Усе наверх дірою

 Суть два прикметних прикметники, візьму їх у ніякому роді, бо щось ніяк не примостяться одне до одного. Такі дві слові: "українське" та "православне". Від Конашевича й до Мазепи — славно вони до купи складалися були! А поза тим — усе не притуляться: ніби де-чому "православному" муляє й свербить "українське".
І ввесь дієпис українського православ'я — дієпис поневірянь. Куди не кинь, то все клин: то в землю ввігнаний, то в глуху колоду вштукований.
"Як-же се чуємо кожний власну говірку свою, ...в якій родились, чуємо, що вони розмовляють нашими мовами про величчє Боже?" Як-же се? Хтось і справді чує свого апостола, а комусь почулося? Чи там один апостол стояв і говорив... великою, гарною, ще незнаною в Єрусалимі й у сьвіті одно-єдиною мовою? Й саме тому "Здуміли ся ж усї, і в сумнїві казали один до одного: Що се має бути? Иньші ж, сьміючись, казали, що молодим вином повпивались"?
Я готовий залишити свою українську при порозі церкви, але тільки за однієї умови: хай там звучить і в казаннях, і в розмовах дозволених єдино церковнослов'янська! А що? Хай люде повчаться богодухновенної, просьвітяться, Богові потрудяться! І тоді дізнаються, що треба в церкві боронить, а від чого боронитися!