Через нашу хату

Журавлевим ключем потягнулися до рідного краю канадські (ба ні! канадійські, бо донедавна ще наші) перекладники. Як той давно дорослий, давно й клопітно жонатий міський син із невеличкою, на дві особі, але ґвалтовною купою дітей, вертає до свого села, щоб без повертання позичити дещицю грошей у трудоденної колгоспниці-матері. Уже війнула в очі сивина, а він усе їздить, хоча нічого не везе додому, а вона все має чим наділити сивочолого міщанина.
Молімося-ж усі, щоб Україна завжди знаходилася саме там, де за нею шукають притулені до матері серцем, а до мачухи-Канади — животом, сини й дочки. Бо ще приїдуть якось, а там, замісць гостинної мамки, що сьпіває "А мій милий вареничків хоче", — ґазпромівська заготконтора, де щось шавкотливе катує з обов'язку "язик Пушкіна" й ... ні ката не дає.