Похорон друга

Мої переклади на "Танцюють усі", як зів'яле листя, відлітають кудись у невідому вічність, "весело, а все-таки скажеш: слава Богу, що минулось.". А Мережа й досі напхана "кретичним" обміркуванням і розглядами того доробку. А зо мною, грішним, перепало й мові вкраїнській.
Проводи мови перед німотствуванням. Як похорон друга... Поприходили, непрохані, якісь чужі люде, плещуть щось московською, та й то по непутящому. Мовляв, вона, чужорідна вкраїнська мова, — така, вона — не така... І все кортить додати — була...
Тільки яма в землі, а добра нишком уже прибрали, ніби й не було нічого. Хто щось знає — мовчить, а ні телень.
Ціла копиця "будущіх пірівотчікоф" — малі, а вже й вони, бач, дізнали, почім коряк лиха! Прийшли попрощати окрадену мову й тихцем пересьвідчитися, що більше не встане, що не доведеться "мучитися" поглибленим її вивченням і поверховим ужитком.
За мову — московським словом. І їх таких — на тузінь одинадцять. Як хто прохопиться вкраїнською й не зганьбить — їй-же Богу, сльоза сльозу побиває. Ганять суржиком, картають, у ліпшім разі, "затвердженою Міністерством освіти" — темною на письмо.
Усі, ми тебе знали, любий друже Мово, хоч до тебе й не признавалися. Спочивай у землі, тружденний, вже не крутитиме нам од тебе в носі.
Ет, сказав-би веремію, та здумав, що говію... Може-ж іще по Різдві й відродимося — ворогам на збитки.