже впорснув отруту Павук або-ж Глитай, дав у трутизні нахід і надхнення. Як іззість муха отрути, так її й зідме.
Це-ж — перед смертю, бо життя — одне.

Щоб не було розпачливого болю

Писана творчість — то мука. Хто довго мучитись не подужа — хай пише коротенько. Хто не хоче каратись зовсім — хай пише текстові вістки. Хто хоче лиш тішитись — хай стоїть на чатах і пише у форумах.

Вавилон ХХІ (І)

 У нашій мові "одноплеменець" й "одномовець" — одно. То й що, скажуть, було колись, а тепер не такий сьвіт настав. І хіба-ж то новина? Он і в церковнослов'янській, та й не тільки в ній, "язик" — то й народ, і мова.
А як мову одібрало, як занімів язик, що-ж тоді народ?
А що народ? І в Вавилоні треба жить і жити так, щоб не як у полоні, а цьвірінькати й щебетать, як покажуть!
І буде то — не "Вавилон ХХ"...

Як тяжіє вагота

Вже в першій яві Гоголевого "Ревізора" перед лицем невідхильного лиха, Городничий, як вищий старшина міста й належної до нього округи, це-б-то орудар влади, зненацька звертається до головного питання:
"— То й що, що ви берете хабаря хортенятами? Зате ви в Бога не віруєте; ви до церкви ніколи не ходите; а я принамні в вірі певний і що-неділі буваю в церкві. А ви... Еге, знаю я вас: ви як зачнете говорити за створіння сьвіту, аж чуприна їжиться."
Городничий добре тямить того, про що говорить апостол Павло: "Божий бо слуга він, тобі на добро. Коли-ж лихе робиш, бій ся, бо не дармо меч носить; Божий бо слуга він, відомститель гнїва тому, хто робить лихе."
Усі ті хабарі, відзнаки, пиха, гнів і безлад од закладин були й до руїни будуть. Одним владодержці випробовуються: чи Божі слуги вони, нам на добро. Ясно, що бувати на відправі — лиш для надвірного сьвіту знак, але то мусить бути знак усьвідомлення тяжкої відповідальности. "Треба бо прийти поблазням, тільки-ж горе тому чоловікові, що через него поблазнь приходить!"
Не намолишся й не напостуєшся до-схочу, щоб такого лиха утекти!

За горішнє й долішнє

Ненависть до вкраїнської мови стає в нас любленим порідком біснування. Один мій знайомий панотець, не філаретівець і не автокефал, а, так мовити-б, наш панотець, тяженько зідхнувши, сказав мені: "Наживатиму собі ворогів — говоритиму казання по вкраїнськи!". І таки правду мовив: таке ми в Бога теля ззіли, така в нас душа з лопуцька, що на цілого протопопа рядовики-парахвіяне просто в церкві почали кидатися!
Перестав. Тепер либонь наживає собі "друзєй".

То покотом, то поповзом

 Интернет-плянктон, брезклий, драглистий, — то найнещадніший каральний загін: хоч яке добро напиши, хоч яку правду скажи — каменують каментами.

За нагороди

Нас Христос своїм хрестом нагородив, своїм вінцем увінчав — яких нам іще нагород, не донесем! Але, як хто заслужив на церковний орден, судити не треба: Церква-ж дає, а не бере! Наділяти — її обов'язок. Усіх наділяти — і грішних, і праведних.
І до речи: в православ'ї, як і десь-инде, хлопець хоч куди козак — то не професія.

А я вивчаю

Всі знають нашу мову, так знають, що й говорити нею не треба — набридла від знаття. Оціновують її, гидливо вдаючись до lingua franca, розбирають по вченому, а нам душу висисають.
Мені не шкода, що всі знають ангелянську: хоч і мій то хліб, та не мій то клопіт; а от що знають нашу рідну, — злигодня година!
Коли полюбиш мову, то май таку направу: я геть не знаю мови, але як дасть Біг, то трі-і-ішечки її знатиму.

Не всякого кортить

Лущення з себе лушпини неслушної мовної налоги, зламання звички — річ болізна й прикра. Тут треба знаття й знання.
Але нема ради — треба відбути перетворення проти Кафки, всупереч йому: те, що не ми карлючили, — нам випростувать. Страшно, коли роздирається на тобі, як тісний панцер, цілий сьвіт твій малий: "Стенув Ти землю — розступилась, роздзявились безодні ями.".
Одна розрада — віра в те, що добро пушить, а лихо сушить. Дуже нам треба з безбожних нутрощів на Божий сьвіт вилазити.

Як чуже начиння

Ледачий вживає мови — як чужої майстерії: який струмент загубить, який — понівечить, який — зламає, а якого — просто не поверне.