Он Володимир Мономах жив собі, жив, а як прийшлося вмирати, ще не лежачи, сів і написав повчання. Ніби-то нікчемний Полоній, навіть близької смерти не чуючи, з місця не сходячи, склав "верцадло для юнацтва". Було що повісти, було що й докупи скласти.
Теперки чоловік, життєву дорогу здолавши, підставно кмітує, що, мабуть, мети не осягнув, що здобутків йому не признають. Що має діяти? От і заводить: я знав такого, я знав того...
Сковорода, що-правда, мав слушність, коли в сьвяту землю своєї пам'яти ховав лише небагатьох достойників власного пантеону, хоч і без згоди наявних родичів їхніх. Він знав Овідія! І він таки його знав!
За себе-ж мовлю: сподіваюся, що колись, озираючись назад, зможу сказати: я мав щастя знати вкраїнську мову...
Теперки чоловік, життєву дорогу здолавши, підставно кмітує, що, мабуть, мети не осягнув, що здобутків йому не признають. Що має діяти? От і заводить: я знав такого, я знав того...
Сковорода, що-правда, мав слушність, коли в сьвяту землю своєї пам'яти ховав лише небагатьох достойників власного пантеону, хоч і без згоди наявних родичів їхніх. Він знав Овідія! І він таки його знав!
За себе-ж мовлю: сподіваюся, що колись, озираючись назад, зможу сказати: я мав щастя знати вкраїнську мову...
Немає коментарів:
Дописати коментар