Над смерть біди не буде

Коли я вперше на людях, скажімо, на людській раді великій почув, як промовець сьміло заперечує подію Голодмору, подумав собі: невже він не боїться, що розворушаться могили, що збереться докупи вкраїнська кість, що рине з таємних ям українська кров, що мертві пучки сцуплять його, схопивши за голену бороду, за безусий ріт, і затаскають у видющу смерть — хижу, вічну. Але... певно-ж, хто не боїться Бога, може не лякатися й отих стражденних — навіть по їхньому загинові. Бо "Менї відомщеннє, я віддам, глаголе Господь.".
Голодомор — це вже дієписна ознака нашого народу, спомин про голодомор — то наша пам'ять духовна. Тіло вже мордувалося й гинуло до решти. Страшна правда в тому, що голодомор — ще не кінець, а жахлива проба, передсмерть із дальшим істнуванням. Десь-найпевніш, кончина сьвіту прийде в тонкій подобі, а не під личиною грубої плотської муки й — через ту муку — кари душевної.
Тому, як хто хоче заперечити Голодомор, то самохіть чи несамохіть готує дорогу вражу, що має привести нас до духовного самозабуття в враговому царстві того, хто наможеться бути  антиподом Христові. Тому й треба боятися "легкого" забуття нашого колишнього, ніби давноминулого горя задля ситого спокою в часі теперішнім. "І не лякайтесь тих, що вбивають тїло, душі ж не здолїють убити; а лякайтесь більше того, хто зможе погубити і душу й тїло в пеклї."